Вторгнення Росії в Україну не було несподіваним для литовців чи поляків. Навпаки, воно довго очікувалося – понад десятиліття Росія проводила військові навчання, спрямовані на напад на сусідів: від «відрізання» країн Балтії від решти ЄС до імітації ядерних ударів по Варшаві та Берліну. Поки я пишу ці слова, вбивають дітей, українських жінок і дівчат ґвалтують до смерті російські солдати, мирним мешканцям стріляють у спину; масово бомбардують школи, лікарні та катедральні собори, які перебувають під охороною ЮНЕСКО.
Крістіна Сабаляускайте — одна з найвидатніших і всесвітньо відомих литовських письменниць, історикиня мистецтва, лауреатка польсько-литовської Премії двох народів; у 2018 році була автором дня на Лондонському книжковому ярмарку. Її романи „Silva rerum” (та його продовження) та «Імператриця Петра» про литовку Марту Сковронську (дружину Петра I імператрицю Катерину I) та культурний конфлікт між Заходом і Сходом зазнали міжнародного успіху та перекладені багатьма мовами.
Складаються списки вбивств і депортацій тисяч українців – як за часів Сталіна та Гітлера. Проте ми в Литві завжди знали, що Росія все ще здатна на такі речі, тому що ми пережили «лайт версію» всього цього у 1991 році, коли було вбито «лише» 14 людей і майже 1000 литовців було поранено. Ми постійно намагалися попередити наших партнерів, але вони завжди відчували, що ми перебільшуємо чи є русофобами. Отож ні, шановні, ми ними не є – ми просто розуміли російську, мали відповідний досвід і були русореалістами.
Чому так мало тих, хто хоче прислухатися до нашого досвіду? Навіть зараз у західних медіа домінують окремі голоси російських інтелектуалів у вигнанні, які апелюють не ототожнювати росіян із Путіним, пам’ятати про внесок Росії у світову культуру. Я чую їхні голоси відчаю – але чи вони конструктивні, чи якось нагально актуальні зараз? Зрештою, давно відомо – від Альфонсо де Кюстіна до глибоких спостережень Анре Жідо та Орландо Фіґеса, – що протягом століть одним із головних приводів до хвилювань російських інтелектуалів було питання «що подумає про нас світ? Найважливіше, аби у жоден спосіб не виникли сумніви в автентичності нашого культурного фасаду...» – натомість вбивства невинних людей в Україні, здається, стають неактуальними. Західні коментатори також чують у багатьох медіа голоси про те, що російська агресія є лише «природною відповіддю» на розширення НАТО після 1997 року.
Тому я відчуваю невпинну потребу в певному культурологічному перекладі – адже перші не вміють бути неупередженими, а другі часто навіть не володіють елементарними знаннями російської культури та мови.
Останні, які стверджують, що все, що зараз відбувається, є лише реакцією Росії на розширення НАТО, яке почалося більше 20 років тому, фактично підтримують думку Путіна про те, що верховенства права не існує, що держави (особливо менші) не є суверенними, що результати національних референдумів не є обов’язковими, що світ загалом – це не більш ніж торт, який можна розрізати на розсуд тільки тих, у кого в руках є ніж.
Давайте поставимо справу ясно – членство в НАТО не було чимось «дарованим» новим членам. Ми на це працювали з величезними зусиллями та прямували до цього наполегливою працею, досягнувши величезного прогресу за дуже короткий час (що потребував десятиліть від старих членів), щоб виконати вимоги для вступу до НАТО та ЄС.
Нам це вдалося – натомість Росія тепер карає Україну злочинами проти людства за те, що вона лише висловила бажання існувати як частина європейської цивілізації. Скажемо правді в очі: боротьба за наші цивілізаційні цінності зараз відбувається на українській землі, просякнутій українською кров’ю.
Фундаментальна помилка західних країн полягала в тому, що вони повірили в ілюзію, наче Росія є частиною європейської цивілізації. Це, однак, можна зрозуміти: Росія завжди відрізнялася вмінням нагадувати симулякр європейської культури та з великим талантом наслідувати її естетичну оболонку, водночас повністю зберігаючи зміст, який почасту не тільки суттєво відрізняється від західних цінностей, а й навіть суперечить їм.
Зрештою, це країна, яка ніколи в своїй історії не мала ні плюралістичного політичного суспільства, ні будь-якого самоврядування, навіть на найнижчому рівні муніципальної чи академічної автономії – з часів Петра Великого та його «таблиці рангів» завжди була не чим іншим, як тільки пірамідою влади, маючи за мету підпорядкування своїх підданих сліпому послуху з використанням найбільшого насильства.
Ще один важливий фактор – навіть поняття часу в Росії відрізняється від західного. В їхньому випадку він циклічний, а не лінійний – вважається, що історія приречена на повторення, що вона заздалегідь зумовлена й особливо не залежить від людської діяльності. Таким чином протягом століть людина розглядалася тільки як знаряддя, здатне лише страждати; у російській культурі власне пасивна здатність страждати (а не активні благородні спроби протистояти злу) століттями оспівується як запорука «духовності». Індивідуальність та ініціативу натомість зазвичай карали, бо «всякая власть от Бога», тобто «будь яка влада від Бога»: останні події свідчать, що ця доґма, викувана ще за часів Петра Великого і, як наслідок, піднесення світської влади над духовною, залишається дієвою й сьогодні.
