Хлопці, члени вуличних тусовок Львова 1970-х і 1980-х років, відзначалися неабияким локальним патріотизмом – були патріотами своїх районів до такої міри, що, наприклад, хрестовики з вулиці Київської робили собі на руках татуювання хреста, а члени угруповання Двєнка з Коперника виколювали на пальцях дванадцятий номер. Ворожнеча між різними районами Львова була звичним явищем, і цілі райони ходили «стінка на стінку», коли сотні хлопчаків з’ясовували стосунки у кривавих баталіях. Пам’ятаю, як ми, хлопці зі Святого Саду, залізли на горище гуртожитку кінотехнікуму, де були складені десятки ліжок, і повиривали для бійки металеві прути – тоді ми, здається, «підписалися» за Замок. Такі битви між ворогуючими хуліганськими районами Львова тривали аж до середини 1980-х. Велике враження на львівських хлопців справив бразильський художній фільм «Генерали піщаних кар’єрів» (вийшов на екрани 1971 року), де були показані схожі бійки.
Майже постійно ворогували між собою два найбільш впливові хуліганські райони – Рокс, вкупі з Привокзальною, і Центр, бо хлопці з танців у Клубі міліції на теперішній вулиці Січових Стрільців також ходили на танці в палац культури «Рокс», а роксівці полюбляли ходити до Клубу міліції, і між ними завжди виникали сутички. Коли були танці в Клубі міліції, то праворуч сидів Центр, а зліва – Привокзальна. Танцюючи, ніхто не мав права зайти на чужу територію, а якщо вже таке траплялося, то порушника били не в залі, а після танців. Або ж коли цей порушник виходив до туалету, за ним ішли двоє-троє і могли добряче відлупцювати, аби показати, хто тут господар. Танці в «Міліції» досить часто завершувалися такими сутичками.
Бійки між районами починалися здебільшого тоді, якщо когось образили на чужій території. Тоді хлопці заходили в район, не давали противнику зібратись докупи і били всіх, хто потрапляв під руку. У кожному районі були місця, де завжди стояли місцеві хлопці. Тому, коли йшли «гнати» район, то намагалися зненацька захопити ці ключові точки, влупити і швидко відійти. У ті часи на розбірки рідко брали ножі, але використовували так звані свинчатки для додаткової ваги під час бійки і кастети.
Часом бувало, що коли збиралися на розбірки два угруповання, то вперед виходили їхні лідери і билися між собою, а потім, незалежно від того, хто вигравав, усі йшли пити кріплене вино («чорнило»), його брали декілька ящиків. Серйозні бійки між районами завжди мали вагому причину, і цією причиною здебільшого було встановлення справедливості. Одна із найбільших таких сутичок сталася наприкінці сімдесятих років, коли на танцях образили двох дівчат з дев’ятої школи на вулиці Коперника.
Тоді у районі цирку і церкви Юра зібралося близько тисячі хлопців із Привокзальної і Гробу, та й представників Центру було не менше. Народу було так багато, неначе на стадіоні, тож годі було розібратися, хто свій, а хто чужий. Коли приїхали міліцейські уазики, їх просто поскидали з гори. Бійки вдалося уникнути, все вирішили мирно, потім узяли приблизно сотню ящиків вина і відсвяткували залагодження проблеми.
Був ще один дуже гучний випадок, пов’язаний із танцями, відомий багатьом львів’янам – коли на початку сімдесятих на танцях у Газі (Будинок культури будівельників на вулиці Стефаника) один із перших чорношкірих студентів у Львові загасив недопалок сигарети об голову дівчини, яка не хотіла йти з ним танцювати. Розповідали, що за це його вбили, а згодом його тіло знайшли повішеним на Високому Замку.
Ще одна з найбільших хлоп’ячих баталій відбулася у Львові 1976 року поблизу вулиці Окружної під клубом заводу Львівсільмаш. Тоді на Окружну пішли райони ДОКу і кінотеатру імені Чкалова на Городоцькій. Бійка кількох сотень молодих хлопців була жорстокою: Рівеліно, пацану з Окружної, проламали голову.
