Там, на екрані, була країна, де ми ніколи не будемо. Країни, міста, континенти, де ми ніколи не будемо. Париж, Нью-Йорк, Рим, Тегеран. Надворі осінь 1981 року, і ми в Совдепії. Який закордон? Яка Америка? У нас культпохід. Так нам це пояснили. Ми, студенти-першокурсники, добровільно-примусово ідемо, точніше, нас ведуть у кінотеатр «Львів» на перегляд фільму «Тегеран-43». Досі не розумію, чому вибрали цей фільм, він не провалився в прокаті, але це був перший і останні раз, за всі п’ять років навчання, більше таких масових походів в кіно чи куди-небудь, хіба в колгосп, не було.
В кінотеатри ми ходили самі. Благо, у Львові їх було так багато, що в центрі ви могли провести в них цілий день і не виходити на вулицю. Наприклад, холодної зимової днини, просто переходячи з одного в інший. Деякі, як «Спартак» і «Дніпро», були буквально поруч, за стіною. Могли б і ніч в них пересидіти, але нічних сеансів не було. Для ночі були вокзали, і там також були кінотеатри, напевно, щоб вбити час, чекаючи на свій поїзд. Кінотеатри були у всіх спальних районах міста і парках. Навіть в провінції на залізничних вокзалах були кінотеатри. Не у всіх, звичайно. «Кіно крутили» в палацах культури і у навіть клубах Львова. Наприклад, у клубі працівників зв’язку. Спочатку складався список побажань, така заявка, сеанси тільки вечірні і в певні дні. Там йшли фільми, які не потрапляли на великий екран. Некомерційні фільми, авторське, фестивальне кіно. Я дивився там «Амаркорд», «Вісім з половиною» і «Репетицію оркестру» Фелліні, «Червону пустелю» з Монікою Вітті, Антоніоні, «Сталкер» Тарковського і «Сім самураїв» Куросави. Комуністи не даремно називали кіно мистецтвом номер один. Свій кінозал був у моїй середній школі райцентру. Правда, дивились ми там не фільми про Леніна і Крупську, а «Прокажена» – улюблений фільм всіх школярок і «Повернення Робін Гуда» з Шоном Коннором і Одрі Хепберн – всіх школярів.
Про популярність кіно і кінотеатрів свідчить той факт, що вони пережили дві світові війни, більше того, вони працювали під час війни, навіть радянську владу кінотеатри пережили. Їх майже добив технічний прогрес, прихід дикого капіталізму, ну і коронавірус.
Перший постійний кінотеатр «Уранія» у Львові відкрили ще 1907 році в колишньому театрі Скарбека. Зі зміною власників змінювались назви кінотеатрів. Від легкої містики у назві: «Фата-моргана», «Рай», «Химера», «Міраж» – до жіночих «Муза», «Марисенька», «Ванда», «Луна», «Мева», «Кассандра», чи чоловіче – «Андрій». Від претензій на елітарність і загадковість: «Емпайр», «Еліт», «Арлекіно», «Централь», «Ріальто»,«Санс-Рівал», «Корзо», «Адрія», «Пан», «Казино», «Дрімленд кіно», «Пакс», «Авеню», «Студіо», «Фаун» – до зрозумілих: «Хроніка», «Штука», «Байка», «Втіха», «Оаза», і взагалі приземлених: «Метал», «Дружба», «Кінотеатр Польських легіонів», «Кінотеатр хроніки», «Кіноновини».
Мінялась мода, мінялись і назви: від «Геліос», «Зірка», «Космос», «Сатурн» – до «Балтик», «Атлантик», «Сфінкс», «Комсомолець», «Лев», «Піонер», «Левеня». Зі зміною влади змінювалось імені чого або кого цей кінотеатр названий: «Кінотеатр ім. 27 липня», «Кінотеатр ім. В. Короленка», «Кінотеатр ім. Б. Хмельницького», «Кінотеатр ім. Лесі Українки», «Кінотеатр ім. Зої Космодем'янської», «Кінотеатр ім. Коперніка», «Кінотеатр ім. І. Франка», «Кінотеатр ім. Пушкіна», «Кінотеатр ім. Щорса», «Кінотеатр ім. Т. Шевченка», «Кінотеатр ім. В. Чкалова», «Кінотеатр ім. Я. Галана», «Кінотеатр ім. І. Миколайчука» і, звичайно, «Кінотеатр ім. Довженка». За назвою можна було легко вияснити, про який час йде мова: «Варшава», «Москва», «Київ» або «Європа» – «Україна», «Октябрь» – «Жовтень» – «Галичина», «Літній-1» – «Маяк» – «Дзвін», «Мир» – «Клекіт», «Супутник» – «Стрілець». Кінотеатр «Орлятко» – кінотеатр «Сокіл».
