(Уривок з роману «Сестри Річинські»).
Аполонія Білинська, бажаючи представити Річинських як містечкових магнатів, страшенно все перебільшила.
І бона-француженка, і кухар, і коні для виїздів — це все сьогодні вже тільки відгомін добрих, минулих часів.
Бона, автентична парижанка, яку тримали більше для фасону, як для справжньої потреби, відійшла, коли тільки остаточно переконалась, що вона ніколи не одержить цієї суми, яку на папері обіцяли їй за всі педагогічпі зусилля.
З цією панною Марієтою вийшла така кумедна історія, що замість навчити дітей французької мови, вона сама навчилась по-українському, і розговірною мовою між ними була матірна мова дітей.
Кухар Василюшка зледащів, але мав ще настільки почуття людської гідності, що сам подякував за службу. Між іншим, з Василюшкою також цікава історія.
Аркадій Річинський привіз його зараз після вінчання як «шлюбний подарунок» від поміщиці з рідного села, де жили Річинські. Василюшка, тоді ще молодий гарний парубок, приїхав до Річинських буцім то на службу кухаря, а в дійсності він був тут камердинером і дорадником, коли доводилось приймати гостей молодому подружжю.
Він допомагав складати список страв та керував їх подачею на стіл, навчав Олену, які келихи вживати до бургундського, а які до шампанського, подавав непомітно знак, коли господині слід було подякувати гостям і попросити їх до вітальні. А раз навіть відважився зауважити чемно своїй пані, що глибокий поклін, яким вона вітала гостей, уже трохи немодний.
Однак такі гарні відносини попсувалися з того часу, як Василюшка почав пити. Чи він уже раніше нишком пиячив, чи аж у Річинських засмакував горілку — невідомо; досить, що розпиячився так гірко, що випивав у дівчат одеколон, як не було горілки.
Річинський, бажаючи оминути незадоволення достойної протекторки Василюшки, не звільнив його від служби, тільки вимагав од нього, щоб присягнув прилюдно в церкві, що не питиме більше горілки. Василюшка присягнув і дотримав слова, але туга за горілкою зламала його. Він впав у меланхолію, занедбався в роботі і наче б не існував для довкілля. А коли пішов геть, то в хаті Річинських, де раніш було стільки скарг на Василюшку, говорили, що це був «характер».
Візок і коні, дійсно прегарного зразка чистокровні англійські каштани, що розпалювали стільки заздрості у сусідів, були продані зараз на початку хвороби отця Аркадія. Продані зовсім не для того, що були потрібні гроші, як дехто думав. Просто Аркадія покинула охота до фантазій, бо що ж інше були ці коні, як не одна з його химер?
Забаглось йому так коней, як колись Олени. Це неправда, що він закохався у ній з першого погляду тоді на весіллі в Зеленій. Любов прийшла значно пізніше. Щойно тоді, як натрапив на органічний, непереможний її спротив. Просто стрельнула йому в голову думка одружитися з тією, як він назвав тоді Олену — «ромашкою».
В цій тверезій з «купецькою головою» людині було щось з Дон Кіхота. Якась скрита рішуча сила, котра не знаходила для себе заспокоєння в рямках життя, яке він обрав собі, кидала ним від химери до химери, завжди дратувала його, а ніколи не заспокоювала.
Наприклад, багато людей думало, що тільки жадоба грошей пхала його в найбільш карколомні фінансові спекуляції. А в дійсності Аркадій шукав у них, передусім, завжди азарту, майже не думаючи про фактичний виграш. Крім цього з тими фінансовими спекуляціями була завжди трохи неясна справа. Було відомо тільки те, що отець Аркадій часто позичав високі суми і з точністю професійного маклера віддавав їх у визначений строк. Він користувався, як видно, кредитом, бо віддавав у строк, а віддавав тому, що позичав у іншому місці, і так в коло.
Ця вертка, активна людина, яка, здавалось, жила кількома існуваннями водночас, згасла мов свічка при перших ознаках туберкульозу легенів. І хоч недуга тяглася ще довгі чотири місяці, і отець Аркадій, як більшість сухітників, умирав свідомо, проте останнього слова щодо одруження Катерини з доктором Безбородьком він таки не сказав. Вагався чемно, хоч знав, як дуже зобов'язала б Безбородька його остання воля.
Що ж було робити, коли все те, що стосувалось безпосередньо до його недуги, стало раптом для отця Аркадія каригідно байдуже?
Олена, яка ціле життя не мала претензій до чоловіка, вважаючи, що її мимовільне обманство тоді на весіллі в Зеленій, відобрало їй право до якихнебудь скарг, тепер у зв'язку з неполагодженою справою Катерини, любила пригадувати час-до-часу чоловічий егоїзм. І хоч люди в містечку зовсім твердо визнали доктора Безбородька за нареченого панни Катерини, проте — а може саме і тому — факт, що Безбородько не освідчився офіційно, неприємно тяжів над сім'єю.
Безбородько, як говорила вміщена подяка в газеті, був одним з тих, що «уприємнював останні дні дорогого покійника», а після катастрофи прийшов родині «з моральною християнською допомогою в її тяжкому горі». Правда, декому з родини не сподобалась форма подяки саме через те, що вихваляла тільки доктора Безбородька, людину незв'язану з сім'єю покійника. Може з цієї причини Катерина вирішила, всупереч думці своїх тіток, щоб на похоронах не провожав їх ніхто з посвоячених чоловіків, непевна, чи провожатиме її Безбородько.
Ніде правди сховати, що Безбородько вважався за найпершу партію в містечку, і було неможливо, щоб він не знав про це.
***
Доктор Теофіль Безбородько невідразу став доктором медицини. Був час, що «Філько» Безбородько не був нічим іншим, як сином ледви середньозаможного міщанина і кандидатом у кравці. Правда, в роді Безбородьків не було чоловіків-кравців, але ж, як тільки вмерла остання і найстарша дочка Анєлька і залишила новісіньку швальну машину «Зінгера», яка раніше була призначена для середущої Каролінки, то думка вивчити Філька на кравця з'явилась якось сама від себе.
