Земля, вода, вогонь — як це дивитися: фільм «Атлантида» режисера Валентина Васяновича
В «Атлантиді» сила силенна метафор, закільцьованих довкола чільної метафори назви — Донбасу як втраченої землі. Показово, що у фільмі обмаль великих планів, вони в основному загальні, та й непрофесійність акторів тут ніде не заважає. Поетика «Атлантиди» — про довколишнє, про випалену землю Донбасу, вже (?) втраченої Атлантиди. Власне — про землю, що зазнала вогню, яка потребує води.
Вогонь
Тепловізор візуалізує температурне поле, буквально — дозволяє побачити тепло. На війнах його використовують як пристрій нічного бачення. Режисер дає його глядачам на вході і виході з «Атлантиди» — у першій й передостанній сценах людей бачимо як теплові плями. У першій — смерть. Тепло щойно вбитої людини поступово щезає під насипами ледь теплої землі, що невдовзі, ми знаємо, теж охолоне. Передостання ж сцена дає надію. Але до неї ще маємо пережити шквал вогню, не завжди видимого, але відчутного у кожному ландшафті цієї землі, що нараз прийняла так надмірно багато тепла людських тіл.
Постріли. Двоє товаришів, що вижили після війни на Донбасі, тренуються стріляти на манекенах. По черзі заважають один одному, збурюють агресію. Виникає сварка, і один влучає у груди іншому — бронежилет не пробиває, але робить боляче.
У наступній сцені двох товаришів бачимо разом біля вогню у грубці. Той, у кого влучили, говорить про втрату надії (поки інший підкладає у грубку дрова… її підживлює?) — про даремність перемоги у війні, про те, що ніхто не змінився і тутешні робітники зі заводу досі мріють хіба що про дешеву ковбасу і доброго царя. Наступного дня на заводі він кинеться в розплавлене залізо. Мала куля, а потім прірва гарячого сплаву — між цими подіями в ньому згорає надія. І ми бачимо це буквально.
З цього моменту лишаємося наодинці з єдиним головним героєм. Напередодні смерті товариша вже побачимо Сергія на самоті в його порожній квартирі. Буде ніч і він вмикатиме і вимикатиме лампу. Тоді здаватиметься, ніби він передає комусь якісь сигнали. Після втрати це скидається на вгадування, чорне ворожіння, непевність. Вкл-викл. Є світло. Нема світла. У ранок після смерті товариша він знімає замерзлі на балконі штани, вмикає праску і береться їх розпрасовувати. Ретельно, довго, штани годі розтеплити. Несподівано він дратується і обпікає ногу праскою. Тримає. Відпускає. Руйнує меблі і покидає кімнату зі знаком розпеченого заліза на нозі. Яке він все ж відірвав від тіла.
В одній із сцен оповіді Сергій сидить на камені і знизу дивиться на вилив розпеченого заліза з горба. Завод, де вчинив самогубство Іван, закрили. Сцена моторошна, Сергій сидить під одним із трьох отворів, з яких має потекти лава, і видається, що от-от дійде черга до нього. Але наприкінці він відходить.
Вода
Робота Сергія — доставляти воду до тих небагатьох людей, які ще залишилися на Донбасі. Чистої води тут більше немає. В одній сцені він везе її розміновувальникам. «На п’ятнадцять років роботи» — скажуть вони. Пізніше нетутешня представниця екологічної організації, яку він якраз врятує після потрапляння на міну, скаже йому, що цей регіон не придатний до життя. У шахтах вся вода засолилась і аби прісна вода природно відновилась, потрібні десятиліття або й століття. Вона запропонує йому роботу закордоном, наголосить, що в цьому регіоні неможливо жити. Після другої пропозиції Сергій відповість риторично: «Після стількох років війни?»
Але в наступній сцені бачимо зливу. І це, навіть попри усвідомлення, що для остаточного очищення землі потрібні десятки років, обнадіює. Всі найтепліші сцени — хай звучить парадоксально — тут із дощем. В одній із таких Сергій набиратиме воду в покинутий ківш і підігріватиме для ванни. Інша — любовна сцена у вантажівці, поки падає дощ. Навіть коли довкола надто багато тепла — навіть якщо це тепло нещодавно померлих людей.
Земля
Доставивши воду до розміновувальників, Сергій повертається вузькою вже розмінованою дорогою (зі застереженням не з’їжджати на поля), де допомагає застряглій машині. Знайомиться з Катею. Завозить разом із нею та її напарником мертве відкопане тіло на судмедекспертизу. Потім сцена, де Катя і Сергій їдять. І, варто сказати, поєднання цих двох сцен — дуже тут чесне. Як численні інші сцени у фільмі, воно показує межу між мертвими і живими, ніяк її не драматизуючи, просто прямо засвідчуючи, чесно і щемко. Катя відповідає Сергієві, що пішла на війну парамедиком, а тепер безоплатно працює у волонтерському проєкті гуманітарної місії «Чорний тюльпан»: «Ми дозволяємо їм завершити власну історію, розказуючи про них рідним». І для неї це теж продовження особистої історії: коли Катя прийшла наприкінці війни парамедиком, рятували лише тих, хто міг вижити. «Тепер ми повертаємося за тими, кого не змогли забрати тоді».
Очистити землю від тіл, і, можливо, повернути їх додому; наповнити цю землю водою — і Катя, і Сергій працюють на відновлення цієї землі. Вони вирівнюють баланс надмірности в ній тепла — мертвих тіл, діючих мін — і нестачі води. Вирівнюють цей баланс у самих собі. Їхні болісні історії і спогади, війна, яку вони носять собі, нікуди не може сама зникнути.
В останній сцені ми бачимо Катю і Сергія, що обнялися, через тепловізор. Бачимо, як вони заварюють і п’ють теплий чай. Вони лишилися чекати, поки вода змиє надлишок вогню — і в цій землі, і в них самих. Але для цього завжди треба і трохи тепла.
