Міжнародна онлайн-дискусія «UCU Global: людина у постковідному світі» відбулася на базі Аналітичного центру УКУ. Відомі інтелектуали підсумовували ковідний 2020 рік, ділилися власними спостереженнями щодо здатності людства реагувати на подібні виклики, а також чимось дуже особистим.
Про оцінки, прогнози, страхи та людські слабкості говорили: архиєпископ і митрополит Філадельфійський, президент УКУ Борис Ґудзяк, британський історик Браян Бріваті, письменниця, журналістка Олена Гусейнова, професор філософії в Дхармарамі Відья Кшетрам та Університеті Христа (Індія) о. Жоз Нандіккара. Нині вашій увазі – виклад думок Євгена Глібовицького.
Євген Глібовицький,
експерт з довготермінових стратегій, керівний партнер української компанії pro.mova
Демократія в Україні, сovid-19 і про підстави залишатися оптимістами
Я маю досить оптимістичні погляди щодо усієї ситуації з сovid-19 не через те, що ми маємо сильну медичну систему чи інші обставини, які допомагають швидше подолати вірус. Українське суспільство має довгий травматичний досвід перебування в Радянському Союзі, що має для нас певний ефект загартовування. Порівняно з тими викликами, які пройшло українське суспільство в межах живої історичної пам'яті, криза, пов’язана з сovid-19, звичайно, є серйозним подразником, але не є катастрофою. Попри те, що Covid-19 не допомагає загоїти травми, а в багатьох випадках навіть поглиблює чи реактилізує їх, він, тим не менше, не є настільки руйнівним, як інші страшніші досвіди, що присутні в нашій колективній пам’яті. Якщо ми говоримо про досвід старшого покоління, то таким найболючішим, напевно, був досвід Чорнобиля, а також перехід укладу життя з реалій СРСР до практики життя у незалежній державі. Це ті подразники, які означали величезну невизначеність, що триває десятиліттями, і сovid-19, порівняно з цим, має набагато слабший ефект. Більш концентрованими були точкові виклики, такі як Майдани 2004 і 2013-2014 років, які тривали короткий час, але після цього створювали нову визначеність. Мусимо пам’ятати, що від самого початку демократія була досить слабкою інституцією, у якій присутній досить низький рівень довіри до влади. Не зважаючи на це, факт слабкої довіри не дає поля для нищення інституцій, які мають міцнішу і тривалішу структуру формування і функціонування. Навіть пандемія не здатна сильно розхитати устрій демократичних інституцій. На мою думку, українське суспільство зустріло сovid-19 у тому стані, коли пандемія не могла серйозно зашкодити українській демократії. Ми маємо достатньо низький рівень міжособистісної чи горизонтальної довіри, проте достатньо високий рівень довіри усередині родини, який був також поставлений під випробування пандемією. Проте наш колективний ефект загартовування, який історично триває від Першої світової війни і по сьогоднішній день, створив певний рівень фаталістичності сприйняття реальності, і зараз він виступає певним запобіжником проти серйозного поглиблення травми в тому середовищі, де переважають цінності виживання.
Удар від сovid-19 найбільше відчутний там, де й удар від фінансової кризи, – він найбільше вразив середній клас, креативні групи, які більше покладаються на інституційну довіру і більше взаємодіють між собою. Для цих груп боротьба з кризою і сovid-19 сама по собі є травматичною. Я припускаю, що ця група дуже гостро відчуває соціальний дискомфорт, проте є більш загартованою у порівнянні з такими ж групами, які не зазнали досвіду тоталітаризму. На прикладі сovid-19 ми побачили, що наше суспільство має певну життєстійкість, проте я б не став тестувати, наскільки вона міцна.
Іншим демократичним чинником, який відбувся в Україні і який зараз присутній в Білорусі, є те, що обидві країни зустріли сovid-19 на чолі з популістськими президентами. Слабкі популісти в час кризи дають платформу опозиції для критикування влади, яка не здатна давати собі раду із пандемією. До певної міри, наявність популістської когорти у владі посилює демократичну тенденцію у суспільстві, яке намагається протистояти популістичним тенденціям. Це не знімає людського виміру страждань, який залишається і який буде таким, яким він є. Страждання є універсальними і приносять біль де б ми не були. Якщо ми говоримо про інституційний вимір демократії, то, попри всю загрозливість обставин, така криза підсвічує ті аспекти системи державного управління, які потребують виправлення, а також переконують виборців прийняти рішення на користь демократії. Я не бачу прямих загроз для демократії у таких країнах, як Україна чи Білорусь. Мені видається, що простежуються тенденції, які можуть зміцнити продемократичні рухи. Проте мусимо також розуміти, що є ще супутні фактори, які впливають на ситуацію, як ось втома від війни; якість ідей, які пропонують наші політичні еліти; рівень політичної культури суспільства – усі ці моменти мають значення. Україна нещодавно відзначила 20 років своїх перших серйозних антипрезидентських протестів (“Україна без Кучми”), і ми бачимо, що стратегії протестувальників у Білорусі дуже схожі до тих стратегій, які ми бачили в Україні 20 років тому. Україна за той час здобула певний досвід у протестних рухах і знає, як відстоювати свої права. Білорусь зараз на цьому шляху. Пандемія є серйозною загрозою, проте вона не знищить демократію навіть у країнах, де демократія тільки намагається окріпнути.