Максимальний розквіт кінотеатрів припав на кінець 1980-х. Тоді по великих кінозалах пройшов «фестиваль фестивалів». Ви купували квиток відразу на чотири фільми. Ми змогли подивитись роботи Мілоша Формана: «Політ над гніздом зозулі», «Амадеус», «Регтайм». Олівера Стоуна: «Взвод», «Сальвадор», «Волл-Стріт». Ми познайомились з «Таксистом» Скорсезе і «Хрещеним батьком» Копполи. Почали крутити досить розмаїте кіно. У кінотеатрі «Київ» я дивився годинний концерт Queen в Будапешті і фільм Фелліні «І корабель пливе…», «Казанову» в «ім. Коперніка», «Калігула» в «ім. Щорса». Фільм про Аббу показували у «Мирі». Нас познайомили з японським кіно. Хто жив тоді, пам’ятає «Легенду про Нараяму» і «Імперію почуттів».
Прихід відео і, відповідно, відеосалонів поховав комунальні кінотеатри, привівши до їх банкрутства. В кінотеатрі «ім. Лесі Українки», де йшли виключно документальні фільми і де, у кращі часи, повний зал дивився «Це Пеле» (Isto É Pelé) або «Спогади про майбутнє», перед екраном поставили телевізор, знизу був відеомагнітофон – і все, дивіться, малята, «Командо» з Шварценеггером в головній ролі. Це був такий відеосалон.
Тоді, в 90-ті, на зміну комунальній власності прийшла приватна. Ще зовсім недавно, до 2015-го, у місті залишилось три комунальних кінотеатри. «Львів», але кіно там не крутять, «Київ», де нові власники провели реконструкцію будівлі, і «Сокіл», який тепер перетворено на «Львівський кіноцентр». На сьогодні єдиний комунальний кінотеатр у Львові — це, є в тому якась символіка, кінотеатр «Львів» — перший широкоформатний кінотеатр в Україні, перший зі стереозвуком, один з найкращих в тодішньому Союзі, відкритий ще в 1960 році в перебудованому приміщенні колишнього павільйону важкої промисловості Східних торгів.
Все. Де тепер всі ці назви, які звучали як музика? «Ріальто», «Кассандра», «Химера», «Міраж». Тепер у нас мережа кінотеатрів «Кінопалац», «Планета кіно», «Multiplex Cinema», і їхні кінотеатри, що мають не менш ліричну назву: кінотеатр IMAX, кінотеатр «Multiplex». Це вам не «Санс-Рівал», «Корзо», «Метал» чи «Емпайр». Скромно, функціонально, як запчастини до комбайна.
Та є винятки. «Кінотеатр ім. Коперніка» перетворився на «Кінопалац "Коперник"», і розташований в тому самому приміщенні, де був кінотеатр, заснований ще у 1912 році. І ще є «Культурний центр імені Довженка», основу якого складає однойменний кінопалац. Але не всім так пощастило. Деякі були знесені, точніше, приміщення демонтовані: «Галичина», кінотеатр в парку ім. І. Франка, чи будівля «дійшла до стану руйнації», як «Кінотеатр ім. І. Франка» у «вивихнутому будинку». Найчастіше їх просто закрили і перетворили на склад, магазин взуття, нічний клуб, пивний ресторан і навіть театри. Наприклад, духовний театр «Воскресіння» і Театр ляльок.
