Можливо, не через душу

Олена Стяжкіна

Чи був прогрес у 2020 році – хоча би якийсь? Про що мріють Крим і Донбас? Чи не задихається українська культура?

Тези з виступу української історикині, колись професорки Донецького національного університету імені Стуса Олени Стяжкіної у публічній дискусії «Культура та суспільство в режимі очікування: Підсумки 2020 року»

В режимі очікування ми набули дві стратегії. Ми зафіксували ризики. І зрозуміли, в чому наш ресурс.

Хто очікує і чого? Ми як люди, як носії культури – хоч високої, хоч невисокої – очікуємо різного. Було дуже корисно подивитися на всі очікування під час режиму очікування.

Крим очікує на воду. Це потужна метафора, в тому числі і політична. Бо живою водою для Криму є Україна. Якщо є визнання того, що води не вистачає, то наступним кроком, після режиму очікування, буде розуміння того, що не вистачає України. Можливо, це станеться не через душу. Можливо, це станеться через жагу пити. Але і це не погано.

Чого очікує окупована Донеччина і Луганщина? Окупована Донеччина і Луганщина вже не йде «брати Рейк’явік», «звільняти Львів» (Примітка Z: У 2017 році ватажок екстремістської організації «ДНР» Олександр Захарченко заявляв на пресовій конференції: «Моя прабабця по лінії батька у 1941-му потрапила в полон. Медсестра. Пройшла Бухенвальд, Освенцім, Рейк'явік. В Рейк'явіку була звільнена американцями»).

У 2019 році КМІС провів опитування людей, які перетинають «лінію контролю». І 60% респондентів сказали, що вони є громадянами України. Ця цифра абсолютно корелює з тією, що була в 2014 році. Просто тепер вона пролунала. Просто тому що ніхто не йде «брати Рейк’явік». І тому що голод, і тому що біда й несвобода, і тому що комендантська година, і тому що пенсії все ж в Україні. Нехай так, не через душу. Але 60% вважають себе громадянами України. І це вже сказано.

Отже, ми можемо не тільки побачити склянку, яка є напівпорожньою. Можемо побачити, що вона є напівповною – чи майже повною.

Але, звісно, треба працювати далі.

Математика війни – вона така. Ми приїжджаємо до Краматорська, і я постійно вирішую таку задачу. Від Краматорська до Донецька сто кілометрів. Людина рухається зі швидкістю приблизно 5 кілометрів на годину. Скільки часу потребує Олена, щоб дістатися з Краматорська до Донецька? І чогось це не вирішується в математичний спосіб.

Режим очікування перетворив нас самих на національну платформу деокупації і реінтеграції. Ці контакти стали більш можливими.

Коли люди частіше пересувалися, то завжди була така спокуса – зробити на тому гроші, провести круглий стіл, запросити політиків, які покрасуються і підуть собі – та й все... А тепер, коли змоги їздити немає, то персональний телефон може стати тією платформою, через котру ми повідомляємо новини, через котру ми вислуховуємо тих, хто там, через котру ми обіцяємо, що ми повернемось.

Ця неможливість рухатись, це знерухомлення стали наскрізними. Якщо минулого року я говорила з 3-4 своїми найближчими людьми, то сьогодні розмовляю з десятьма. І ця платформа нарощується. Просто їх треба побачити. І бачити нас як носіїв ідеї деокупацїі, реінтеграції і примирення.

Режим ковіду зробив нас відповідальними за те, що ми можемо стати тією державою, з якою колись і планували пов’язати своє життя.

Раніше ми не фіксували себе як платформу. Віддавали цю функцію назовні: «Хтось має це зробити…» В теперішній ситуації ми усвідомили, що «хтось» – його немає. І невідомо, скільки часу ще не буде. Це означає, що ця платформа – це ми.

Чого очікує Україна, яка трошки призабула про війну? Чого очікує виборець, який бачить телевізор, але не бачить власної непутьовості, неорганізованості, несвідомості? Чого він хоче? Нового року, мабуть. Майбутнього, в якому всі будуть здорові.

Чи це погані ідеї? Ні! Абсолютно хороші.

І тут я згадаю прекрасного пана Леоніда Фінберга, який навчив мене хорошого. Він завжди говорить: «Ану припиніть казати, що в нас все погано. З нашими алярмістськими настроями все зрозуміло. Але де наші перемоги?»

А перемоги є очевидними.

Наша культура в режимі очікування стала творити найкращі переклади. У видавництві «Човен» вийшла (я так розумію, раніше, ніж в Європі) книжка Тімоті Снайдера «Наша недуга». Український переклад виходить одним із найперших! Ми можемо читати світ рідною мовою.

У нас є чудовий фільм – «Кіборги». Мені не варто було його дивитися – ще рано. Але я його подивилася, і з першої хвилини перестала дихати. В тому місці, де в мене «Кіборги», мені досі збивається дихання. Ми можемо розмірковувати про те, яким буде кіно в кризі. Але для мене воно відштовхується вже від того, що є «Кіборги». Є лінійка – кіно, з якими ти припиняєш дихати.

У нас є система солідарності.

У нас є Леся Литвинова, як працює міністерством охорони здоров’я. Коли почалась ця пандемія і люди почали втрачати можливість дихати, вона стала тим, хто повернув людям дихання. Не вона одна – а всі ми, хто давав гроші на кисневі концентратори.

З одного боку, дуже погано, коли люди перебирають на себе функцію держави. Але, з іншого боку, власне ці люди і створюють держави. І зрештою саме вони стануть інституціями, які замінять теперішні.

Щодо мене, то я в наступному уряді могла би очолити міністерство паніки та істерики (сміється).

Але – маємо зафіксувати збитки. Головний недолік – ми рухались, але не швидко.

Мабуть, швидше не могли... І це треба про себе знати: ми йшли вперед, перемог було повно. Десь виникла пауза – але напрямок залишився.

Довіра – це дуже потужна ідея.

Коли почався Майдан, а потім війна – поширювався такий мем: «Любов – це дієслово». Я думаю, що «довіра» – це теж дієслово. І «культура» – це дієслово. Тому що це дія. Бо якщо це не дієслово, то це – порожнє, це – нічого. А якщо ми вважаємо, що це дія, то тоді починає працювати все – і культура, і мережі, і держава.

Тоталітаризм нас задушив. Недовіра була найкращою стратегією виживання. Навчитися довіряти – дуже важко. І можна тільки через дію.

Культура, висока культура – це щось, може, не всім зрозуміле. Але якщо точно довіряти, що Веласкес вас не битиме, – то вже навіть це дія.

Мене вразили дорослі. Вони почали мене вражати ще з початку війни і невтомно вражають до сьогодні.

Дорослішання не має зворотного шляху. Якщо людина подорослішала, вона може йти вперед – тільки з досвідом дорослості і відповідальністю дорослості. Подорослішати може кожен – і з тим подорослішати може Україна.

Так, діти – це основа. Але діти мають стати дорослими. А не залишитися патерналістськими, зі синдромом завченої безпорадності, не готовими відповідати за себе. Підстаркуваті діти – це біда.

Дорослих людей виявилося багато не в бізнесі. Хоча в бізнесі, звісно, теж є дорослі. Але іноді вони все ще плачуть за тим своїм велосипедом, якого в них не було в дитинстві… А от в культурі, яка ніби голодна, ніби бідна, ніби необласкана, виявилося, дорослих людей – ого! Це одне з див цього року.

Головний підсумок року – розуміння того, що іноді швидкість не настільки важлива, наскільки важливим є напрямок. А напрямок правильний.