Сьогодні, 10 грудня, Миколі Лукичу Кацалу виповнилося б 80 років…
Почесний громадянин Львова, хоровий диригент, лауреат Шевченківської премії, народний артист України.
Продовжувач традицій хорового співу, закладених 1751 року у Глухівській музичній капелі при дворі гетьмана Кирила Розумовського. У 1971 році саме він заснував самодіяльний хор хлопчиків – легендарний уже тепер «Дударик».
Батька запам’ятають добрим, але строгим патріотом. Попереднє покоління (коли батько був молодший) запам’ятає його другом, вчителем-наставником. Це та людина, яка серед ночі зірветься, якщо тобі потрібна допомога. «Дударик» – через те і є саме той «Дударик», що всі ми, ці попередні покоління, до сих пір товаришуємо, тепер уже сім’ями, і товаришуємо дуже близько насправді. Він, безумовно, був дуже харизматичним. І ця харизма проявлялась у безкомпромісному служінні. Чи це стосувалось національного питання, чи питання професійного, чи мистецького. Таким він був і для мене, зокрема, теж. Сім’я від того потерпала. Я не пригадую, щоби ми колись сім’єю десь поїхали. Тобто це були завжди якісь мандрівки з колективом. Натомість я маю тепер сім’ю, яка складається з сотень братів. Чи воно було того варте? Звичайно, що так…
Дмитро Кацал
Микола Кацал родом із Проскурова (тепер Хмельницький). Ще будучи школярем, коли тільки опановував нотну грамоту, грав на гітарі та контрабасі. Втім, спершу вступив вчитися на геодезичний факультет Львівського політехнічного інституту, який закінчив у 1962 році. І лише згодом, у 1970-му, з відзнакою закінчив Львівське музичне училище, а у 1973-му – диригентський факультет Львівської державної консерваторії ім. Миколи Лисенка.
У 1968 році Микола Кацал створив ансамбль хлопчиків Львівського будинку дітей працівників залізниці, склад якого врешті збільшився до 70 співаків – а це вже був хоровий масштаб.
“Кинь ти це діло, Миколо, ще не такі бралися…” – так говорили до 30-літнього ентузіаста, коли чули про його ідею створення хорової капели. А він, послухавши добрих порад Володимира Пекаря, Євгена Вахняка, наважився заснувати у Львові хорову школу (першу в Україні з часів Гетьманщини!), що не поступається польській, литовській, німецькій, англійській – найвідомішим у світі. Микола Лукич мав амбіцію створити виняткову школу, в якій поєднаються найкращі європейські традиції разом з українським музичним колоритом. Для нього було важливим створити не «капелу українських хлопчиків», а «українську капелу».
Неодноразово згадую прихід директора, Миколи Лукича, на роботу. Миттєво розходилася інформація про те, що «Тато» прийшов (так його величали серед вчителів). Дійсно, він як батько тихенько відчиняв двері, і його велетенська постать вставала в дверях класу. Простягнутою рукою запрошував, щоб підійти до нього, а він схилявся і складав батьківський поцілунок на чоло вчителя. Діти вітали Його "Отаманом", стоячи струнко і характерним для "Дудариків" поклоном голови. Ця делікатна любов батька і вчителя була проникнута якоюсь містикою, якої не можна забути.
Неповторною була поведінка Миколи Лукича під час концертів. Він дуже часто брав на себе роль також ведучого, що робило концерт ще більшим святом, оскільки господар цього великого дійства не лише зосереджував увагу слухача на собі, але передусім на слові, на тій інформації, яку прагнув передати. Кожне слово було продумане і виважене, завжди сказане в точному значенні.
Нам його дуже бракує, але віримо, що наш «Тато» на небесах і вимолює своїм нащадкам і наступникам потрібні дари та ласки для подальшого розвитку. А ми стараємося, щоб гідно продовжувати його діло і втілювати його ідеї».
викладачка фортепіано Любов Дердзяк
У 1971-му Микола Лукич разом із дружиною Любою прослухали майже 2 тисячі дітей, відібрали найбільш здібних (до уваги брався діапазон голосу, сила звуку, точність слуху та тембр) і створили таки хорову капелу. 17 жовтня у Львівській філармонії відбулася перша репетиція.
