Під кінець 2020 року Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича видав колективну монографію «Стратегії мемуарної та мандрівної літератур західноукраїнських письменників другої половини ХІХ ‒ першої половини ХХ століття».
Здавалося б, книжка для вузького кола спеціалістів. Однак я так не думаю, бо мемуаристика та література подорожей не тільки дублюють історію, яка поєднує всіх нас, а й надають їй особистісного виміру. Адже саме завдяки цим жанрам читач має можливість пережити історію, а це вже значно цікавіше і повчальніше, ніж просто вивчати історію за підручником.
Можна сказати, що спогади і записки про мандри ‒ це віртуальна часово-просторова модель, у якій зафіксовано внутрішній світ того, хто згадує, і того, хто записує. І сила спогадів й нарації залежить насамперед від сили особистості мемуариста, що полягає не тільки в щирості, а й у глибині думки, в інтелектуальній спроможності мемуариста випереджати свій час, проєктувати актуальні події на майбутнє. Саме суб’єктність нефікційної літератури і становить велику цінність.
Перше, на що варто звернути увагу у випадку рецензованої монографії, ‒ це предмет дослідження, тобто література факту, що її тепер інтенсивно досліджують перш за все історики. Наші літературознавці досі не виявиляли до цього різновиду літератури особливого інтересу. Можна назвати хіба що Т. Ганжу, яка досліджували мемуари др. пол. ХХ ст., і М. Федунь, котра вивчала галицьку спогадову літературу пер. пол. ХХ ст., тому автори видання про стратегії мемуаристики і подорожнього письма належать до першої хвилі тих українських літературознавців, які зацікавилися нефікційною літературою.
Одразу зазначу, що галицький пласт нефікційної літератури значно обширніший за наддніпрянський, бо сильнішою є сама галицька інтелігенція, що являла собою хай невелику, але мобільну групу вже на початку ХХ ст., як це випливає із досліджень І. Гирича і О. Ганусин.
Особливо цінним у монографії вважаю прикінцевий розділ «Згадати час і простір: мемуаристика й література подорожей у галицькій культурній традиції» Романа Голика, що являє собою бібліографію зазначених жанрів з коментарем, – від виникнення Королівства Галичини і Володимирії 1772 р. до часів Незалежності з польськими, єврейськими і російськими спогадами включно, із зазначенням републікацій і публікацій, що були видобуті з архівів зі значним запізненням. Ці тексти систематизовано не лише за історичними подіями: Перша чи Друга світова, не тільки ідеологічно ‒ мемуаристика мельниківців і бандерівців, а й з урахуванням трудової й ідеологічної галицької еміграції і топосу Львова. Саме розділ Р. Голика дає і повне уявлення про фактичний матеріал, і про те, якою складною і розгалуженою є сама конструкція галицької мемуаристики. Прикінцева стаття монографії, безперечно, є одним із найкращих зразків українського енциклопедичного мислення нашого часу. Зрештою у назві рецензованої монографії слово «західноукраїнських» треба було б замінити на «галицьких», саме так і трактує простір мемуаристики і подорожей зазначеного періоду Р. Голик.
Інші учасники проєкту представляють значно вужчі теми. П. Шкраб’юк приділяє увагу великому наративу, спиняється на висвітленні релігійного життя Галичини, аналізуючи спогади священників про переломний 1848 р., коли сформувала ГРР, виникла Галицько-руська матиця, почала виходити газета «Зоря Галицька», відкрилася кафедра руської словесності у Львівському університеті, а також спогади про митрополита Андрея Шептицького, наголошуючи на процесах реасиміляції й на становленні української ідентичності в Галичині. Для цього дослідника мемуари слугують матеріалом до реконструкції певного історичного періоду й значення Церкви в історичному процесі.
Зазначу, що монографія все ж має лакуни. Складно уявити галицьку мемуаристику без спогадів Олександра Барвінського, Євгена Олесницького, Степана Шухевича, які у книжці згадано принагідно. Хотілося б щоб дослідники не уникали також спогадів Богдана Дідицького, які свідчать, що москвофільство як політична течія була в Галичині аналогом малоросійського дискурсу на Наддніпрянщині. Обидва крила української думки орієнтувалися на М. Гоголя з його твердженням про душі двох близнюків ‒ російську й українську, які неможливо розділити, які треба плекати паралельно, хоча практика свідчила зовсім про протилежне. Фактично ті два Івани, що родяться від однієї матері в містерії Шевченка «Великий льох», ‒ це метафора двоєдушшя, яке поет на відміну від М. Гоголя відкинув, показавши несумісність двох душ-антиподів в одному українському тілі. Спомини Б. Дідицького яскраво показують, чим був фонетичний правопис для Галичини, а його емоційний наголос на 5 буквах, з яких і почався розкол, як і цікавий фактаж, не залишать сучасного дослідника байдужим.
