Оповідання.

Святий вечір...

Як білокрила морська птиця пливе по холодному морю пароплав. Вітер реве та стогне, а слідом за ним з глухим жалєм стогнуть соснові мачти. Все кріпче завірюха, все більше крутить снігом, й здається, що неначе немає над цим пароплавом ані синього, темного неба, ані внизу холодного темного моря, а лише тільки одні скрізь, сніжні, мягкі хвилі, й здається, що той пароплав глибше й глибше опускається в те сніжне море, зливається з ним, творить одно й все сильнійше стогнуть високі мачти.

Внизу у кают-компанії світло, ясно, приємно й тепло. Там зійшлися всі, кого закинуло на великому пароплаві в цю святу ніч — у море.

Хтось знайшов десь в кутку засохлу, але всеж ще зелену ялинку, поставив її на стіл, убрав свічками, цукерками, стрічками, папером, геть всим, що знайшлося. Навкруг стола розмова приймає все щирійший характер й очі з захопленням дивляться на бідне, убоге деревце — кухлі пива частіше стріваються, руки стискаються сильнійше, а суворі, старі, холодні обличча світяться ясним усміхом.

Тільки один старий, високий, з дуже гарним шляхетним обличчам дивиться сумно скрізь замерзле вікно в снігову далечінь моря.

Все життя був самітний... дитиною пішов у море й покохав те море — алеж холодні хвилі не зігріли душу, а все нові та нові вражіння не наповнили порожнечі життя... Завше самітний... колись в дитячі літа був тихий, різдвяний вечір — ялинка стояла така висока, гарна, зелена, навкруг шепталися, спішили розгортати цілі гори пакунків. З за охороняємої двери виглядали цікаві веселі оченята дітей й знову ховалися, а ялинка ставала краще й краще... Після радість, вітання, сміх, ласки матері. Після — не було друзів. Випадкові зустрічі десь на березі, клятви, поцілунки — далій страда. В душі росла роспука — алеж в душу ніхто не глянув. Пізнійше прійшла "вона", горяча хвиля хлинула й скаламутила все.

Алеж в тихий різдвяний вечір втікла "вона" з другим. Довго, довго ввижалася її постать, що від нього тремтіло серце, стискання руки, поцілунки, що далі — божевіля першого кохання...

Тихий різдвяний вечір.

Раптом за вікном почулася тиха, ніжна мелодія, як би з гори неслися давно знайомі згуки. Старий прислухався й вибіг на поклад.

Біля поруч засипаний снігом стояв молодий юнга. В великих ще дітячих очах були сльози, а губи тремтіли, буцім шептали молитву.

Сивий старець зрозумів. Тихенько наблизився він до хлопця й його сильні руки обняли ніжну постать юнги.

— Ти плачеш, дитино?

— Там в хаті ялинка, дійсна чудова, зелена... мати... сестра.

Й скрізь плач полилася рідна, близка мова,

Старий ще міцніше притулив до своїх широких грудей молодого хлопця й обидва вони, мішаючи поцілунки з сльозами, заспівали тихенько різдвяну пісню.

Молодий тремтячий сльозами голос й старий змучений горем й роспукою злилися, й понеслися далеко у море слова святої рідної пісні.

Й два серця були повні жагучої туги за святою далекою отчизною.

Вітер стихнув й завірюха вщухла, й високо у синьому небі загоралася ясна зірка.

_______________

Було...

Оповідання.

Рівно рік, як одна година. Було, чи не було? Було... Хотілось би думати, що це сон був тяжкий, гіркий сон, але близни на правій руці ще так ясно виступають, а серце так холодіє з одного тільки спомину. Було!

Як, при яких обставинах — це не важне — кинула мене судьба в чужий край. Зовсім чужий, якого я ще не бачив й яким щиро кажучи не цікавився. Тягнуло завше до країни сонця, колориту. А тут була сіра, бліда зима, сіре небо, холодний сніг і ночі були такі темні, холодні й безбарвні, що сидючи в моїх кімнатах, — що я кажу моїх — в чужих, великих, незнаних, я кидався з кута в кут — виходив в холодний парк й безнадійно вдивлявся в далечінь. Безнадійно, бо мусів пробути довго. Чи я знав скільки?

Люде такі самі як та природа — безбарвні. Убрання відданих мені кімнат сіро — холодне. Здуріти... Смутно пригадав я собі, що близько свята, й я, котрий ніколи не ходив до церкви, не вірив — захотів Бога — й став шукати.

Село було далеко — їхати треба просити коней, а господарь мій так виглядав, що я, побачивши його з одного кінця парку, або на дворі, втікав в другий кінець й старанно брався за мої пляни. Обридли пляни так, ніби вони були всім для мене на світі. І так, захотілося мені музики орґанів, співу, молитви. Бога... Вирішив... Упертий був... пішов.

