Ніч.

 

Тихо, тихенько дзвонять водограї.

Сумні канцони під вікном умерли,

Знуджений місяць ходить по безкраю:

Глядить, як з неба в бездну кануть перли.

 

Тихо, тихенько. Тільки чути крила

Нічної тиші, що летить над гори;

Чути, як творча невсипуща сила

Квітками сипле на поля і бори.

 

Чути, як бється живчик у вселенній,

Як невміруща сила творить чуда;

Чути, як плаче на пилині земній

Безсмертна туга, смуток і зануда.

 

Радість і горе обнялися дружно

І йдуть безкраєм до воріт Нірвани.

Замкнуті в собі, дивляться байдужно

На наші сльози і на наші рани.

 

Тихо, тихенько. Спалюються зорі

І ллють у бездну сльози метеорів.

Глухо несеться в сонному просторі

Невтомний гомін похоронних дзвонів.

 

Радощі й болі обнялися дружно,

Як вірні сестри, і прядуть без впину

Пряжу всесвіту — мовчки і байдужно.

— Ти плачеш, серце?... Цить, марна пилино!

 

 

Ніч в Ляціюм.

 

Кампанія вмліває в поцілуях,

Коханка місяця, і спить.

Тиша колишеться на туях

І ніч розмріяна мовчить —

Лиш річка шепче монотонна

І плаче туга невгомонна.

 

В клєпсидрі сиплеться ліниво

Пісок дрімливих срібних зір,

Примари сумерків тужливо

Глядять з яруг холодних гір —

Падуть в порожню метеори

І линуть мрії понад гори.

 

Під зледенілим небозводом

Снуються пасма білих рун,

Пливе імла та мимоходом

Чіпляється душевних струн.

І в тихих сумерках пустелі

Сміється смуток тарантелі.

 

Так тихо! тихо! Тільки чутно,

Як розквітаються садки,

І як в городах нишком, смутно,

За сонцем моляться квітки.

А люде в сні немов завмерли.

І туга з неба росить перли...

 

II.

 

І ти, самітне серце моє бідне,

Згориш повільно з туги бедуїна.

Й тебе покличе забуття країна

В свої обійми, мов диття безрідне.

 

Згориш, бездольне, та присиплеш пилом

Німу дорогу Вічности та Тайни,

І пил проковтнуть пропасти безкрайні,

Що камяніють сірим небосхилом.

 

Згориш, мов келих скошеного квіту,

Що виснив мрію і заснув на віки.

І сумерк вип'є сльози зпід повіки,

Що їх вязнила рівнодушність світа.

 

Чого-ж ти плачеш, сирото забута,

Що безнадійно носить біль степами?

Не плач! — твій смуток ходить над гробами;

І ти небавом скинеш в гробі пута...

 

Зімлієш згуком скорбної стихіри,

Що сколихнула мовчанку цвинтарну,

І тихо сканеш у глибінь пустарну —

Самітне, бідне, без надій, без віри.

 

Чого-ж ти плачеш, злудна ефемеро,

Котру Припадок викресав з Нічого?

До чого тужиш, зависне, до чого?

Усе безцільне; все пуста химера...

 

[Воля, 25.12.1920]

26.12.1920