Натомість особливу увагу в монографії з огляду на мистецьку складову приділено спогадам П. Карманського. Тарас Пастух розглядає книжку «Українська богема», зауважуючи, що автор використав у ній стратегію портрету, подаючи образ кожного з учасників угруповання «Молода Муза». Дослідник наголошує на тому, що перші інституційні форми український модернізм отримав таки в Галичині: львівський часопис «Світ» з’явився у 1906 р., тоді як «Українська хата» ‒ лише 1909 р. Микола Ільницький доповнив розгляд мемуаристики П. Карманського, спинившись на його автобіографічному романі «Кільця рожі» й звернувши увагу на емігрантську літературу факту: канадські сатиричні фейлетони «Мавп’яче дзеркало» й «Листи з Бразилії».
Н. Мочернюк сконцентрувала увагу на проблемі мистецтва і мистця у мемуаристиці Івана Іванця, Івана Крушельницького й Святослава Гординського. Цікаво інтерпретовано спогади І. Іванця про участь УСС й УГА у національно-визвольних змаганнях 1918‒1920 рр. Стратегія І. Іванця виявляється в тому, що короткі бойові зведення, тобто документ у його спогадах доповнює відеоряд. Останньому дослідниця приділяє особливу увагу, наголошуючи на тому, що питання культури не було для січового стрілецтва останнім навіть під час бойових дій. Спиняється Н. Мочернюк і на уявних діалогах І. Крушельницького з Гофмансталем. Це своєрідне інтерв’ю слугує засобом самопізнання для молодого поета. Щодо мемуарної есеїстики і подорожніх нарисів С. Гординського, то в їхньому центрі опиняється високе мистецтво, яке протистоїть споживацтву.
Гарне враження справляє дослідження наймолодшої учасниці проєкту Софії Когут, котра аналізує мемуаристику Михайла Рудницького, наголошуючи на тому, що це художня інтерпретація, а не фіксація моменту. Письменник ставив собі за мету передати атмосферу тої чи іншої події, прагнув розважити читача, а його стилістика позначена еклектизмом, в якому ліризм поєднується з іронією і тонкою рефлексією. Спогадам М. Рудницького притаманний також унікальний фактаж. Саме С. Когут з-поміж усіх дослідників найбільше уваги приділила формальній стороні мемуарів.
Спогадовий розділ завершує дослідження Валентини Прокіп про те, якою постає перша радянська окупація Львова зі спогадів Остапа Тарнавського. Саме ці мемуари є важливим джерелом для реконструкції 1939 р. у Львові й умов організації нового радянського літпроцесу. Дослідниця наголошує, що О. Тарнавський обрав стратегію великого наративу, зосереджуючись на історичній добі та національній ідеї, абстрагуючись від побуту і власних переживань.
Про галицькі подорожі в рецензованій монографії окремі розділи написали: Т. Гаврилів ‒ про повість О. Турянського «Поза межами болю», подорожні книжки Степана Левинського і Софії Яблонської, Олена Юферева ‒ про «Листи з чужини» Ярослава Окуневського. Щодо фактажу, оприявненого у монографії, то зауваження одне: недиференційований відбір мемуарів, про що вже було сказано вище, також лакуни у потрактуванні мемуарної спадщини окремих персоналій, зокрема С. Когут за браком місця не розглядає спогади М. Рудницького і В. Бєляєва «Під червоними прапорами» (1956).
Друге ‒ методологія, яку застосовують дослідники до вивчення нефікційної літератури. Методологію видання у вступному розділі сформулював Тимофій Гаврилів. Він уважає, що спогадове і подорожнє письмо ‒ сіамські близнюки. Усі учасники монографії різною мірою, але поділяють погляд про синкретизм цих жанрів, зауважуючи, що література факту може навіть перетворюватися у поезію, наприклад, у книжці Степана Левинського «Між Сходом і Заходом». У цьому світлі Т. Гаврилів і повість О. Турянського «Поза межами болю» трактує як спогад і як вимушену мандрівку автобіографічного наратора на Першу світову, де він потрапляє в полон до сербів.