Лісом. Стемніло скоро й дорога, така ясна, виразна, здалеку зблідла, затерлась, пропала, й опинився я сам один — ніччу, в лісі, під холодним чужим небом.

Нічого в життю не боюся, але тут холод ввійшов у душу. Кожний замерзлий лист, що падав з дерева, сніг, що хрустів під моїми власними ногами, кожний гук збільшував той холод — і почув я, що я боюся, боюся чогось незнаного, нового, незрозумілого. Йти назад — чи вперед — дорога, кажу, зникла. Зтемніло зовсім.

На хвилинку заплющив я очі й почув, що заблукав. Замерзнути тут, в цім чужім лісі — я інжінер, на працю котрого чекає академія, будучність, слава — я цілий я — гинути? — Ні за що!

Пішов, ні — побіг я. І як тільки рушив, так почув, що побігло за мною щось хитре, грішне й страшне. Сільнійше за мене. Коли я на хвилю ставав — ставало й воно й дихало мені в шию, розпинало надійною крила й шептало. Що, — не знаю, алеж шептало, й я біг знову. Страшний був цей біг без кінця, здавалося.

Раптом ліс скінчився — велика широка поляна була передомною — рівна й на ній далі вогні-вогні. Село мабуть не те, до якого я йшов, алеж село й далі церква. Змучений впав я на сніг й (одночасно) впало те, що бігло за мною. Хвилю лежали ми так обидва. Я чекав, що воно підведеться перше, й чув, як тяжко дихало. Далеко блищали вогні. Я відчував, що воно хитре притаїлося й що думка у нас одна — воно чекає на мене, я на нього. Хто встане перший. Ця праця мислі, бажання бути мудрішім, хітрішім охопила мене, й я почув, що став спокійнішім. Повернутись й побачити власними очима. Мент боротьби й повернувся. За мною в двох кроках лежав чоловік. Такий самий, як я, живий, звичайний чоловік і я відчував у темряві ночі, як його очі впивалися в моє обличча. Мені здалося, що той погляд я відчуваю все більше. Я хотів крикнути йому, спитати, алеж холод, ще гірший, як у лісі, оповив мою душу. Я ледве дихав. І стало тісно нам вдвох в цій сніжній пустелі, з мігтячими на обрії вогнями. Раптом чоловік той став рухатися й повзти до мене. Посувався все ближче я робив теж саме. Й раптом опинилися ми один біля другого. Очі його палали полумям груди тяжко дихали. Мент — і ми без слова кинулися один на другого — не знаю, може я, може він перший. І почалася боротьба не на життя, а на смерть. Я і він — одна маса, одно тіло. Ми били один другого, кусали, рвали, шарпали. Мій противник був страшенно міцний. Я чув, як кровь липла мені під руками, — як слабли мої сили — але не здавався. Тихий, ніжний згук торкнувся мого вуха, десь дзвонив дзвінок тихенько, срібристо... "Мій Боже" почув я зовсім виразно. Я відірвався від мого противника. Близенько коло нас приходило двоє й той, що йшов перший, звонив. Мій противник, як й я, сів на снігу й шептав тільки "мій Боже". Ці двоє підійшли до нас. Парох й служка йшли до хорого.

Я не памятаю, що вони нам, що ми їм казали. Тільки нараз зрозумів я, — що те страшне, що бігло за мною, був такий самий чоловік, як я, якого напав страх, і біг він за мною тому, щоби не бути самому. Що сидів він у лісі за деревом, змучений дорогою, й що той мій страх напав й його, в той самий мент, як побіг я — тоді зірвався й він, — що ми двоє — він, неграмотний селянин, й я, інтеліґент, відчували теж, саме й що йому тільки в мент найстрашнійший нашої бійки вирвався крик "Боже", тоді як я навіть не зрозумів, що значив згук цього звінка. Й ще довідався я, що мій противник вмірає...

Старий парох притулив голову людини до себе й шептав щось тихенько. Морозна ніч наповнялася тихими початку, а там все міцнійшими згуками дзвонів. Чудова неземна музика плила у воздусі. Парох читав молитву, поодаль стояв на колінах служка, а я, я ставший у цю ніч убівцем, я дивився, сидів на холодному снігу, й сльози текли по мойому облитому кровю обличчу. А далі я всім моїм єством припав до рук старого пароха.

В небі були зорі — у воздусі тиха молитва, поруч зі мною вбитий й я молився.

Було. Рівно рік тому було — от у цей, самий вечір — сього дня, я вам це кажу й болять близни на правій руці... і в серці.

Відень, 18./ХІІ. 1920 р.

[Воля, 25.12.1920]