Все це призводить до слоґанів, які так охоче повторюють російські лідери, – про «відбудову радянської імперії», «Москву як Третій Рим» і переконання, що ми всі досі живемо у 1939 році під час пакту Ріббентропа-Молотова та «розподілу сфер впливу». За допомогою цього уявного циклу вони намагаються відновити час до падіння Берлінської стіни.
Російські ЗМІ десятиліттями – як і в часи холодної війни – живлять маси потоком пропаганди про головного ворога, «прогнилий Захід» (тобто про всіх нас) та «агресивних натовців» (тобто про всі країни НАТО). Розповідь, що повторюється день за днем у Росії, говорить про начебто дезінтеґровані деґенеративні західні суспільства, повні «фашистів» і «збоченців», геїв та лесбіянок – про що свідчать навіть популярні російські терміни «гейропа» і «ліберастія» (від «педерастіï»), вигадані навмисно стосовно Європи та ліберально-демократичної системи.
За словами російської пропаганди, місією Росії є «визволення» європейських країн. Все це ми вже чудово знаємо з нашого досвіду – ми бачили, як «визволяли» країни Балтії під час Другої світової війни, як тисячі німецьких жінок і дівчат були «визволені» через зґвалтування на власній землі в 1945 році, а згодом як російські танки увійшли до Будапешта в 1956 р. і до Праги в 1968 р., щоб «визволити» угорців і чехів від самих себе. Як відомо, росіяни ніколи не нападають: вони просто приходять «звільнити» вас від вас самих. Завжди кажуть, що це просто «допомога братньому народові» або «захист місцевих російськомовних». Ми в Литві чули це все протягом усього ХХ століття. Українці можуть підтвердити, що в російській риториці нічого не змінилося. Нічого – крім, на жаль, рівня агресії, цинізму та смерті.
Статистика показує, що до 70% росіян підтримують цей наратив про «агресивне НАТО, гнилий Захід і необхідність звільнення України». Саме вони – активно чи пасивно – роблять те, що відбувається. Тому ми бачимо не мільйони на вулицях, а лише тисячі на тих небагатьох протестах, які, до того ж, безжально придушуються. Російські матері досі мовчать – вони не виходять на вулиці протестувати проти того, щоб відправляти своїх синів убивати українських дітей та жінок.
Далеко не кожен росіянин читав усіх російських класиків, про чиї культурні внески так наполегливо закликають не забувати (подивімося правді в очі – майже кожен російський автор, який написав щось цінне для світу, від Толстого до Бродського, був переслідуваний власною державою), але кожен пройшов шкільну програму. Особисто мені доводилося мати справу з радянською школою та її підручниками, які мали на меті промити мізки цілим поколінням з метою перероблення їх на гарматне м’ясо у війні проти «гнилого західного капіталізму».
Покоління російських дітей вчили (і, можливо, вчать досі) на прикладі піонера Павліка Морозова, що зрада батьків, якщо тільки їхні політичні погляди «неправильні», заслуговує на похвалу. Ті, хто на Заході вже обговорюють необхідність підтримки російського суспільства «заради демократичних змін» або створення для нього «плану Маршалла», не розуміють одного: у Росії немає критичної маси, щоби здійснити такі зміни. Чи можна імпортувати демократію, якщо 70% росіян цього не хочуть і бачать у ній лише «зло із Заходу»?
Ми яко сусіди добре знаємо російський менталітет, тому наша порада проста: перестаньте боятися. Слід пам’ятати, що кожна поступка Заходу Росії, кожне мовчання, кожне заплющування очей сприймаються росіянами як ознака слабкості – а росіяни ніколи не поважали слабких, «слабаків». Тому ми не повинні забувати, що вони не є прагматиками і цілком не проти завдати самі собі шкоди, якщо вірять, що на це є «вища мета». Дуже наївно думати, що російське суспільство візьметься і розбереться з безладом, у якому воно перебуває – на це немає волі, немає навичок, немає відповідних традицій. Насправді всі перевороти і протистояння в Росії були здійснені військовими, а не суспільством, і якщо якісь внутрішні зміни й відбудуться, зовсім не обов'язково це будуть зміни на краще.
Нам зараз потрібно зробити крок (а ще краще два) попереду наших противників і припинити грати з ними у відкриту гру зі заявами про те, що буде, а що не буде зроблено проти Росії. Нам потрібно діяти, а не просто реагувати на тон і ритм Росії, які задають її погрози. Немає сенсу більше малювати уявні червоні лінії – час укріпити міцні непроникні фаєрмури. Суцільні фаєрмури не означають блокування всіх дверей – вони означають лише те, що хтось може увійти до нас лише через двері, тільки ввічливо та за запрошенням, на умовах господаря, не для «звільнення», не для «демілітаризації», не для «наведення порядку» у нашому домі. В інтернеті є дуже влучний мем російською про те, де закінчуються російські кордони: там, де росіяни можуть отримати відповідь.
Тож давайте зробимо все, що в наших силах, щоб допомогти Україні перемогти, адже саме на їхній землі і ціною їхньої крові нині ведеться боротьба за західну цивілізацію. Нам потрібно перестати сприймати українців як гладіаторів у медійному цирку смерті, адже насправді це наш власний хоробрий аванґард. Якщо вони програють, програємо ми всі, в тім числі всі країни Західної Європи (як би далеко вони не були), які за останні десятиліття впустили не одного російського троянського коня у свої фінансові, політичні та комерційні стайні.
Переклад: Нікодем Щиґловський
04.04.2022