Мені здається, що таке розмивання меж між фікційною і нефікційною літературою, а також меж між жанрами вже самої нефікційної літератури ‒ стратегія вразлива, бо «Щоденник» Шевченка плавно переріс у травелог, коли поет фіксує своє повернення із заслання по Волзі. Однак цей твір задумувався як щоденник, у ньому автор фіксує події в хронологічному порядку під певними датами, тому це перш за все щоденник, а вже потім травелог.
Повість «Поза межами болю» ‒ це все ж фікційна література, а не документалістика. Письменник через художні образи показує власний воєнний досвід. У його тексті панує оксиморон, завдяки якому автор і досягає бажаного ефекту ‒ викликає у читача жах від війни.
Щоб зрозуміти відмінність між спогадами і романом, досить згадати спогади А. Чайковського, якого також мобілізували до австрійської армії. Цьому письменникові довелося придушувати боснійсько-герцоговинський рух, згадуючи при цьому «Кавказ» Шевченка. Спогади А. Чайковського не тільки менш драматичні з огляду на сам матеріал, вони й не доростають до рівня художнього узагальнення, бо не є фікційною літературою, в якій панує умовність, а епос стає емоцією.
Однак сказане не заперечує того, що іноді спогади можна розглядати як художній твір. І тут найкращим прикладом слугують мемуари про дитинство Б. Лепкого «Казка мойого життя», що писалися під час Другої світової як фейлетони. Зрештою нелюба нам російська романістика виростала зі спогадів про дитинство. Наприклад, романи С. Аксакова чи Л. Толстого. Маркером подорожньої літератури натомість є подорож, у ній домінує не час, як у мемуарах, а простір. Зрозуміло, автори можуть обирати різні форми нарації: листи, нотатки, щоденники. Варто додати, що саме подорожня література в нашому письменстві незначна, бо українці рідко подорожували в силу багатьох причин. Аналогічно ми маємо небагато щоденників, які уважаються найоб’єктивнішими серед джерел особового походження. Найвідомішими є щоденники М. Грушевського і С. Єфремова.
Галицька світлинярка Софія Яблонська під час автомобільної виправи.
Щодо досліджень подорожньої літератури, то її у монографії в основному розглянуто крізь призму постколоніальної теорії Едварда Саїда й Гомі Бгабги, хоча самі подорожні нариси писалися в ту історичну епоху, коли колоніальна система ще існувала, а про постколоніалізм ще ніхто й не чув. Тож ці письменники могли лише передбачати розвал колоніалізму в майбутньому. Мені видається, що перспективніше у даному випадку говорити про те, що помічали, а що недобачали Левинський, Яблонська і Окуневський в екзотичних країнах, в чому мали рацію, а в чому ні, як чужі краї допомагали їм побачити себе з іншої перспективи. Постколоніальна критика не може бути новим марксизмом. Адже книжка «Орієнталізм» нині отримала достойну відповідь у праці Ніла Ферґюсона «Цивілізація. Як Захід став успішним». Останній дослідник називає конкуренцію, науку, власність, медицину, споживання й працю, її етику тим, що відрізняє Захід від решти світу й пропонує розглядати колонізацію не тільки як явище негативне, бо попри все саме західна модель опанувала світ. І остання констатація ‒ ніяка не європейська зверхність, а очевидний факт. Недаремно ж Японія після століть самоізоляції запозичила усі західні винаходи від костюму до конституції, інститутів і золотого стандарту від Заходу. І стала успішною на відміну від Туреччини чи Китаю та й нас, які вдовольняються суто зовнішніми змінами без запозичення західних інститутів.
Світлина Софії Яблонської.
Моє критичне прочитання монографії свідчить лише про те, що в ній заторкнуто важливі проблеми, що це видання збуджує думку. Сподіваюся, рецензована праця покладе початок систематичному вивченню галицької мемуарної і подорожньої літератури, бо це лектура для інтелектуального читача. Наше ж завдання полягає в тому, щоб культивувати інтелект.
16.12.2020