Все має свою ціну. Власники мережі приватних кінотеатрів вклали серйозні гроші в агресивну рекламу – навіть в туалеті на тебе дивляться постери кінозірок і фільмів, в інфраструктуру і кінотехніку, змінивши тим самим не тільки те, як ми дивимось, але і що ми дивимось. М’які крісла, а поруч тебе кожен тримає відро кукурудзи і чавкає, запиваючи це колою, пивом і чіпсами, це вже ритуал. Колишніх буфетів зі скромною кавою і тістечками більше немає, кіно більше не є дешевим, загальнодоступним видом відпочинку. Інвестиції мають приносити прибуток. Якщо в кінотеатрах ми дивились переважно європейське кіно, дуже багато Італії, Франції, Польщі, то в кінопалацах домінує Голлівуд. Все змінилось, і не тільки на зле.
Так, там на екрані було інше життя і інші світи, але сьогодні їх можна подивитись наживо, своїми очима – сівши на літак, кордони відкриті, коронавірус минеться. Так, там були інші герої і справжні актори, які самотужки могли, здається, все, а особливо своєю харизмою і талантом витягнути фільм на вершину глядацьких симпатій. Пол Ньюман у фільмі «Вердикт», Роберт Редфорд у «Три дні кондора», а Марлон Брандо, Джек Ніколсон. Уявити французьку комедію без дуету П’єр Рішар і Жерар Депардьє? А «Фантомас» з Жаном Маре і Луї де Фюнесом. Італійське кіно без Марчело Мастрояні і Джини Лоллобриджиди, Джульєтти Мазіни і Орнелли Муті. Достатньо було на кіноафіші, а вони малювались вручну рукою художника, написати в головній ролі: Жан Поль Бельмондо – і квитки були продані.
Алан Делон, Міккі Рурк, Брижит Бардо, що з ними витворив час. Але це зовні. За словами Ізабелли Росселліні, «Вік — це свобода». Подивіться на нев’янучу Моніку Белуччі, Софі Марсо, на Катрін Деньов, яка не зупиняється і тільки в 2019-му знялась у двох стрічках — «Прощання з ніччю» і «Правда». Що вже казати про Де Ніро і Аль Пачіно, які завжди в ділі, завжди в топі. А 86-річна Софі Лорен, яка цього року зіграла головну роль у фільмі, що вийшов 13 листопада, з символічною назвою «Все життя попереду».
Це вам не трансформери. Звичайно, щоб відірвати потенційних глядачів від комп’ютерних ігор, потрібно змайструвати дуже динамічний сюжет, дати не гірший звук і відео, тобто графіка, спецефекти — і тоді цей фільм не поступатиметься відеогрі, бо стане дуже на неї подібним. Тільки от до чого тут актори і їхній талант, їхня гра? Як сказав Мартін Скорсезе, це не кіно. Так, це шоу, комікс, відеокліп, але не кіно.
Звичайно, в кожного покоління своє кіно і свої кінотеатри. Уявити, що теперішні діти, школярики-підлітки, які на свій смартфон можуть з інтернету закачати любе, знають, хто такий «Вінніту син Інчучуна», чи будуть брати штурмом літній кінотеатр тому, що там на екрані Оцеола, Чингачгук — Великий змій, у виконанні Гойко Мітича, і все це зробили в НДР, а не Голлівуді, пів міста буде наспівувати мелодію і робити характерні рухи, як Челентано у «Бінго Бонго», я не можу. Маю серйозні сумніви, що теперішні студенти можуть втекти з пар, щоб піти на сеанс в «кінотеатр Парк», і в кінотеатрі можна призначити здибанку.
Ні, кіно на великому екрані не зникло і, сподіваюсь, не зникне, хоча коронавірус, а точніше, карантин знову поставив питання про банкрутство індустрії кінопрокату. Але ніхто не відміняв премію Оскар, Каннський чи Берлінський кінофестивалі, навіть чорно-біле кіно, попри всі технічні новинки, і воно здобуває світове визнання: «Артист», «Список Шиндлера», чи польські «Іда» і «Холодна війна».
На нас чекає нове кіно і нові кіногерої. І, звичайно, нові кінотеатри, адже тепер жоден торгово-розважальний центр неможливий без свого кінотеатру, а то і декількох. А позаяк у Львові планується будівництво нових, або нових черг ТРЦ, то будуть і нові кінотеатри.
30.12.2020