Знайдено зараз сто і одну добру прикмету цього фаху. Найперше — робота в теплій хаті; чи сльота, чи стужа, чи спека — кравцеві байдуже. Далі: робота чиста; вона не знищує ні рук, ні одягу, і в кожній хвилині можна при ній скидатись на «людину», а це дуже багато значить. Потретє, робота, так би мовити, інтелігентна, бо з ким кравець має справу, як не з самими панами? «Лапсердак» не шиє собі костюму у кравця. Почетверте і найголовніше: кравецька робота невиснажлива. Говоріть, що хочете, але махати ногою біля машини, не те, по гатити молотом по ковадлі. Врешті: Добрий кравець непогано заробляє.
І тут, як на замовлення, знайдено всіх живих і умерлих кравецьких майстрів, яким жилося прекрасно.
Фількові було тоді дванадцять років, а йому було однаковісенько, ким хотіли бачити його батьки. І напевно була б здійснилася мрія батьків, якби не трапилося таке непередбачене нещастя, як нагла смерть батька.
Мати така покірна і непоказна за життя батька, здавалося, призначена тільки для того, щоб варити їсти, родити дітей та в означений строк проводити їх одне за одним за цвинтарні ворота, — при цій могилі збунтувалася, мов ошаліла. Всьому горю, що впало на її нещасну голову, винна та проклята машина. І як раніше вона не второпала цього? Чому вона не послухала Каролінки, коли ця з сльозами, навколішках просила її:
— Мамо, не треба мені машини, я вийду скоро заміж за Юзька, і не будете мати зі мною клопоту. Рятуйте Дозька, гляньте, як він на очах нидіє!
Чому вона не продала машини тоді, як Анєльці треба було поїхати в гори і годуватися маслом та сирими яйцями? Чи недосить ще божої перестороги? Вважала, що досить. Вона продала машину зараз після похорону чоловіка і, можна сказати, навіть добре продала, а синові сказала:
— Коли б наш тато жив, він порадив би, що з тобою робити. А так, що я знаю? Куди я, бідна вдова, маю вдатися? Хіба запишу тебе до тої гімназії, бо маю там знайомого двірника і він не дасть тобі кривди зробити.
Таким чином Філько на тринадцятому році життя опинився в першому гімназійному класі.
Мати згодом переїхала в село, а Філько пішов на «станцію» до того двірника, що мав за нього заступатися.
Машини «Зінгер» при маминій мозольній праці вистачило на перші два роки. В четвертому класі Філько навчав уже товариша. До п'ятого класу мама щотижня приносила йому з дому, в традиційній «кобелі» хліб та дещо до хліба. В п'ятому класі Філько змінив квартиру, і мама перестала бувати в нього кожної суботи з випханим кошиком. Це зовсім не говорило про те, що йому стала зайва материна допомога. Хоч прибутки у нього зросли (він мав тепер уже два уроки, один з них у хаті вчителя латинської мови), але витрати виринали тепер щораз нові і зовсім непередбачені.
Філько добирав собі товаришів. Він добре знав, із ким слід йому дружити, але знав і те, що свого становища він не окупить ні вийнятковими здібностями (бо їх не мав), ані кулаком, бо цей був у нього також невеликий. Єдине, на що він міг покладатись, це були гроші. «Платив» товаришам папіроси, кіно, театр, шинок, доми розпусти, і це виробляло йому симпатію серед хлопців.
Тепер він їздив сам під неділю додому по харчі. Бувало й таке, що мама, домовившись з ним заздалегідь, привозила харчі до міста, але тепер вона не заходила вже, як раніше, до хати, а тим більше до гімназії. Мати серцем відчувала деякі справи, про які їм наодинці неприємно було б говорити. А він був безмежно вдячний матері за її тонкість і посвяту. Коли приїжджав додому, завжди гарно зодягнений, навіть чепурний і злегка чванькуватий, матері він видався ніжний, добрий.
Чи це вистачало їй? Синок вмовляв себе, що так. Мати померла з виснаження під час тих канікул, коли він склав іспит зрілості. Після впорядкування «спадкових справ» (ішлося про те, щоб опікун допоміг йому продати хатину та городець, залишені мамою), Філько виїхав до Відня з двісті коронами в кишені. Але юнак віз тепер з собою щось більше за гроші. Він мав уже глибоку віру в свою щасливу зірку, в своє вийняткове місце серед людського муравлища.
Середнього, коли ненизького зросту, якийсь по-жіночому пухкий, рум'яний на лиці, з великими, круглими, наче в ляльки очима та кирпатим носиком, меткий, говіркий, всезнайський, він зразу став «фігура коміка» серед студентів. Згодом це почало набирати іншого забарвлення.
Два чи три виступи на студентських зборах, до яких Філько приготовлявся з дійсно демостенівською витривалістю, принесли йому славу доброго промовця. Потім він виступив з доповіддю про взаємовпливи філософії і природничих наук, темою над якою працював один швейцарець німецького походження, що жив з Безбородьком на одній квартирі. З цього і склалася його «дружба» з професором Адлером, хоч вона була тільки в тому, що Безбородько заходив у квартиру професора допомагати йому технічно при складанні німецько-латинського медичного словника. Проте це та ще інше вирішило «славу» Безбородька серед українського студентства у Відні. Прийшло до того, що дівчата на вечірках вважали протанцьований тур вальса з Безбородьком за свій успіх. Але Філько танцював мало. Не любив, сам признавався, з будьким крутитися.
З Катериною Річинською він познайомився також на вечорницях. Це було тоді, коли покійний отець Річинський стояв у зеніті своєї громадської і фінансової кар’єри. Він був тоді головою клубу «Бесіда», заступником голови контрольної ради банку, головою товариства українських інвалідів та інвалідських сиріт, і його найстарша дочка завжди, як то кажуть, верховодила на вечорницях, не так завдяки особистим прикметам, як завдяки становищу батенька.
