Вибір долі

Так, я теж не до кінця розумію, що означає ця назва. Вибір людиною своєї долі чи вибір, який доля здійснює замість людини? Ми вирішуємо, яким у підсумку виявиться наш життєвий шлях, чи наш життєвий шлях вирішує, куди ми у підсумку прийдемо? Словосполучення «вибір долі» може означати як перше, так і друге. Філологи мають для подібних – зумовлених структурою фрази – двозначностей окремий термін: амфіболія. Строго кажучи, амфіболія – це помилка. Але тут уже нічого не вдієш: іноді трапляються помилки, яких уникнути неможливо. Втім, і за наймимовільніші з них раніше чи пізніше доводиться платити. Справедливо це чи ні, однак злочини в історії часто залишаються непокараними, помилки – ніколи.

Якщо абстрагуватися від пандемії, то для дотичного до літератури німецькомовного світу і для моїх колись німецькомовних Чернівців 2020 рік був і все ще є роком Пауля Целана. Розпочате у квітні вшанування п’ятдесятих роковин смерті поета плавно трансформувалося у листопадове відзначення його столітнього ювілею. Навряд чи хтось здатен порахувати, скільки загалом різножанрових довколацеланівських подій відбулося за цей час у Німеччині, Австрії й Швейцарії, а крім того, в Ізраїлі, Франції, Румунії, США і ще бозна-де. У Чернівцях – передусім організаційними зусиллями команди фестивалю Meridian Czernowitz, але не тільки – їх, певно, відбулося кілька десятків. А головне, що перекладацькими зусиллями Петра Рихла у чернівецькому «Видавництві 21» цього року вийшли друком останній – десятий – том повного зібрання творів Целана та книжка Ізраеля Халфена «Пауль Целан. Біографія юності поета».

Отож відтепер ми маємо українською всі вірші найскладнішого і «найтемнішого» (принаймні для мене) німецькомовного автора ХХ століття і максимально прозору та чітку у викладі розповідь про його життя від народження до втечі на Захід. На більш-менш прийнятне осягнення творчості Целана ретельний дослідник мусить витратити весь свій науковий потенціал. Із книжкою Халфена так званий пересічний читач спроможний упоратися за один день. Що я минулого тижня й зробив.

Але перед тим прочитав ще не видану збірку присвячених Целанові текстів сучасних українських письменників. І зауважив, що двічі або й тричі у тих текстах виникає «якбитологічна» тема. Тобто: що було б, якби було інакше? Яким поетом був би Целан, якби не Голокост? Ким би він став, якби навесні 1945-го не наважився на виїзд до Бухареста, щоби врешті – через Відень – осісти в Парижі, а повторно прийняв радянську дійсність і назавжди залишився в Чернівцях? Заснована на безпосередніх усних і письмових свідченнях уцілілих родичів, друзів і знайомих поета, книжка Ізраеля Халфена таких питань не ставить. Не ставить, проте у мене особисто щонайменше одне викликає. А саме: як склалася б доля Целана і тисяч інших германізованих чернівецьких євреїв, якби вони по-справжньому відчули й усвідомили себе євреями, не чекаючи, доки їм про це нагадає Адольф Гітлер?

Відомо: увійшовши до складу Австро-Угорської імперії і набувши вигляду хай невеликого, але європейського міста, Чернівці понад півтора століття слугували східним форпостом німецького – в широкому значенні цього слова – світу. Причому в культурному сенсі вони слугували ним і після розвалу Австро-Угорщини, коли опинилися в складі Румунії. Румунськими у міжвоєнний період були в Чернівцях поліція й державна освіта, тоді як культура надалі переважала німецька. Завдяки кому? Завдяки зорієнтованим на Берлін і Відень емансипованим євреям. Чернівецькі євреї писали й читали німецькомовні книжки, видавали й купували німецькомовну пресу, спонсорували й відвідували німецькомовні вистави. Як зауважує Халфен, «навіть сіоністи, які пропагували навчання гебрайською та еміграцію до Палестини, спілкувалися на своїх конгресах і видавали “Ostjüdische Zeitung” німецькою мовою». А тому: «Офіційно Чернівці стали румунським провінційним містом, але насправді їх слід було розглядати як німецькомовне єврейське місто».

У таких Чернівцях і народився Пауль Пессах Анчель-Тайтлер, який чверть століття по тому написав «Фугу смерті» і невдовзі – вже у Бухаресті – перетворився на Пауля Целана. А що діялося поміж? Чи був, запитаю ще раз, у нього шанс на якусь інакшу долю? Теоретично – був. Якби Пауль виріс не маминим, а татовим сином. Але він не виріс.

Домашньою мовою його батька Лео Анчеля був їдиш, а другою рідною – вивчений у дитинстві за читанням Тори й Талмуду іврит. Вихований в ортодоксальному дусі, дорослий Лео схилявся до сіонізму і, відповідно, мріяв про переселення на обітовану землю. Натомість Паулева мати Фрідеріке (Фріці) Шраґер була закохана в німецьку літературу і вважала, що для її сина незрівнянно важливішою за єврейське виховання є якнайчистіша німецька мова. Сказати, що в змаганні за синову душу перемогла Фріці, було б неправильно, бо в жодне серйозне змагання з дружиною Лео не вступав. Приторочувати сюди Фройда чи не приторочувати, але Пауль зростав під абсолютним впливом матері, відчуваючи таку ж абсолютну нехіть до всього, пов’язаного з батьком: їдиш був для нього просто «зіпсованою німецькою», вивчення івриту змушувало його страждати, героїчним мріям про виборювання самостійної ізраїльської держави в Палестині він протиставляв сором’язливі надії на віденську поетичну кар’єру.

А тоді прийшли нацисти і, не звертаючи уваги ні на чистоту мови Фріці, ні на зіпсованість мови Лео, депортували їх обох до табору в Трансністрії, де обоє і загинули. Як твердить Ізраель Халфен, щойно після звістки про смерть батьків у віршах Целана з’являються єврейські мотиви. Кілька друзів, які ще перебували на той момент у Чернівцях, теж відзначили разючі зміни: «Несподівано Пауль починав декламувати написані їдишем байки Штейнбарґа або ж тихо наспівувати про себе синагогальну мелодію новорічної молитви».

Травма, якої він зазнав, була нестерпною і з роками тільки поглиблювалася. Точніше, він сам її невпинно поглиблював і сам ставав дедалі нестерпнішим. Ословлюючи трагедію Голокосту і водночас продовжуючи писати німецькою, Целан загнав себе у безвихідну «подвійну пастку»: від мови убивць найдорожчої для нього людини слід було відректися, але відректися від мови найдорожчої для нього людини він не міг. Та чи не найдивніший парадокс Целана полягав у тому, що найдорожча для нього людина – його єврейська мати – впродовж усього їхнього спільного життя наполегливо намагалася зробити свого маленького єврейського хлопчика великим німцем. І майже досягла успіху. Але в цю мить з’явився найбільший, як він про себе думав, німець – найвідоміший з Німеччини майстер – і назад зробив його євреєм.

P.S. За зринання в читацькій свідомості численних аналогій і антитез між німецькомовними євреями та російськомовними українцями, Голокостом і Голодомором, а також між єврейсько-німецькими та українсько-російськими стосунками в наші дні автор відповідальності не несе, цілком залишаючи їх – аналогії й антитези – на сумлінні читача.