Із накладання літер і ліній витворюється образ. Образ людський та зрозумілий, він наче вібрує та міниться, провадить спостерігача вглиб. Вглиб зображення, вглиб самозанурення, вглиб міркувань про сутність того, хто постає у творі, і, очевидно, вглиб творця цих творів. Тож сакральний живопис Олени Смаги — це занурення у те, що зовні, й те, що всередині.
Мисткиня народилася 1982 року у Львові, де й мешкає. Навчалася у Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша на відділенні реставрації станкового живопису, відтак — у Львівській національній академії мистецтв на відділенні сакрального мистецтва. Працює реставраторкою давніх ікон у Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові. Учасниця Міжнародної фундації сучасного сакрального мистецтва Symbolum Sacrum. Брала участь у персональних і колективних виставках, роботи зберігаються в Україні та за кордоном.
— Що стало поштовхом, аби звернутись до сакрального живопису?
— Мій перший близький контакт із сакральним, або точніше, релігійним мистецтвом — реставрація ікон у коледжі. Суть християнства я пізнавала саме через ікону. Мені захотілося зануритися глибше в сакральне мистецтво, тож продовжила навчання в академії. Мабуть, то був поклик Бога, бо раніше не була практикуючою християнкою.
«Йду за Тобою», 2018 р.
— Як формувалося ваше бачення сакрального живопису?
— Було цікаво рухатися углиб, шукати свій шлях, виходячи із традиційної ікони. Форма, до котрої я прийшла, була природним результатом вивчення ікони й розмірковуванням про те, якою вона є особисто для мене.
Я не відкидаю традиційну ікону — дуже її люблю і продовжую пізнавати. Проте вважаю, що традицію треба розвивати, а не консервувати. І зараз, коли реставрую ікони чи прискіпливо виконую їхні докладні копії, застосовуючи всі відповідні технічні прийоми, продовжую розмову з тою іконою, з якої починала.
Традиційна ікона насичена символами, надто ж, коли дивимося на неї із перспективи сьогодення, намагаючись абсолютно все потрактувати. Я відштовхувалась від ікони як символічного образу, але прийшла до голого слова Святого Письма, й відтак — до чистого образу та намагаюся зображати тільки тайну. Якщо коротко, то колись я мислила символами, а тепер — тайнами.
Відчуття Бога — це і є пізнання тайни. У християнстві вона присутня особливо тактильно у святому причасті. Чим ближче до тайни, тим непотрібнішими стають атрибути. Приміром, коли в роботі знаходжу вдалі ефекти та починаю за них триматися з острахом втратити, скоро розумію, що це не мій шлях — у творчості я шукаю голої правди, а не ефектів. Всередині мене точиться постійна боротьба між суттю і формою, між правдою й ефектами, і саме ця боротьба є дорогою до відкидання зайвого.
Важливим є пошук своєї правди та занурення в себе, адже моя художня робота прямо співвідноситься з працею внутрішньою, духовною. Тому щирість у творчості має бути повною, без огляду на очікувану реакцію глядача. Слабкість щирості — малювати так, аби тільки сподобатися. Буває, щирість прагне бути показово принадною і тоді митець багато чого приховує, або віддає тільки те, що на поверхні, аби «жертва» була поміченою.
«Преображення», 2015 р.
— Для більшості творів ви використовуєте дошку (іноді дерев’яну панель), левкас, акрил. Яке значення надаєте матеріалу?
— Я не є прихильницею сакралізування матеріалів і того, аби робити з ікони фетиш. Впевнена, що матеріали, техніки та художні прийоми виникали з конкретних потреб і можливостей майстрів і вже згодом обростали символічними значеннями. Я працюю з дошкою та левкасом, бо це найвідповідніший спосіб виразити те, що відчуваю торкаючись божественного.