Безбородько не брав її в танець, бо він недавно тільки приїхав з Відня, і не знав ще, чия ця руда, присадкувата дівчина, біля якої завжди хтось надскакує. Довідавшись випадково надранком, що це дочка отця Аркадія Річинського, він миттю попросив дівчину до «білого вальса». Говорячи відверто, це була образа для панни Річинської, коли зважити, що за всю ніч він не протанцював з нею жодного туру. Але Катерина не відмовилась, тільки заприсягла помсту цьому нахабі.
Доктор Безбородько був обережний. На дипломатичне запрошення він відповів дипломатичним викрутом. Аж тут саме життя підсунуло Катерині, як не можна кращу нагоду. До містечка приїхав якийсь німецький журналіст, про якого пішла чутка, що він впливовий та «приятель української справи», і, очевидячки, гостюватиме в отця Річинського. Катерина хитро використала нагоду і попросила Філька, начеб то в імені батька, зайти до них, бо ж треба, щоб для «пропаганди української справи» був хтось з довірених, що добре володіє німецькою мовою і... ну, і взагалі, щоб скидався «на люди». Потрапила на струну, за якою шукала, і з того часу вона не блукала вже в своїй тактиці щодо доктора Безбородька.
Прийом був дійсно панський з шампанським та солоними мигдалами. Безбородькові підсували горілку зараз же після гостя, і це теж не залишилось без наслідку. Після вечері, у салоні появилися ще три дочки отця Річинського: Зоня, Оля і Неля. Угледівши Нелю, Безбородькові аж затамувало дух у грудях. Такого чуда в природі він ще не бачив.
Покійний отець Річинський умить вловив те враження, що справила на Безбородька його донька-красуня. Частуючи його єгипетськими папіросами, він сказав ніби між іншим:
— Неля в мене четверта дочка. А наймолодша, Славця — дітвак ще...
Безбородько затягнувся димом і не сказав нічого. Він зрозумів натяк отця Аркадія так, як і слід було його розуміти.
З того часу він став частіше заходити до Річинських, і в містечку плескали, що доктор Безбородько «буває» в хаті панства каноніків.
Річинські, особливо в той час, бували на кожній театральній виставі, на кожному концерті. Робили цо з виразним жестом, достойно і розтратно. Під театр заїжджали повозом, в антрактах батько купував мамі та дочкам бомбоньєри з цукерками і помаранчі, а старші дівчата були причепурені в хутряні пелеринки.
Безбородькові сподобався стиль цих прилюдних виступів. Він хитрував так, щоб сидіти в ложі між Нелею і Катериною, і своїми заввагами ділитися звичайно з першою. Люди в партері, не втаємничені в їх сімейні відносини, могли думати, що йому й належить та зеленоока красуня.
Хоч як подобався Безбородькові стиль такого прилюдного показу, він зорієнтувався мерщій, що це його коштуватиме чимало. Навіть тоді, коли отець Річинський запрошував його до театру — бомбоньєри, помаранчі, квіти личило купувати йому — «кавалєрові». Бувало й таке, що заради фасону доводилося і йому просити сім'ю Річинських на концерт, чи яку іншу розвагу.
Його заробіток лікарського практиканта в шпиталі був невеликий і зовсім не вистачав для його нових життєвих вимог. Треба було якось інакше допомагати собі. Він знав прекрасно, що тепер зможе наробити боргів скільки влізе, бо батенько Річинський і так все заплатить до вінчання. Знав також і те, що тепер не знайдеться у місті жодної фірми, яка б відмовила йому кредиту, але що ж? Хотів, щоб і в цьому був шик. Хотілось, щоб промисловці і купці прийшли до нього перші, щоб самі запропонували йому свій товар, щоб сторонні бачили, що він ласку їм робить, беручи в них наборг. Знав, чого хоче, не знав тільки, як довести до такого стану.
На підмогу прийшов йому єврей-купець, який колись був його посередником у справі одної позики грошей. Це був неабиякий жартун і, що найважливіше, великий авторитет у фінансовому світі містечка.
— Ви знаєте, пане докторе, що? Ходять чути, що ви буваєте в каноніка Річинського. Ну... ну... ми знаємо, чим пахнуть такі візити, коли в хаті п’ять панночок. Коли б ви задумали там женитися...
— А ви як думали? — спитав.
Суліман посміхнувся улесливо:
— Що я думаю? Що в можу думати? Але коли ви питаєте про мою думку, то я скажу. Сім'я Річинських якраз те, що для вас. Вам треба не тільки доларів, але й пані, ну — посміхнувся лукаво — такої пані, що вміла б панею бути. Що ви думаєте? Адже Річинські це ваша українська аристократія... щоб мені такий рік!
Безбородько глянув просто у вічі купцеві. Цей трохи здивовано видержав погляд. Тоді поклав йому руку на плечі і сказав з щирістю, якої згодом уже не міг собі простити:
— Я певно оженюся в отця Річинського, пане Сулімам... та я ще не знаю, з котрою панною.
Суліман приклав два пальці до уст, мовби готувався послати комусь повітряний поцілунок.
— Я вас розумію, пане докторе, — проказав з меланхолією. — Гарна дівчина — це велика біда, чималий клопіт в житті чоловіка, який потребує грошей... Ви знаєте, я нераз сам задумувався над цим: звідки в Річинських взялась ця Нелька. Така краса... ци... ци... яка краса! Вона, як наша біблійна Рут, пане докторе... але що ж робити? Що зробити, коли ця найстарша панна, хоч і найпоганіща, а проте одержить найбільший посаг.
— Не будемо про це говорити, — перервав шорстко Безбородько, лихий за своє панібратство з маклером, — факт, що я таки одружуся в Річинських.
— Саме оце я хотів знати, — вигукнув радісно Суліман.
Незабаром після цього, наче б та зовсім випадково, прийшов до Безбородька агент однієї багатої фірми, пропонуючи докторові радіоприймач на сплати. Згодом інший місцевий купець майже силоміць упхав йому хутро, підбите куницями.
— Бійтеся бога, пане Кольман, та це ж майно! Звідки я наберу стільки грошей?
— Чи я у вас вимагаю грошей? Я даю вам хутро, і носіть собі на здоров'ячко. Про гроші маємо час говорити.
