Цього тижня я, з вашого дозволу, планую почепити собі медальку. Фройд казав, що письменники здатні провіщати ситуації й події, які в подальшому наука підтверджує як достовірні. Я не доростаю навіть до кісточок авторам, яких він згадує на підтвердження своєї тези, та, знаєте, іноді навіть віслюк здатен заграти на флейті. Тож кожного разу, коли мене запитують, як я зуміла справдити свої сподівання стати письменницею і жити з цього, я відповідаю одне й те саме: літаючи низенько. Далі я поясню, що моє просування дуже схоже на ту пісеньку Серрата, яка починається словами: “В неї темне волосся, і ростом – з мізинчик, літає низенько, наче горобчик”. Це я. Я ніколи не ставила перед собою амбіційні і далекі цілі, як робить багато людей, а тільки прості і легко досяжні. Коли я почала писати, то казала собі: от якби хтось мене читав; коли мене стали читати, я казала собі: от якби хтось мене опублікував; коли мене опублікували, я подумала: от якби я мала добру критику. Так я йшла по життю, мріючи тільки про можливе, як той горобчик Серрата, який волів перелітати з балкона на балкон і спати там, куди не дістаються коти. Досі я думала, що мій страх перед висотою і великими справами є вадою, боягузтвом. Однак кілька тижнів тому мені до рук потрапило дослідження одного з найшанованіших нині нейробіологів Ендрю Губермана, професора Стенфордського університету. Йому заледве сорок п’ять років, але він уже зробив видатні відкриття у царині розвитку пластичності мозку і відновлення нейронних зв'язків. Одне з його досліджень якраз стосується здатності людини досягати того, чого вона прагне у будь-якій сфері – чи то професійній, чи то особистій, чи то в царині елітних видів спорту. Його внесок пов'язаний не з тим, як добитися великої мети, а з відкриттям, що її легше досягнути, якщо ставити перед собою невеличкі близькі цілі. “Перше, що ми виявили, – пояснює Губерман, – це те, що мозок нас винагороджує за те, що вважає успішним. Так відбувається тому, що всі біологічні види запрограмовані на виживання”. Відтак Губерман наводить приклад оленятка, яке почувається занепокоєним, але не знає чому. Причиною є те, що воно відчуває спрагу, але, як це буває з немовлятами, не знає цього. Інстинкт штовхає його на пошуки води, і, коли воно нап'ється, мозок винагороджує його, виділяючи дофамін, гормон щастя. Тому наступного разу, коли це оленя побачить озеро, то автоматично піде до нього – не тому, що знає, що пиття є першорядною потребою, а тому, що це дає йому насолоду. Тримаючись цієї лінії дедукції, Губерман та інші нейробіологи виявили, що ця здатність мозку “винагороджувати” нас порцією дофаміну, коли ми робимо щось, що приносить нам користь, проявляється не тільки тоді, коли увінчуються великі й недосяжні цілі, а також тоді, коли мозок вважає, що ми перебуваємо на правильному шляху до їхнього досягнення. І якраз це виділення дофаміну, яке відбувається при досягненні невеличких цілей, стимулює нас, штовхає вперед і, на додачу, подвоює наші сили, або ми могли досягнути інших, вищих, цілей. Тому той, хто намічає надто амбіційну і далеку мету, має значно більше шансів не досягнути її, ніж той, хто ставить близькі цілі. У першому випадку, увінчання мети дає насолоду і надихає йти далі; в другому, якщо мета є дуже високою, призводить до фрустрації.
Мені це дослідження дуже сподобалося. Але не тому, що підтверджує мою примітивну і наївну тезу про те, що літати низенько ефективно, а тому що я думаю, що коли ми більше дізнаємося про наш мозок, то краще зрозуміємо ту непояснену абракадабру, якою ми, люди, є, і зможемо здобути більше користі з наших здібностей. Розповідають, що на фронтоні храму Аполлона в Дельфах ті, хто приходив по пораду до його знаменитого оракула, могли прочитати фразу, яка була відповіддю на всі їхні запитання, якими складними вони б не були, і була вона такою: “Пізнай самого себе”. Через дві з половиною тисячі років нейробіологія відкрила, що Аполлон мав рацію.
Carmen Posadas
Volar bajito
XL Semanal, 30.11.2020
Зреферувала Галина Грабовська
12.01.2021