Мій основний прийом — прошкрябування, він вимагає фізичних зусиль, певної боротьби з матеріалом. У такому процесі є багато життя, і від цього я отримую величезне задоволення. Класичну ікону малюють від темних партій до світлих, що символізує життєвий рух людини від темряви до світла. В моїх творчих іконах мені завжди бракувало того світла й останні штрихи, які в іконописі називають «движками», здавались недостатньо яскравими.
Прошкрябування до білого левкасу несподівано дало ефект більшого свічення з певним мерехтінням. Інший важливий момент — я малюю без попереднього рисунка — спершу фарбою закладаю основні маси, а потім пропрацьовую деталі, відразу прошкрябуючи левкас. Кожен рух — і помилковий, і правильний, — залишає свій знак на живописній поверхні, збагачуючи її історію. Для мене це метафора того, що всі наші вчинки чи думки не зникають безслідно.
Ця шкрябанина є виразом непереможного бажання контактувати з Богом через візуальний образ. Коли я деру левкас, слова та лінії ніби формують метафізичне тіло мого Бога.
Я дуже люблю графіті, особливо сакральні. Людина завжди намагалася залишити слід, безпосередньо зафіксувати персональне звернення до Творця, чи то залишити знак присутності. І цей перший порив — найщиріший, сутнісний та правдивий. До прикладу, камінь надгробка апостола Петра вкритий безліччю молитов і прохань про заступництво, нашкрябаних першими християнами. А чого варті графіті Софії Київської! Духовно — молитвою та фізично — вишкрябуванням людина намагалася прорватися до Бога. Така настирливість мене глибоко вражає.
«Я — Життя», 2015 р., «Шнурки Любові», 2018 р.
— Лінії — один із основних елементів ваших робіт. Іноді їх можна сприймати як світло, іншим разом змінити акцент на те, що вони роблять роботи живими, пульсівними, динамічними. Образ, витворений накладанням ліній, проступає з-поміж них, формується ними — він непевний, нечіткий, миттєвий.
— До домінування ліній мене привела сама техніка. У перших творчих іконах я схилялася до візантійської форми, з її двовимірністю та плавними об’ємами, а коли почала глибше прошкрябувати левкас, подекуди аж до дерева, техніка продиктувала більш графічну мову, засновану на лініях.
Образ Бога часто невловимий. Я не можу точно сказати, який він — ніби ось-ось віднаходиш його, а він химерний, вислизає. Плетиво слів зі Святого Письма та ліній створюють оте намацувальне мерехтіння, яке в особливий спосіб здатне промовити до кожного по-різному.
Практично відразу, коли почала малювати ікони, відкинула сліпе наслідування образу. Іконописці часто намагаються йти виключно від канонічного прототипу, мене ж це надто сковувало, бо було повторенням побаченого кимось. Я хотіла віднайти свій лик Бога. Нашарування ліній допомогло не зациклюватися на конкретному обличчі чи його виразі, а передати певний стан. Лінії створюють вібрації метафізичної присутності. Я зауважила, що люди по-різному прочитують такий образ, вибираючи й акцентуючи на своїй лінії чи своєму слові. Ми формуємо образ Христа в уяві на основі особистих знань, молитовного досвіду чи переживань. Саме ми є його вихідною точкою і до нас же цей образ повертається.
— На ваших роботах часто є слова, цитати з Біблії. Пригадується «...і слово сталося тілом».
— Коли починаю думати про нову роботу, то багато пишу — прописування Святого Письма стає поштовхом, аби побачити образ у слові. Для мене важливо зафіксувати слово, коли воно починає жити й набуває метафізичного тіла. Я називаю це замальовками Слова.