Про свій рідний район Окружної розповідає басист «Супер Вуйків» Джубокс (Володимир Михалик): «Чоловіче населення Богданівки, а так за Польщі називався район Окружної, від радянських часів деградувало стрімкими темпами, бо круговерть життя тут була незмінною: завод, горілка і бійки. Багатьох молодих чоловіків і хлопців убивали в жорстоких різанинах. Навпроти клубу заводу Сільмаш через дорогу був скверик, і ось після танців серед п’яних хлопців була традиція тут битися, і часто у хід пускали фінки, виготовлені на тому ж Сільмаші. Великою атракцією були бійки місцевих хлопців із Левандівкою, Привокзальною, Терешковою, район на район. Чи не щотижня у скверику когось підрізали.
У сімдесяті й вісімдесяті роки до повального хуліганства та пияцтва в районі додалися ще й наркотики. Чоловіча популяція Богданівки вимирала прогресуючими темпами. Коли мій знайомий, хлопець на прізвисько Дикий, який, проживши п’ятнадцять років у Німеччині, на початку 2000-х років приїхав до Львова відвідати рідну вулицю, він не застав жодного зі своїх шести друзів: усі померли від бухла і наркоти, не доживши до сорокарічного віку…»
Відповідний «кодекс честі», або, як тоді казали, «понятія», існував у львівському кримінальному середовищі від 1950-х і до початку 1980-х. Кидалося у вічі те, що хулігани і навіть рецидивісти поважали старих людей, поступалися їм місцем у транспорті, а до дівчат зверталися не інакше, як «сестричка» або «сонечко». Ті самі «понятія», які принаймні існували ще у 1970-х роках, не дозволяли чіплятися до хлопця, який ішов із дівчиною. Це вже пізніше, з 1980-х, хлопець, який ходив до дівчини в інший район міста, для безпечної рандки зі своєю пасією мусив «прописуватися» у місцевих хуліганів, нерідко «виставляючи» декілька пляшок чи навіть ящик «чорнила». Інколи такі домагання межували зі справжнім деспотизмом.
З 1980-х років у спальних районах Львова поширилася практика «прописування кавалерів», характерна для підльвівських сіл. Наприклад, на Науковій, коли хлопець проводжав дівчину, його не чіпали. А от коли він повертався назад, його зупиняли і «по базару» визначали, що він за один, кого знає на районі, чи хтось «підпишеться» за нього. Зазвичай, коли дівчина зі спального району заводила собі хлопця з якогось іншого району, місцеві пацани через неї переказували кавалеру, що треба «прописатись», тобто виставити якусь певну кількість пляшок вина.
Бувало навіть, що хлопці з якогось району стояли в себе на вулиці і словесно вправлялися у тому, як правильно поводитися в районі чужому. Коли ти «по базару» нормально «відбивався», все закінчувалося спокійно, можна було залагодити ситуацію, купивши декілька пляшок «чорнила». Тоді ніхто надто жорстоко не бив, могли вдарити, пустити кров, принизити – «зашпіцувати», але жорстокі бійки, вже з використанням металевих кульок, биток, ланцюгів, почалися пізніше.
До речі, схожі суворі традиції існували у Львові ще за часів Польщі і навіть Австрії. Письменник Адам Краєвський розповідає, що у другій половині XIX століття, «коли міський "кабан" (парубок зі Середмістя – І. Л.), зважившись сам-один з’явитися "на піски" (на територію Личакова), не був певен, що повернеться без ґулі на чолі чи підбитого ока. І це траплялося з міськими паничами доволі часто, і власне тому, що личаківському парубкові не подобалася чиясь "фаціята" (пика). Це було ніби протестом проти вдирання "міста" на територію Личакова. Люд цей був дуже забіякуватий. Перехожого, вбраного по-міському, навіть із жінкою, зачепить без найменшого приводу: на кожний клич готовий до розправи, аби тільки когось побити. І вже буде біда блідолицьому молодикові з міста, якщо той на Мазурівці захоче підійти ближче до передміської кралі, що повертається з роботи. "Білі каптани" б’ють немилосердно за амури на своїй підцвинтарній території».
Про інші цікаві історії львівського хуліганського середовища 1970–1980-х років – наступного разу.
22.12.2020