Не маючи сил обігнатись від агентів, Безбородько погодився на один візитовий костюм та тридцять два томи лікарської енциклопедії Штока; на лампу «Солюкс». В справі купівлі мотоцикла, та можливо й автомашини «Фіат», відбувались торги, коли раптом захворів отець Річинський, і все це якось само собою забулося.
Смерть батька сім'ї, в якій мав одружитися Безбородько, була для нього зовсім не на руку. Він прагнув, якби це від нього залежало, ховати каноніка як зять. Рік сімейного траура викликав мариво, перед яким Безбородько заплющував очі і здригався: сплати коштів за радіо, за лікарські приладдя, за хутро, за костюми, сплати за енциклопедію (на біса вона йому здалася!) сплати... сплати... сплати...
Він розраховував на те, що заплатить тільки дещо, а решту боргів покриє тесть замість весільного подарунку. Про посаг нареченої він мріяв як про ненарушену цілість, а тим часом ця непотрібна нікому смерть перекреслила всі плани.
***
З цвинтаря всі родичі і близькі друзі подалися додому, на вул. Куліша, щоб «дещо перекусити і розважити сиріт». Такими словами запрошував вуйко Зенко, двоюрідний брат небіжчика, гостей на тризну.
Високий, з довгою шиєю, на якій голова височіла мов капелюх на палиці, в немодному костюмі, простоволосий, запобігливий, він підходив до кожного з намічених на тризну, чіплявся руки, чи то вилоги піджака, і просив, таки дуже просив не відмовитись зайти «дещо перекусити». Він неприховано радів, коли йому вдавалось без труднощів переконати того, чи іншого, дякував і знову квапився, бо список запрошених був досить великий.
Свої не дивувались йому, бо всі знали його як дивака. Але чужі здвигали плечима і шепотіли собі, що тільки в таких закамарках можуть виводитися надто щирі люди. Адже на ту тризну чекали, можна сказати, ще за життя отця Аркадія, коли вже було відомо, що для нього немає виходу з недуги. Так нудно в містечку, що люди кожну нагоду для розваги вітають, як подарунок.
— І чого він не одружився? — спитала новонадбана невістка тітки Ілаковичевої, з роду Річинських, кокетна молодичка, що зналась на чоловіках, як дехто на конях.
— Ти ще не знаєш? відповів запитом отець Нестор, двоюрідний брат небіжчика, колишній офіцер і джигун, який весь час похоронів не відступав від молодої Ілаковичевої. — Гарна історійка. Зенко був уже на четвертому курсі теології, як заручився, з кохання, бачиш. В тих часах, бачиш, головно між теологами поширювались так звані «шематизми» — детальні списки всіх дівчат, головно попадянок, з цілої округи з найточнішими даними щодо віку, краси, посагу, сімейних зв'язків тощо. Теолог, бачиш, мусив перед висвяченням одружитися, а коли ж було підшукувати пару, як нас, богословів, дев'ять місяців держали в мурах?
— То ви, вуйку, з шематизму одружилися? — ляпнула Ілаковичева і зайшлась дрібним глумливим сміхом. Натяк на погане співжиття Нестора з войовничою жінкою був досить виразний і нетактовний.
— А потягну за вухо!
Вона глянула на нього спід лоба і спустила очі. Відчула, як вона раптом спаленіла вся.
Отець Нестор тактовно продовжував про вуйка Зенка:
— Ото ж угледів собі наабияк якусь панянку десь аж у Карпатах, закохався, як то кажуть, з першого погляду, освідчився і, очевидно, все пішло гаразд. Однак лихо захотіло, щоб раз, гостюючи в нареченої, він випадково підслухав розмову своєї кралі з її мамою: Мова ішла про нього. Очевидно, ніхто не знає детально змісту тої розмови, але досить, бачиш, що жених після того змився, якби його й не було. Не закінчив уже теології і не одружився. Тепер живе собі в селі і займається лікуванням худоби та людей. Навіть зуби рве і то, як говорять, непогано. Однак душа в нього чиста, як у дитини. У нього криштальний характер, і через те, мабуть, сім'я ставиться до нього, як до ідіота. Але я особисто дуже високо ціню його як людину...
Вмить появився біля них вуйко Зенко. Цей раз він агітував Меланію Річинську з лінії Сильвестрів. Очевидно, не була вона Аркадієві ніякою своячкою, але ж признавалась до близького посвоячення, і це нікому не вадило.
— Прошу вас, братова, прошу... де ж панни? Прошу, дівчатка, ходімо, трохи перекусимо.
Меланія Річинська, чорна і дуже худюща дама в старомодній шалі на шиї, розглядалася на всі боки, мов би не рішилася, що їй робити. Вона ніби чекала на когось. Вуйко Зенко не знав уже чим її зрушити з місця:
— Будь ласка, брат Аврелій пішов уже, я сам бачив, з каноніками. Боюся, що пізніше не буде візника...
Річинська відмахнулась від Зенка, наче від мухи, і далі танцювала на місці. Обидві дочки, мов перелякані пантарки, оступалися з ноги на ногу і обскубували зелений кипарисик на чиїйсь могилі.
Нараз Меланія зачепила молоду Ілаковичеву:
— Скажи, будь ласка. Це вже всі гості?
— Не знаю, тьотю. А в чому справа?
Шия Меланії налилася кров'ю.
— Як то, адже не видко ні одного молодого чоловіка. Що ж це за обід буде?
Дівчатам стало неприємно. Котрась з них сказала:
— Мамцю, та ж ми приїхали на похорони, а не на забаву...
— Живий живе гадає.
Ілаковичева ласкавіше глянула на дівчат. Вони були зовсім пересічні і дуже немодні для принади чоловіків. При теперішній надпродукції жінок, навряд чи вдасться їм вполювати когонебудь.
Сама вона мала чоловіка, непоказного, хворовитого, однак запевняла всіх, що закохана в ньому вище вух.