Буває, до мене «кричить» якась цитата. На виставку «Шнурки любові» надихнули слова пророка Осії, які через нього промовляв Бог: «Я тягнув їх шнурками, що людям лицюють, шнурками любові». Іноді поштовхом стає слово, котре обростає асоціаціями та цитатами. Ще в коледжі на лекції почула, що Еммануїл означає «з нами Бог» і це засіло в голові на довгі роки. Я постійно розмірковувала, що власне означає: з нами є Бог. Як саме проявляється його присутність? Свого сина назвала Емануїлом і коли малювала для нього ікону, думала, що, мабуть, найважливіше, щоб із ним було Слово. Але ж Бог є і Любов’ю, і Правдою, і Світлом, і Дорогою, і Життям... Я почала малювати, і не могла зупинитися — так постала виставка.
«Я — Виноградина» 2016 р., «Допоможи мені бути з Тобою», 2012 р.
— Роботи вашої останньої в часі експозиції — абстрактні, нефігуративні. Я витлумачила собі їх центральний образ як зранене дерево-тіло. А про що ви розповідали цими роботами?
— Доволі влучне тлумачення! Над роботами виставки «Шнурки любові» я працювала, коли доглядала важко хвору маму чоловіка. Спершу думала скасувати експозицію, проте вона наполягла, що треба працювати над творами — це допоможе мені та їй. Тому я бігала від її ліжка до свого мольберта, від її тіла до своїх дощок.
До того часу, що не малювала б — з’являвся лик. А тут, у критичному емоційно-психологічному стані, не могла себе змусити побачити бодай якийсь образ. Поставали тільки короткі, одинокі слова молитви. Я доглядала її зранене тіло і мої дошки ставали зраненим тілом. Бо ж митець насправді творить те, чим живе. Коли наближаєшся впритул до Бога та його серця, не бачиш цілісного образу — опиняєшся перед макрозображенням, яке певною мірою сприймається як абстракція, хоча насправді залишається абсолютною конкретикою. Це стан чистої віри та емоції. Вважається, що в стражданнях людина найбільше наближена до Бога, Він перебуває там, де ми страждаємо.
Саме у цих дошках і проявилася гранична криза. Це слабкі ікони слабкого Ісуса, намальовані в часі моєї слабкості. Але це й досвід віднайдення внутрішньої сили для того, щоб спромогтися відкрити своє серце перед лицем немічності, зуміти упокоритись їй, схилити голову перед власною слабкістю. Тоді на моїх очах слабло тіло, але міцнів дух. Мутніла й гасла плоть, але ставала чистою думка. Відходило все непотрібне і залишалося основне, те, що найважливіше.
— І наостанок. Чим для вас є сакральний живопис?
— Досі шукаю відповідь на це запитання. Якщо відштовхуватись від того, що сакрум — святиня чи жертва, посвячена божеству, то сакральне мистецтво, певно, мало би показувати сам контакт із божественним, який найбільше проявляється в молитві, в розмові з Творцем. Мабуть, це і є вмінням візуально виразити молитву, зробити її відкритою, доступною для тактильного сприймання іншими.
Доволі тривалий час я дистанціювалася від того, аби називати свої роботи молитвою. Для мене це звучало як спекуляція, що намагається виправдати низький художній рівень та прагне уникнути об’єктивної критики. Бо ж молитва завжди є поняттям внутрішнім, суб’єктивним і критиці не підлягає. А я поважаю здорову конструктивну дискусію та завжди очікую на неї як стимул розвитку. Та якось в моїй вірі стався переломний момент усвідомлення і власне моя творчість була тим основним шляхом до пізнання Бога. Я зрозуміла, те що я роблю — таки молитва. Часто болюча, вистраждана, слабка, але максимально правдива, така, що не боїться критики.
Думаю, сакральним є мистецтво, яке шукає правди і прагне возвеличити її до рівня божества. Воно не обов’язково релігійне, але своєю поставою будить нашу приспану духовність та заставляє шукати найглибшу невидиму суть заховану у видимих формах. Воно має здатність обертати дійсність і робити нас самих об’єктами свого споглядання.
Розмовляла Анна Золотнюк.
Ілюстрації надала Олена Смага.
Фото: Олександр Буйвідт.
19.01.2021