Ніч.
Тихо, тихенько дзвонять водограї.
Сумні канцони під вікном умерли,
Знуджений місяць ходить по безкраю:
Глядить, як з неба в бездну кануть перли.
Тихо, тихенько. Тільки чути крила
Нічної тиші, що летить над гори;
Чути, як творча невсипуща сила
Квітками сипле на поля і бори.
Чути, як бється живчик у вселенній,
Як невміруща сила творить чуда;
Чути, як плаче на пилині земній
Безсмертна туга, смуток і зануда.
Радість і горе обнялися дружно
І йдуть безкраєм до воріт Нірвани.
Замкнуті в собі, дивляться байдужно
На наші сльози і на наші рани.
Тихо, тихенько. Спалюються зорі
І ллють у бездну сльози метеорів.
Глухо несеться в сонному просторі
Невтомний гомін похоронних дзвонів.
Радощі й болі обнялися дружно,
Як вірні сестри, і прядуть без впину
Пряжу всесвіту — мовчки і байдужно.
— Ти плачеш, серце?... Цить, марна пилино!
Ніч в Ляціюм.
Кампанія вмліває в поцілуях,
Коханка місяця, і спить.
Тиша колишеться на туях
І ніч розмріяна мовчить —
Лиш річка шепче монотонна
І плаче туга невгомонна.
В клєпсидрі сиплеться ліниво
Пісок дрімливих срібних зір,
Примари сумерків тужливо
Глядять з яруг холодних гір —
Падуть в порожню метеори
І линуть мрії понад гори.
Під зледенілим небозводом
Снуються пасма білих рун,
Пливе імла та мимоходом
Чіпляється душевних струн.
І в тихих сумерках пустелі
Сміється смуток тарантелі.
Так тихо! тихо! Тільки чутно,
Як розквітаються садки,
І як в городах нишком, смутно,
За сонцем моляться квітки.
А люде в сні немов завмерли.
І туга з неба росить перли...
II.
І ти, самітне серце моє бідне,
Згориш повільно з туги бедуїна.
Й тебе покличе забуття країна
В свої обійми, мов диття безрідне.
Згориш, бездольне, та присиплеш пилом
Німу дорогу Вічности та Тайни,
І пил проковтнуть пропасти безкрайні,
Що камяніють сірим небосхилом.
Згориш, мов келих скошеного квіту,
Що виснив мрію і заснув на віки.
І сумерк вип'є сльози зпід повіки,
Що їх вязнила рівнодушність світа.
Чого-ж ти плачеш, сирото забута,
Що безнадійно носить біль степами?
Не плач! — твій смуток ходить над гробами;
І ти небавом скинеш в гробі пута...
Зімлієш згуком скорбної стихіри,
Що сколихнула мовчанку цвинтарну,
І тихо сканеш у глибінь пустарну —
Самітне, бідне, без надій, без віри.
Чого-ж ти плачеш, злудна ефемеро,
Котру Припадок викресав з Нічого?
До чого тужиш, зависне, до чого?
Усе безцільне; все пуста химера...
[Воля, 25.12.1920]
26.12.1920