З цвинтаря Безбородько присівся на візника, в якому їхали Олена, Катерина і Неля. Олена була мов очманіла. Замріяна, чи сонна, вона не чула, що до неї говорять, і через то доводилось двічі все говорити. Неля, крайньо здивована поведінкою матері, весь час не зводила з неї очей.
— Не болить тебе голова? Може хочеш «верамон», — питався Безбородько Катерини, більше з привички, ніж із співчуття. Він увесь час думав про те, що то буде, як доктор Мажарин забуде заступити його на нічному чергуванні в шпиталі.
Катерина з вдячністю глянула Безбородькові в очі.
— Дякую, нічого мене не болить. — Її думки також були зайняті чим іншим. Вона турбувалася тим, що тепер у хаті діється. Не була певна, чи вийняла ключик із шафи з білизною. Пам'ятала тільки, що видала скатерті теті Клавдії, але чи вийняла ключик із замка, цього — хоч убий! вона негодна пригадати собі.
Простирало спід покійника треба було негайно намочити у воді з сіллю, а Марина, мабуть, скрутила його і, не просушивши навіть, закинула кудись між брудну білизну. Треба було також наказати грабарям, щоб відвезли квіти до садівника, це ж по дорозі. Напевно ніхто не подумав про це, а тепер доведеться окремо найняти фіру. Журило її також і те, що вона не сказала нічого Клавдії про горілку в череватому бутлі за буфетом. Це справжня житнівка і її слід подавати на слід виключно тільки канонікам.
Зайшовши в їдальню, гості розгубили очі. Столи вгиналися від срібла, фаянсу, квітів. Тітка Клавдія в чорній оксамитній суконці, достойна і старосвітська, стояла на порозі і вітала гостей. Вона добровільно зайнялась організацією обіду, хоч була тільки двоюрідною з двоюрідних сестер небіжчика і знали її всі з недружелюбності.
Олені пригадалось весілля у Зеленій і їй стали сльози на очах. Тоді також було стільки фаянсу, срібла і квітів на столах. Тільки Орест Білинський не бачив усього цього, захоплений тією непотрібною нікому дискусією про «йорчик».
Жінка отця Нестора, дещо збентежена тим, що «дурнуватий Нестор» так чіпляється невістки Ілаковичів, підійшла до Олени і безцеремонно, майже шорстко взяла її за плечі:
— Ти чого знову плачеш? Скинь капелюх! — і заки Олена підняла руки, Несторова зняла їй обережно, щоб не поплутати траурного серпанка, капелюх з голови і посадила на першому кріслі з краю.
— Відпочинь грохи і не журися. Слава богу, Клавдія про все подбала, а далі ми самі собі порадимо.
Саме тепер Клавдія звернулась до гостей, що мов чорні тіні заповнили їдальню, припрошуючи трохи хрипким, але ласкавим голосом:
— Будь ласка, дорогі сестри і брати, прошу, милі гості, сідайте, де кому вигідно, де кому коло кого приємно. Перекусимо дещо.
Несторова сильно захвилювалась. Ох, і дурні запросини! Ох, і анархія! Повинен бути порядок, заздалегідь продуманий план, а не «кому коло кого приємно». Де ж цей Нестор подівся? Чи каноніки знають, котрий їх стіл? Але, де ж цей Нестор? Ще готов піп здуріти і дійсно присісти біля цієї невістки Ілаковичів.
Гості просувом наблизились до стола і, мов незугарні, чорні, велетенські комахи, лакомо обсідали стільці.
— А руки мити?... Ніхто не хоче мити рук?
Це гукнула Неля з коридору. Чути було плюскіт води десь з боку і приємний холоднуватий продув. Але з тих, що вже посідали, ніхто не виявив охоти покидати хороше місце.
Орися Ілаковичева вийняла з торбинки пляшку з одеколоном і скропила собі пальці. Несторову мов щось підкинуло. Де ж цей Зенко? Чому він не робить якийсь лад між гостями?.. Але вуйка Зенка схопила вже Катерина:
— Я вас прошу, переплітайте... свої з чужими... Менше спліток потім буде... Бо, як зійдуться самі свої...
Меланія з дочками все ще стояла. В її постаті було стільки визову, що ніхто не відважився просити її зайняти місце.
Чоловік, маленький, зав'ялий русявець, — що гуторив з священиками, підійшов до жінки і попросив:
— Слухай, прошу я тебе, не роби комедій, сідай...
Засичала на нього:
— Як би в моїй хаті був такий похорон, то сімейні гордощі наказали б мені подбати про те, щоб мої дівчата мали хлоп'яче товариство. Але ти... тобі, крім карт, нічого не в голові...
Був безпорадний. Витер хусткою піт із чола, і просив ще тихіше:
— Та ж це такі мої діти, як і твої, чи ж я не рад би був? Але, що зробиш, коли тепер так якось важко за жениха...
— Облиш мене! — відпалила коротко.
Внесли на таці хлібці і мозочок у черепашках. Меланія розмістила дочки, де тільки встигла, і сама сіла за стіл.
Отець Нестор накладав закуску молодій Ілаковичевій. Тета Рузя, ця сама, що перед чверть сторіччям вінчалася в Зеленій, дрібненька, поморщена, в білім капотику, видзьобувала окрушки на столі й шептала до свого сусіда адвоката Гука, друга покійника:
— Не знаєте, хто це той пан, що підходив до Галі на цвинтарі?
Доктор Гук був не в гуморі. Подавали язик у маринаді і, поки він зорієнтувався, тарілка обминула його і помандрувала далі. Ех, ти чорт! Він так любить язик у маринаді й нагода вихопилась йому з рук!
— Так ви не знаєте?
— Не знаю, — відповів, не розуміючи, чого хоче ця шепелява баба, хоч Ореста Білинського він знав уже особисто.
— Боюся, не дай боже, щоб це не був хтось з кредиторів. Я не думаю, щоб покійний залишив борги, але завжди воно... Галя після цього стала мов не своя. Ви бачили, як вона не могла від нього очей відірвати, коли вже відходив.
Біля столу, де сиділи каноніки й декани, роздався розкотистий регіт. В кімнаті затихло, тільки чути було брязкіт срібла об тарілки.