“Автократія успішна на короткій дистанції – демократія ж перемагає у довготривалій перспективі”
Я не став би робити дуже великої різниці між умовно західними чи східними країнами, адже успішними, заможними і результативними нас роблять одні й ті ж речі. Краще бути відповідальним, ніж не бути таким; краще працювати сумлінно, ніж не працювати, – різниця полягає в тому, що існують різні моделі інституційного порядку. Відмінним є те, що кожна країна перебуває у своїй унікальній точці відносно свого розвитку. Бачимо, що багато країн Південно-Східної Азії зуміли дати собі раду із кризою внаслідок того, що там функціонує дієва система правил, – погляньмо на приклади Тайваню, Гонконгу чи Сінгапуру. Цим країнам вдалося уникнути величезної кількості хворих через те, що їхні заходи профілактики сovid-19 були ефективнішими. Якщо ж ми подивимося на таку країну, як Китай, наприклад, то ми до кінця не знаємо, що насправді там відбувається. Нам до кінця не відомо, наскільки сильно Китай контролює власні інформаційні потоки і наскільки багато там політичної кон'юнктури у випадку з сovid-19. Тайвань, Гонконг та Сінгапур зуміли скористатися і виправдати той високий рівень довіри суспільства у стосунку до центральної влади. Уряди цих країн пожертвували деякими свободами, але, тим не менш, стали безпечнішими. Подібну ситуацію ми спостерігаємо у Канаді, Новій Зеландії, Австралії, де, з одного боку, є повага до правил, а з іншого боку – мудрі рішення уряду, які цими правилами вміють користуватися. У країнах ЄС рівень зараження відображає не тільки питання з правилами у суспільстві, але також питання індивідуалізму, проблему швидкості прийняття політичних рішень. Багатьом європейським країнам зайняло багато часу, щоб зрозуміти, що відбувається. Тим не менше, я стверджую, що демократія дає більшу ефективність у боротьбі з кризою. Скоріш за все, автократія має переваги у короткій перспективі, але в довгій перспективі вони не здатні бути ефективними. Covid-19 став каталізатором тих проблем, які у нас вже були до пандемії, а не причиною їхнього утворення.
Держава та бізнес-сектор в Україні: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих»?
Я думаю, що бізнес в Україні є настільки відповідальним, наскільки він вживлений в життя своїх громад і життя суспільства як повноцінний і відповідальний гравець. Одні компанії активно відгукнулися на потребу допомагати, інші – думали про виживання, а ще інші – займалися тим, що розповідали про те, як нібито вони допомагають. Одні показували своє служіння, інші були дуже опортуністичними. Це дуже природний розподіл у бізнес-середовищі. Засадничою була реакція на кризу багатих і бідних країн на можливість допомогти своєму бізнес-сектору. Багаті країни мали час і можливості заморозити певні процеси у бізнес-середовищі ще до того, як цей бізнес став би банкрутом чи зазнав серйозних збитків. В Україні, наприклад, бізнес не може чекати на серйозну допомогу з боку держави просто через те, що держава не має на це ресурсів. Успішні суспільства – це не тільки ті, які зуміли акумулювати достатньо ресурсів, це також країни, які створили систему правил, які допомагають передбачати проблеми і дбають про ефективне розподілення допомоги. Меседж від української влади до бізнесу дуже чіткий – робіть що можете для того, щоб вижити, ми вам не можемо прийти на допомогу. Зовсім нещодавно силовики розігнали мітинг підприємців у Києві, і це дуже нагадує методи за режиму Януковича. У бізнес-колах поширюється почуття відрази щодо того, як держава реагує на кризу, адже дуже часто держава використовує методи, які родом з СРСР. Проте ми матимемо також рацію, якщо скажемо, що ця зашкарубла система поступово відмирає.
За прогнозами, у 2025 році ми будемо у тій ситуації, в якій ми опинилися після фінансової кризи 2009 року. Все ще будуть відчуватися наслідки Covid-19, пам’ять про пандемію ще буде дуже живою, але життя вже піде своїм новим шляхом. На стороні досвіду залишаться ефективні приклади того, як об'єднувати ресурси і можливості для швидкої відповіді на загрозу для public health. Раніше були потрібні десятиліття для розроблення вакцин, зараз нам знадобилося менше року, щоб мати вже кілька ефективних вакцин. Якщо ми говоримо про глобалізацію VS локалізм, то я б сказав, що ми побачимо більше глобалізованості в кінцевому підсумку, тому що ми отримаємо наднаціональні інструменти протидії проти нових вірусів, до прикладу. Світ буде більш підготовленим до нових викликів, ніж це було раніше.
Публікацію підготував Андрій ГРИНИХА
12.01.2021