Лише один-єдиний раз мені довелося побувати на самий Святвечір у селі. Мабуть, передчуваючи смерть, мамин тато, а мій дід Лук'ян Сапіга вирішив поїхати на свою батьківщину на Різдво. Не так давно він повернувся з тюрми, і його тягнуло в рідне село, де ще жила сестра покійної бабусі. І де був його великий будинок, в якому влаштували тартак.
Батьки мої дотримати йому товариства не могли, бо мусили ходити на роботу, і мама переконала мене їхати з дідом. Я мав тоді вісім років і бавився в слухняного хлопчика.
– Ти ж дивися, – напучувала мама, – якби дідусеві стало погано, то проси людей помогти.
Вона знала, що казала, бо дідусь, переживши тюремні допити й тортури, мав уже хворе серце. І так ото ми з дідусем вирушаємо 5-го січня в мандри. А в 1950–60-х роках, я вам скажу, то був ще той квест. Це зараз зі Станіславова до Тернополя можна заїхати за три години автобусом, а звідти ще за годину до Кременця. Тоді ж така подорож тривала значно довше. Квитків наперед купити неможливо, а на автостанції цілі тлуми людей штурмують каси. Але тут нам з квитками помогла мама, вона ж і запхала нас до автобуса, ще коли він не виїхав на зупинку.
Але вже в Тернополі брали ми касу штурмом самі. В Кременці пересіли на ще один автобус і зійшли в Плоскому. До нашого села Підлісного залишилося зо 2 кілометри. Дорога вся в снігу і веде через пагорби вдолину, а потім угору. В самій долині дідусь зупиняється і зі смутком оглядає свій рідний дім. Там кипить робота – вищить електропила, щось гупає і тріщить, неподалік стоїть вантажівка з готовими дошками.
Сестра бабусі тета Олеся і її чоловік Микита Киричинський мали єдиного сина Володьку. Він був в УПА, і коли тета несла йому до криївки вечерю, її вистежили, а Володьку вбили. Маминого брата Юрія, студента, замордували визволителі у 1941-му.
Дісталися ми до них уже надвечір. Дядько саме вудить м’ясиво, а тета доїть корову.
Наступного дня раненько мене будять, бо дідусь із дядьком вирушають на річку Вілію по рибу. Хоч як мені баглося спати, я зриваюся, хутко снідаю, ми сідаємо в сани і їдемо. Услід нам лунає сміхотливий голос тети: «Без щуки не приїжджайте!»
Сани запряжені кобилою, мале лоша біжить поруч з нами.
Річка скована льодом. Дядько швидко знаходить ятері, які заклав напередодні, і витягує. В одному – чотири великі карасі й окунь, а в іншому – дві здоровенні щуки.
– Ого! Ото буде моя Леська мати роботи!
Коли ми повертаємося, вся хата вже купається в парі і нестримних запахах. Тета пече, варить, смажить і найменше, чого хоче, – то аби ми коло неї крутилися. Тому тільки повідомивши добру вість, що щука є, ми ушиваємося надвір, дідусь починає чистити рибу, а дядько – колоти дрова, розігрівати муровану вуджарню і готуватися вудити ковбаси. .
Звідусіль по селу чути як не ревіння свиней, то крики півнів, гусей, качок, индиків. Все село в одному пориві коле, ріже, потрошить, смалить, скубе і тут таки пече та вудить. Дядько встиг заколоти свиню раніше, тож цього дня міг зайнятися боговгоднішими справами.
Незабаром до нас приєднується тета. Вона виносить з хати виварку з кров'ю і гречкою та кличе мене, щоб я тримав у пальцях кишку. Я тримаю, кривлячись, кишку, а вона наливає всередину кров і спритно перев'язує. Кров парує – і не скажу, що приємно пахне. Готові кишки дядько забирає пекти в печі, що поруч із вуджарнею.
Я забігаю до хати погрітися. Тета ліпить пироги, а в печі печуться коржі на перекладенці. Мені набридло бути надворі, і я прошуся помагати. Мені доручують бити горіхи на пляцок і на кутю, а потім терти мак до білої барви, а при цьому слухаю страшні історії, бо ніщо я так не любив слухати, як казки про упирів, відьом, духів і всіляке чортовиння. Надто, що в тім селі живе справжня відьма, і коли я бував тут літом, то наслухався про неї багато чого. На жаль, при мені вона ніколи на мітлі не літала. Але хлопці казали, що вечорами можна її побачити в образі білої свині, як перебігає дорогу у бік цвинтаря.
Уже вечоріє, електрики в селі нема, і світить лише гасова лямпа. Вона кидає на стіни загадкові тіні, в яких вгадуються чудернацькі істоти. Я не відступаю від тети ані на крок – куди вона, туди і я. Навіть в хаті сам не залишаюся, коли вона йде до комори по мед.