— А це мені подобається, а це мені подобається! — плескав себе по грудях отець канонік Свійко, гімназійний товариш покійного. Він аж синів від сміху. Хтось розповідав не зовсім веселим тоном:
— Я ж їм поставив ультиматум: або я головою читальні, або вони викинуть з неї газету «За народ». Кажу їм: ви, люди, знаєте мене, а я знаю вас. Три роки головую вже у вашій читальні, можу ще три роки головувати, але або-або. Я вас не силую, ані не вимушую на вас. Порадьтесь і за три дні дасьте мені знати...
— Ну і що? Ну і що? — допитувався отець Свійко, що вже трохи оговтався від нападу сміху.
— І нічого. По трьох днях приходять до мене делегати і кажуть таке: — Ви, отче, наш душпастир і ми вас шануємо, але не гнівайтесь, довір'я до вас ми не маємо і тому хай таки приходить отой «За народ», як приходив...
— О, за таке, то, бігме, заїхав би по циферблаті! — скипів старий отець Олександр, який і в суді мав уже справи за те, що поривався на парафіян з палицею. Але його миттю зацитькали. Тихо, тихо! Що було колись добре, то не тепер. Тепер хлоп мудрагелик!
Перед курятиною подали вишняк. Тепер уже ніхто нікого не припрошував. За столом поробились гуртки і напів жартом, напів серйозно виривали собі пляшку з рук.
Отець Нестор наспівував на вухо молодій Ілаковичевій:
Бодай тебе, бодай мене,
Бодай нас обоє,
Яке в тебе, таке в мене
Личко румяноє...
Безбородько спіймав Нелю, що проходила повз його крісло:
— Сідайте трохи... Чужі люди гостяться, а вас ні одної, крім матері, не видно за столом.
— Це наш обов'язок — відповіла скромно, але присіла поміж ним та куценькою Авророю, дочкою Меланії Річинської, бо була дійсно втомлена і голодна.
Безбородько, сміючись, вирвав комусь з рук пляшку з вишняком. Потрясаючи нею тріумфально на чиїсь погрози, він нахилився до Нелі, і заговорив якимось не своїм, ніжним голосом:
— Якщо не бридитесь мене, то наллю вам, Нелюсь, до моєї чарки.
Їй було зовсім байдуже, але відповіла з легкою посмішкою:
— Знатиму ваші думки...
— Мої думки — кинувся він наче вколений, але вмить опанував себе і заслонився вульгарним, безглуздим сміхом.
Неля підняла чарку і тоді вдарив на нього цей запах туалетного мила, що одурманив його зовсім. Він бачив тепер тільки ті пальці, що держали ніжку келишка. Аптечно чисті, вузенькі, з випуклими, великими нігтями, вони мов би стали для нього символом якогось недосяжного в житті. Про таку красу не міг і мріяти Безбородько, навіть з титулом «доктора». А проте — він відчував це, гостро аж до болю в серці — бажалося йому цієї завороженої краси у своєму житті.
— Що вам, докторе? — спитала Неля, бо видався їй наче якийсь змінений на обличчі.
— Нічого, Нелюсь, — вишептав і, ніби, шукаючи за чимось під столом, поцілував її незручно в самі нігті лівої руки.
Тета Рузя, перед якою нічого не окриється, угледіла цей нескромний поцілунок і запищала на Безбородька високим сопрано:
— Скажіть там, пане докторе, щоб вікно відчинили, а то декому душно...
Замість відповіді Безбородько вхопив пляшку й палив собі один за одним два келишки вишняку.
До голубців подали пиво. Воно не було найкраще, але гості хапливо кинулись на нього. В їдальні дійсно ставало душно.
Голубці, хоч тета Клавдія і не шкодувала для них м'яса та приправи, не смакували вже гостям.
Повідкидавши, ніби для рівноваги перевантажених животів, свої туші на бильця стільців, гості ліниво смоктали пиво, сонні і пересичені. Жінота подрімувала нишком.
— А ви чули, — роздався надиво тверезий якийсь голос з світського кінця столу — цей англійський журналіст, що то приїжджав до Варшави, мав розмову з нашими сеймовими послами з УНДО. Кажуть ніби, що хтось його там навіть бачив за сніданком при одному столі з нашим Шийком...
— Та коли дурний русин платить, то чому ж би англійцеві не наїстися? — зареготався добродушно отець Свійко.
— Е, так не можна дивитись на справу! — обізвалася раптом молода невістка Ілаковичів. Отець Олександр від здивування аж окуляри вмостив на ніс. Орися Ілаковичева говорила, стоячи:
— Я тверджу, що наша українська справа іде вперед...
— Ну, ну, мабуть аж ваше діраве військо Україну на ноги поставить, пек та осина! — отець Олександр не міг опам'ятатися від зачудування, що таке ось молоде та ще й баба береться про політику говорити.
— Коли б ми у вісімнадцятому році мали таку пропаганду за кордоном, як тепер, то ми б не програли кампанії.
— Пане докторе, а хто тепер робить нам пропаганду? — запитала наївно Аврора Річинська, що знов опинилася коло Безбородька, бо Нелю гукнула кудись Ольга.
— Хіба більшовики! — відповів і сам розсміявся з свого дотепу.
— Такі справи, мій пане, якось самі з себе назрівають. Хто перед війною, мій пане, цікавився Україною? А сьогодні? Досить такого одного прикладу. Якось читав я, що в Сорбоні, якийсь, мій пане, професор Лямур мав доповідь про Бальзака... Було щось на тій доповіді понад тисячу слухачів... різних народностей.... не бракувало, мій пане, навіть австралійців... Той професор, доктор Лямур говорю, мій пане, у зв'язку з Бальзаком... майже десять хвилин про Україну.
— Гу... гу... — загув знічев'я басом отець Олександр, що здавалось, задрімав уже. — Коли вже такий Бальзак інтересується нашою справою, то нема що... мусить наше зверху бути!
— Та Бальзак вже сто років як не живе, отче декане!