«Перед першою репетицією батько обійшов понад 500 сімей. Він вмовляв батьків віддати своїх талановитих дітей в хор. На першу репетицію у філармонію прийшло 80 хлопчиків, за півтори години дитячий хор розучив народну пісню на три голоси, а останній акорд звучав на чотири. Це був такий один на світі Микола Кацал з його феноменальним підходом до роботи», – згадує син Миколи Лукича і нинішній керівник капели Дмитро Кацал.
Прямолінійний, не лукавий, суворий, уважний до деталей... Понад усе любив та дорожив своїм дітищем – «Дудариком». Завжди згуртовував колектив. Бачив людей наскрізь... Велика особистість, котра створила неймовірний, особливий колектив зі своїми традиціями, непідробною атмосферою, філософським підходом, аналогів котрому немає в Україні, і в якому мені пощастило працювати. Таким Він є у моїй пам’яті. Без перебільшення Людина-Епоха! Шкодую, що так мало довелось з ним пропрацювати, але водночас вдячна Богу, що мала таку можливість.
диригентка хорової школи Вікторія Бей
Відтоді хлопчики мали чотири репетиції на тиждень. Хорової майстерності їх, окрім Миколи та Любові Кацалів, навчали однодумці та найближчі творчі помічники: Світлана Стефан та Галина Голубєва, а згодом хормейстер Леся Чайківська та Степан Кафтан, концертмейстер Тетяна Лагола.
При створенні колективу Микола Кацал покладався на творчість українських класиків – Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя, Олександра Кошиця. Колектив зростав на виконанні творів Йоганна Себастьяна Баха, Йозефа Гайдна, Вольфганга Моцарта, Антоніна Дворжака.
«Їхня пластика і гнучкість у співі, чарівний тембр й неповторні високі звуки здатні одухотворено передати ідеальне та романтичне і донести його неушкодженим до людей», – вважав Микола Кацал.
Микола Лукич окрім того, що був порядною людиною і чудовим музикантом, та ще й великим господарем. Коли приходив на роботу, завжди робив обхід по класах; дивився, чи все лежить на своїх місця, чи бува не потрібно щось поправити. Дуже мало часу приділяв собі, увесь час був заклопотаний «Дудариком». Бувало, що за всю свою зарплатню купував речі, необхідні школі. Дуже любив догоджати людям. Коли хтось потребував коштів або сталася біда, ніколи не шкодував, питань «допомогти чи ні?» в нього ніколи не виникало.
викладачка теоретичних дисциплін Тетяна Сливинська
«"Дударик" виник наперекір черговому сплеску деукраїнізації під хибно зрозумілими гаслами інтернаціоналізму – і довго крокував проти течії. Змінити загальне річище йому було не під силу, однак прокласти своє, наснажене з джерела народної пісні, він зміг. І, мабуть, лише фанатична любов до своєї справи, невгасима віра у те, що часи рано чи пізно зміняться, врятували "Дударик" тоді», – писав львівський журналіст Максим Храмов 1989 р. у газеті «Молодь України».
Він дуже любив дітей і шанував батьків. Одного разу щасливий Микола Лукич на перерві підійшов до мене і питає: «Я перепрошую, Ви маєте з собою гроші? Дуже попрошу піти в магазин і на всі гроші купити дітям цукерки! Я поверну після репетиції».
«Це мама моїх найкращих хористів!» – саме так Микола Лукич представив мене співрозмовникам.
мати хористів Олександра Чорна
У 1989 році завдяки старанням Миколи Кацала і його однодумців було створено першу в Україні Державну хорову школу. Спеціально для неї обласна та міська ради передали приміщення колишнього міського шпиталю Св. Лазаря. Ця школа стала основою чудового розвитку «Дударика».
Микола Лукич Кацал – це людина, яка сама себе створила. Він все випробовував сам, працював шляхом проб та помилок. Він залишив після себе не просто школу, хор, а цілу імперію, світогляд для України. Микола Лукич зробив, а багато хто ні! Він був сміливим у виборі репертуару. Для нього не було творів, які би хор не міг виконати.
Співпраця з «Дудариком» залишилися у моїй пам’яті, і я дуже щаслива, що нам вдалося неодноразово виступати на одній сцені.
керівниця жіночого хору «Дівочі мрії» Надія Поворозник
10.12.2020