Та ось нарешті вже все до Святої вечері і до Різдва готове. Тета кличе мене надвір і каже:
– Ходи, поставиш нам кутю на покуть.
Я нічого не розумію, але слухняно йду за тетою до стодоли. Вона каже, щоб я насмикав сіна. Але не зверху, а зсередини.
– Більше, більше! – приказує. – Що ти смикаєш, ніби вкрав. Добрий оберемок має бути.
Врешті я насмикав достатньо, і ми вертаємося до хати. Дідусь і дядько вже порядкують біля столу і дивляться на мене з усмішкою.
– А тепер розстели сіно на покуті, – каже тета, а я не розумію, що вона хоче. Я знаю лише, що покуть – це той кут на протилежному боці від печі, де висять ікони і куди треба дивитися, коли молишся.
– Розстеляй на підлозі, – каже тета, – і квокчи.
– Як? – дивуюся я.
– Та як? Як курка?
Дідусь з дядьком хихочуть, але не голосно, щоб мене не схарапудити. .
Я розстеляю сіно, розрівнюю, але й далі розгублений.
– А нащо квоктати?
– Щоб курчата добре вилуплювалися.
Я квокчу, дідусь із дядьком заливаються сміхом, тета теж сміється і викладає на сіно макітру з кутею і гладущик з узваром, а тоді накриває їх паляницями.
Опісля кажуть мені на стіл класти сіно, але не густо, бо «чарка перевернеться», по кутках ставлять часник, а дядько кладе ще й ручку від плуга.
– А колись, – каже, – цілого плуга на стола ложили. Та минулося...
– Ану, Юрцю, рахуй страви, – каже тета.
І я рахую.
– А борщ з вушками одна страва чи дві? – питаю.
– Тепер, синцю, дві, – зітхає тета.
Борщ на квашених буряках з вушками – червоний, аж горить, а на поверхні плаває золотиста смажена цибулька, пироги з квашеною капустою і грибами, голубці з тертої бульби зі смаженою цибулею, оселедці з цибулькою кільцями, велика щука начинена, карасі смажені, вінегрет, квашена капуста, заправлена конопляною пахнющою олією, кутя, пампухи.
– Одинадцять, – кажу я.
– Як одинадцять? – дивується тета. – Дванадцять. Ти узвар рахував?
– Та хіба ж узвар страва?
– Аякже! – каже дідусь. – Без узвару нема вечері.
– Тоді й горілка страва? – не здаюся я.
– Ні, – каже дядько, – горілка – то Божа водиця.
Потім усі ми встаємо і молимося, я повторюю за ними «Богородице діво, радуйся...» і бачу, як у них у всіх на очах бринять сльози. Я тоді ще не знаю, по кому ті сльози і кому залишає тета на вікні в мисочці кутю й чарку горілки. Про її загиблого сина і мого вуйка Юрія довідаюся згодом.
Під час вечері я раптом чую неймовірне: цього вечора худоба розмовляє людською мовою! Я витріщую очі і вже горю почути. Але боюся сам вийти надвір, бо ж там може чигати на мене відьма. Я починаю впрохувати, щоб мене провели до хліва. І дідусь встає, підсміховуючись, та веде мене туди, де вляглися кобила з лошам і корова з телятком. Коли ми наближаємося, щось там шурхоче. Дідусь прикладає пальця до вуст і киває мені, аби я слухав. Якусь хвилю панує тиша, лише чути, як дихає худоба, як вовтузяться на сідалі кури. Але раптом чую чийсь тихий-тихий голос: «Будь чемний, Юрцю, слухай тата, маму і дідуся, добре вчися в школі...».
Я тремчу зі страху і притуляюся до дідуся. Він веде мене до хати, а я не можу опам’ятатися.
– А хто то? Хто зі мною говорив? – питаю.
– Та хто ж – Крáса.
То корова так називається. Ми заходимо до хати. За столом лише дядько.
– А що? Чув, як худоба говорить?
Я тремтячим голосом розповідаю про те, що почув. За нами заходить тета і теж зі здивуванням слухає. І потім ще довгими роками я вірю, що зі мною розмовляла Крáса, а не тета.
А наступного дня дуже рано дядько запрягає сани і їдемо до Почаєва. У Почаєві ігуменом наш родич. Ми вже в нього не раз гостювали і обідали в монастирській трапезній. Людей в околицях монастиря море. Багато приїхало з Московії та Білорусі. Всі ці люди вирізняються тим, що вбрані бідно. Московити взагалі якісь обдерті, нехлюйні, страшні. Усі вони з великими військовими наплічниками, з яких стирчать баняки, самовари, звисають металеві горнята й кухлі. Вони ж тут і ночувати будуть в церкві на підлозі. Місцеві вбрані в усе святкове, виглядають як пани. Московити перед ними розступаються і розглядають виряченими очима. Дорога до Лаври веде вгору. Обабіч сидять обдерті жебраки і сліпці. Більшість сліпців видющі.