— Що? Помер уже? Хай з богом спочиває. Але слава його живе. А слава не поляже, а розкаже, що діялось в світі...
Торти і вина знову трохи оживили гостей. Тета Рузя поквапно набирала на тарілку по шматкові з кожного торта.
— Я там за солодощами не дуже, але з обов'язку господині треба скуштувати кожного.
Вона дробила ложечкою торт на дрібні кусники і смакувала передними зубами, як мишка.
— Добрий... добрий... тільки трошки, як на бісквітний, може дещо тугий... А до цього горіхового я б не давала овочевої начинки. До горіхового найкраще підходить масляно-кавова начинка... але нічого, нічого. Може скуштуєте, докторе, шматочок помаранчевого? Добрий, тільки трошечки перестояний... помаранчевий треба свіжим подавати...
Тітку Меланію не заспокоїли навіть торти. Чоловіки готувалися вже нишком до карт, а вона необачно залишила гроші у чоловіка. Встала зза столу і чекала на порозі кімнати, щоб при нагоді перехопити чоловіка і забрати у нього гроші. Надійшла Катерина з французькими тістечками.
— А ви, тітко, чого не за столом?
— Вже насиділась. Жалко мені ось Аврорці і Марусі. Вони, сердешні, стільки сподівались від цього похорону, а тут до нікого й слова заговорити!
Катерина повела очима за своячками і вгледіла, як Безбородько пояснював щось Аврорі.
— Не дивіться, тіточко! Аврорця он фліртує з доктором Безбородьком.
— Ти що, глузуєш з мене? — серйозно нахмурилась тітка Меланія. — Та ж це всі знають, що він твій наречений. Ану... ану, кинь ці тістечка на стіл і ходи покажеш мені свій весільний посаг.
— Е, тітко, який там посаг. Звичайнісенький.
— Ну, — посміхнулась єхидно Меланія, — не такий вже він «звичайний», коли піймалась на нього така рибка, як Безбородько.
Катерину трохи образило це базікання, проте вона слухняно пішла показувати Меланії те, що було вже заготовлене в шафах.
***
Мужчини не чекали кінця обіду, що затягся аж під вечір, по одному висувались зза столів і зникали в салонику, де чекали на них сигари і столики до карт.
Повернувшись з Катериною, Меланія Річинська — скільки вона могла там забаритися? десять, ну скажім п'ятнадцять хвилин, — не застала вже чоловіка в їдальні. Він сидів у салоні при другому столику, і вуха горіли в нього, як ліхтарні. Програв. Вона зразу пізнала це. Коли вигравав, то ставав балакучий, підспівував і сміявся, як же ж програвав, то хвилювався, паленів і мовчав. Не могла просто опанувати себе. Такий дома, здавалось, покірний, в товаристві завжди любив «роги показати». Певний був, що вона, Меланія, задобре вихована, щоб вчинити прилюдно скандал, і він грав на її почутті особистої гідності і нервах.
Стала собі на порозі, не зводила зору з нього. Може він врешті зрозуміє, про що їй іде і схаменеться. Та ба! Він удає, що зовсім не помічає її! Тоді вона зла, як оса восені, усміхається, підходить до нього і кладе йому руку на рам'я і каже буцім-то спокійно, але тоном, тільки їм обидвом знайомим:
— Щось маю тобі сказати, Михасю, перепроси товариство на хвилинку...
— То кажи!
Підступила ще ближче і так наступила йому на мізинний палець, що аж скривився.
— Перепроси і ходи зо мною на хвилину. Те, що мато тобі сказати, не цікавить нікого, крім нас двох...
Хотів встати вже і піти за нею, але його тримали за полу реверенди і приневолили таки сидіти.
— Сідай, Михасю, сідай! Ми знаємо, які секрети може оповідати жінка чоловікові при картах... Їмосць, шкода ваших нервів, бо Михась і так вже зарізався...
— Дай мені гроші! — шепнула тихо, але погрозливо.
— Не маю вже грошей — може збрехав, а може правду сказав отець Михаїл.
— Що? — не опанувала себе і піднесла голос Меланія.
— Не кричи... прошу тебе, шануй мене, коли вже себе не хочеш... Я програв до Свійка вісім служб божих. Сама знаєш, що й так не встигаю всіх відправити і все комусь якусь дарую...
Відступила вже трохи успокоєна. Це правда, в нього замовляли більше відправ, ніж він мав часу на них. Якби не був дурний і залишав дещо для себе «за фатигу».
Безбородько, перепросивши свою сусідку, і собі встав. Чоло неприємно тяжіло йому над очима. Було таке враження, ніби хтось свердликом заверчує очі щораз глибше в голову. Психічно почував себе теж дуже невиразно. Затрачував почуття свідомості, а водночас почував, що цей процес відбувається в ньому. Було дуже неприємно і навіть якось боязко від себе самого. Дивився на тітку Клавдію і хоч знав, що їй під сімдесятку, бачив її молодою дівчиною, достеменно такою, як в салоні Клавдії на портреті. Не дивувався, що стільки мужчин, за родинною легендою, ломило собі голову задля неї. Але, де ділась Неля? Не бачив Нелі. Бачив тільки, як Ольга, груба і червона, увихалась з гарячим чаєм з ромом.
— Ото, гоп Марина! — і щось дуже непристойне прийшло йому на думку.
Підійшов до вікна, щоб нарешті відчинити його і впустити в кімнату вечірнього свіжого повітря, як зупинився на піврухові, неприємно вражений.
Стежкою попри порічки, в напрямі кухонного входу, йшов, як він це мав у звичці, а головою в раменах, Суліман. Був ще молодий, не міг мати більше, як тридцять вісім, але тепер виглядав на старшого чоловіка. Згорблений, з довгими тінями під насади носа поза уста, з опущеними руками, він нагадував прибиту людину, а не фінансового можновладця, що перетрушував кишені місточка.
— А цей чого тут?
Та відповідь прийшла сама від себе. Гієна занюхала падлину і прийшла на жир. Ясно було, що як мають Річинські які небудь борги, то тільки у Сулімана, а мін був досить хитрий і вмів використати нагоду, коли з’їхалась вся ближча і дальша родинка.
Безбородько учув, як холодні краплі з’явились на його спині.
— Суліман... Суліман...
А що буде з його боргами? Безбородькові закрутилась голова. Почали з'являтись, як мариво, грошові зобов'язання за предмети, яких він на очі не бачив, якісь векселі, яких ніколи не підписував... Все, все забере Суліман, а йому лишиться тільки купа запротестованих векселів і... Катерина.
«Чому Катерина, чому не Неля?»
Думка ця, хоч почала шукати для себе виразу від самого початку хвороби отця Річинського, в одній секунді скристалізувалась. Коли вже все має пропасти, коли вже всім має подавитись той проклятий Суліман, то хай він, Теофіль Безбородько, бодай цей один, найдорожчий, скарб врятує для себе.
Неля!!! Де Неля? Не було Нелі? Побачив тільки Зоньку, що лаяла Марію за якусь стовчену шклянку.
— Де Неля? — спитав таким голосом, що Зонька аж видивилась на нього.
— Неля? Катерина казала їй перелічити срібло. Є у ванкірику.
Тета Клавдія стягла зі столів залиті вином і вишняком обруси, відкладаючи їх набік. Вона мала свій певний спосіб виваблювати плями з білизни.
Катерина щойно видала вечерю візникам у кухні, повна енергії і легким кроком входила в їдальню, коли на неї впала Неля.
— Іди... до ванкіра... там з твоїм Безбородьком щось робиться...
Без духу влетіла Катерина туди, але нічого на перший погляд підозрілого не помітила. Безбородько сидів на кріслі, як на коні, руки схрестив на спинці, закривши обличчя.
— Що тобі? — спитала Катерина не так стурбовано, як з підозрінням в інтонації голосу. Думка, що її ніколи не хотіла допустити до себе, тепер поволі почала зарисовуватись в її свідомості.
— Що сталось? — спитала гостро. Нахилилась над ним, щоб відвести його лице від рук. На неї вдарив випар алькоголю, і це трохи заспокоїло її.
— Що з тобою? — спитала втретє, нахилившись до нього і материнсько обнявши за голову. Безбородько притулився до її повних грудей.
Чи була це любов? Чи лише вдячність? Чи втеча перед самим собою?
За дверима в їдальні, чи аж у салоні переплуталися якісь голоси. Чути було, як пересувають столи. Хтось ударив по клавіатурі фортепіано і з грюкотом опустив ріко. Катерині видалось, що хтось гукає її. За хвилину голос став виразніший. Хтось потребував її, але вона не могла залишити самого Безбородька — таким він видався їй безвольним. Невже ж аж так дуже подолав його алькоголь?
Раптово відчинились двері до ванкіра і тета Клавдія, за нею вуйко Нестор і його жінка, тета Меланія, вуйко Зенко і ще хтось з своїх, станули на порозі. Заговорила тета Клавдія:
— Де ти ділась? Михасі хочуть вже від'їхати, а ключі від возівні, де упряж, у тебе.
Тоді виступив попереду всіх вуйко Нестор:
— Дорогі мої! Послухайте мене, ми тут сама родина... Скажіть мені, як довго ця молода пара має ховатись з своїм коханням по кутках? Хай цей для всіх нас сумний день закінчиться радісною подією. Гелю! ходи-но сюди! Гелю!! — звернувся углиб їдальні, звідки вже провадив хтось збентежену Олену — ходи но сюди і благослови своїх дітей...
Він був, як усі присутні, трохи підхмелений і не на жарт закоханий в молодій Ілаковичці. Це збудило в ньому велику щедроту серця. Хотів всіх довколо себе бачити щасливими.
Доктор Безбородько встав. Мутними очима повів по всіх. Катерина підійшла до нього і торкнулася його рамені. Він ніжно притулився до неї.
— Пані добродійко! — промовив врешті Безбородько до Олени. Але вуйко Нестор перебив його.
— Не треба бавитись у формальності, ми тут самі свої, одна родина. Братя і сестри — многая літа нареченим!!
Хтось навіть затягнув підпитим баском «многая», але його скоро втихомирили. Треба ж мати трохи такту! В хаті ще ладаном по небіжчику чути!
***
Безбородько протверезів вже тоді, як вийшов на веранду. Згори світили гостро синюваті зорі.
Ще не міг очуняти після того, що трапилось перед хвилиною. Засвітив, щоб закурити, і щойно у світлі сірника побачив якусь скулену постать.
— Хто там? — запитав, але постать не ворухнулась. Виглядало так, якби той хтось заглядав у вікно ванкіра. Безбородько підійшов до невиразної постаті. Суліман!
— Що ви тут робите? — кинувся на нього Безбородько, але згадав, що може дечого довідатись від маклера, і перемінив тон.
— Що-ж, Сулімане? Дісталисьте свої гроші? — спитав просто крізь стиснуту горлянку.
Суліман блиснув білими зубами. — Все в порядку, пане докторе!
— Як? — спитав притишено. Вчув, як серце його міняє свій рити. — Як-то?
— Ну, — усміхнувся Суліман, як би граючись його здивуванням — все в порядку. Вони ще мені можуть позичати. Такий рік на мене!
Безбородькові раптово зробилось тепло. В голосі Сулімана була правда, якої не можна сфальшувати.
— І в мене все в порядку. Я заручився з найстаршою панною Річинською.
— Слава богу... слава богу... Ви добре зробили. Ви дуже добре зробили, пане докторе.
Безбородькові видалось, що Суліман зробив рух, як би хотів його в руку поцілувати. Безбородько подався взад, під смугу світла, що падала крізь вікно. Тут чекала на нього ще одна несподіванка. Суліман подався був за ним, мав сльози в очах, хоч не переставав усміхатись.
А може це тільки Безбородькові так видавалось?
До біса! Нераз більше випивав, але ніколи не валило його з ніг так, як сьогодні. Правда, що ніколи не мішав так багато напитків.
[Радянський Львів, №4, жовтень 1945]
10.10.1945