Ми відбуваємо службу Божу, а тоді йдемо до ігумена. То старенький дідусь з білою бородою і з такими очима, як у моєї мами. Всі його цілують в руку, і я цілую. А він питає:
– То Софійчин синок? Дивися, як виріс!
І гладить мене своє сухою рукою по голові. А потім ідемо до трапезної. І там уже у вузькому колі молимося і за маминого брата Юрія, і за Володьку, і за інших ближчих і далеких родичів. Усі монахи ще тоді розмовляли по-нашому, то вже згодом понаїхали молдавани й московити і перетворили Почаївську лавру на оплот руского міра.
По обіді вирушаємо назад, забравши з собою й нашого старенького родича. Вдома всі готуються приймати гостей, а я вмощуюся біля ігумена і слухаю про чуда Почаївської лаври, про турецьку облогу, про цілюще джерело...
А тим часом на столі з'являються вуджені ковбаси, шинки, шпондерки, а ще сальцесон, начинений м’ясом зі свинячої голови, кишка – чорна й лискуча, драглі, друга начинена щука, кілька розмаїтих перекладенців і пляцків.
Ось і гості – двоюрідні сестри і брати моєї мами, рідні брати дідуся. Хата аж гуде – коляда за колядою. За двома столами ледве вміщаються. Гості хвалять усі страви, а коли заходить мова про кутю, то одна жінка каже, що в Плоскому привіз хлопець собі дівчину зі Сходу, то вона зварила кутю з рижу.
– Нє, – хитає головою дідусь ігумен. – То гріх. Не так перед Богом, як перед нашими пращурами. Бо кутя – то не так собі страва. То свята страва. І там має бути лише те, що споживали наші пращури: пшениця або ячмінь, мак, горіхи і мед. Не біда, якщо будуть ще й родзинки. Але головні ж тут не вони, а зерно, яке ми сіємо і яке дарує нам життя. А уявімо собі, що виклали ви ото на вікно, як то зробила Олеся, кутю з рижу для наших померлих родичів. А вони прийдуть, спробують і здивуються. Бо ж ніколи вони нічого подібного не споживали. Вони не впізнають тієї куті, до якої звикли. І тоді великий розпач охопить їх, і більше вони до вас не прийдуть.
Я б ніколи не запам’ятав тих слів ігумена, якби йшлося лише про саму кутю. Але там була мова і про душі померлих. І коли вже гості розійшлися, а тета стелила для мене ліжко, я запитав:
– А що... цеї ночі теж духи прийдуть кутю їсти?
– Прийдуть, прийдуть, – казала тета.
– І Юра прийде?
– І Юра прийде.
– І Володька прийде?
– І Володька прийде.
Я не міг заснути. Я ж їх ніколи не бачив живими. Лише на світлинах. Я лежу і не заплющую очей, бо хочу їх бачити. Я вслухаюся в кожен звук за вікном. Часом здається, що сніг порипує... що ось сходами хтось ступає... а потім знову тихо. Але сон мене долає.
Тож ви, мабуть, уже здогадалися, навіщо я те все пишу. Бо тепер, коли я чую про всілякі куті і з рижом, і з мандаринками, і з фініками, й ананасами, то завше згадую слова старенького ігумена про ті душі наших пращурів, які прийдуть, а скуштувати не зможуть.
Колишні галичани, які розсіялися по світах, згадують чимало наших страв, а серед них має почесне місце саме кутя. Польський письменник Анджей Кусьнєвіч писав, що ніде в Польщі не було такої куті, яку він їв у Галичині, а були клюски з маком.
«Хто не знає і не їв ніколи куті, не знають, що тратять, – писав він. – Кутя – понад усіма стравами, Звичай і Обряд, майже Свята Страва, якщо не Народна. Наш пробощ, коли його про це запитали, тієї святості куті не заперечив. Маючи повні вуста, тільки головою кивнув і добрав другу, а може вже й третю порцію. Бо до нас на Вігілію часто приїжджав.
– Бо чого б то кутя не мала мати ціхи святості? – сказав пробощ. – Прецінь Ісус Христос розмножив хліб і вино в Кані Галілейській. Про їдло задбав, про напої не забув. А ми вслід за Ним. Аби волю Його не змарнувати. А якби Ісус знав кутю, то і її б розмножив передусім.
Святі слова – ані одного зайвого. Амінь!»
20.01.2021