6-тижнева вірмено-азербайджанська війна продемонструвала, зокрема, що Туреччина стає надреґіональною потугою. Вона поступово вичавлює Росію з Кавказу та реґіону Чорного моря.
Цього тижня в Анкарі відбулася одна знакова подія, яка незаслужено займала доволі скромні місця у стрічках новин. Генеральна асамблея Великих національних зборів Туреччини (тобто турецький парламент) схвалила пропозицію президента країни Реджепа Таїпа Ердоґана про відправку турецьких військовиків до Азербайджану. Сам Ердоґан заявив, що відрядження військ в зону конфлікту відповідає національним інтересам Туреччини.
Відтак сталося саме те, що й замислювалося з початком розгортання широкомасштабного наступу азербайджанських військ на вірменські позиції в Нагірному Карабасі. А саме – реалізація імперських амбіцій Анкари.
Військова операція азербайджанської армії в Нагірному Карабасі розпочалася 27 вересня й тривала 44 дні. Можемо припустити, що Єреван не очікував аж такого натиску, вірмени думали, що це черговий прикордонний конфлікт, який завершиться після обопільного обміну пострілами. А потім кожна сторона виставить противнику претензії в провокації конфлікту та порушенні попередніх домовленостей. І на цьому все закінчитися. Ну, як завжди, останні 25 років.
Проте цього разу все було цілком по-іншому. Азербайджан зразу ж зумів продемонструвати ініціативу й силу. Перевага у військовій техніці нападників була очевидною. Свою пріоритетну роль зіграли бойові дрони Bayraktar, які Азербайджану надала Туреччина. Саме вони допомогли успішно пробити оборону вірменських позицій за двома напрямками атаки: на півдні й на півночі Нагірного Карабаху.
На півночі діяв 1-й корпус під командуванням генерал-майора Хікмета Гасанова, на півдні – дві військові групи під командуванням генерал-лейтенанта Хікмета Мірзаєва і генерал-майора Маїса Бархударова. Спершу бої мали позиційний характер.
Перелом у війні, після якого було зрозуміло, що Вірменія програла своє Ватерлоо, настав 9 жовтня. На півдні азербайджанські сили взяли місто Джебраїл – адміністративний центр одного з семи районів Азербайджану поза територією колишньої Нагірного Карабаху, які на початку 90-х були окуповані Вірменією. Ще через кілька днів азербайджанці взяли штурмом місто Гадрут – це перший райцентр на території власне Нагірного Карабаху, а не окупованих районів Азербайджану.
Далі азербайджанці рухалися доволі швидкими темпами. Було взято під контроль Фізулі, Зангелан, Кубатлі. Далі – стратегічно важливе місто Лачин, через яке проходить шосе, яке зв'язує Шушу і Степанакерт з Вірменією.
Вірмени відступали, але чинили опір. Вони ще свято сподівалися на свою заступницю й гарантку недоторканості кордонів – Росію. Проте в Москві зволікали, покликаючись на договір, який передбачає військову допомогу росіян лише в разі нападу на територію власне Вірменії.
І це лише зайвий раз доводить тезу, яке наше видання висловлювало ще на початку актуального вірмено-азербайджанського конфлікту. Суть її в тому, що війна на Кавказі стала наслідком певної домовленості між Москвою та Анкарою. Росія прагнула покарати вірменів за те, що вони кілька років тому почали організовувати акції протесту, які хоч і не мали прямої антиросійської спрямованості, але все ж опосередковано били й по інтересах Москви. Ці протести переросли в «оксамитову революцію», яка, своєю чергою, привела 2018 року до влади нові відносно демократичні політичні сили на чолі з чинним прем’єр-міністром Ніколом Пашиняном. А він вже не був такою слухняною маріонеткою Кремля, як попередні вірменські очільники.
І тут, аби показати Пашинянові, хто на Кавказі господар, Росія вирішила вчергове розіграти карабаську карту. Тепер це стало не так просто, адже в активну гру включилася Туреччина – теж потужний і вмілий гравець у реґіоні. Відтак Путінові у своїй закавказькій політиці доводилося рахуватися зі турецьким колегою Реджепом Таїпом Ердоґаном.
Багато політологів припускають, що турецька і російська сторони дозволили за взаємної згоди розгорітися кавказькій ватрі. Росія хотіла приструнити вірменів, а Туреччина – здобути нові впливи на Кавказі.
Російський президент був переконаний, що він значно вправніший стратег за Ердоґана, а тому зможе легко його обіграти. Але виявилося, що й турецький лідер – не пальцем роблений. Він зумів допомогти азербайджанській армії впевнено йти до перемоги, що нівроку заскочило росіян. Досі в Москві вважали, що сили двох сторін більш-менш рівні і Азербайджан не просунеться далеко на такому складному театрі бойових дій. Тож поки росіяни отямилися, азербайджанці вже встигли захопили надзвичайно важливе зі стратегічної точки зору місто Шушу.
Фактчно вірменський опір було цілковито зламано. Азербайджанська армія могла б без проблем взяти нагірнокарабаську столицю Степанакерт, а потім і цілу невизнану республіку. Щойно тоді в гру мусила втрутитися Росія. Інакше б її карабаська карта була б цілковито й безповоротно побита.
10 листопада Вірменія і Азербайджан за посередництва Росії підписали мирну угоду. Вона виявилася вкрай невигідною для Єревана, але тому вже було не до торгів. Вірменський прем’єр Пашинян назвав текст угоди «неймовірно болючим» особисто для нього і для всіх вірмен. Він наголосив, що виходив із переконання, що «це найоптимальніше рішення в ситуації, яка склалася». «Дорогі співвітчизники, сестри і брати. Я особисто ухвалив дуже важке рішення для себе і всіх нас. Це рішення я ухвалив внаслідок глибокого аналізу військової ситуації і завдяки людям, котрі найкраще володіють ситуацією», – заявив він.
Загалом у мирній угоді – дев'ять пунктів. Окрім припинення вогню і військових дій на території Карабаху, домовленості передбачають обмін військовополоненими і тілами загиблих, а також розміщення російських вояків уздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабасі і вздовж Лачинського коридору. Йдеться про 1960 російських військовослужбовців лише зі стрілецькою зброєю. Міноборони РФ повідомило, що російські вояки вже вирушили до Карабаху.
А головне, Баку залишає під своїм контролем деокуповані території Нагірного Карабаху. І не тільки: Єреван до 15 листопада повинен повернути Азербайджану Кельбаджарський район, а до першого грудня – Лачинський район, залишаючи при цьому за собою Лачинський коридор (завширшки 5 км), який буде забезпечувати солучення Нагірного Карабаху з Вірменією і не зачіпатиме місто Шушу.
У Баку святкували перемогу. Тим часом у Єревані почалися масові заворушення, опозиційні сили взяли штурмом парламент. Вони вимагали демісії Пашиняна і всього уряду, який допустив підписання такої ганебної угоди. Щобільше, на прем’єр-міністра навіть готувався атентат. Але поки що Пашинян залишається живим і при владі. А пристрасті вже згодом вщухли. Вірмени потроху вчаться жити з гірким усвідомленням поразки.
Переможцем у цій війні вийшов Азербайджан. Хоча цілковитої звитяги він ще не досяг: Нагірний Карабах лише частково перебуває під його контролем.
А от хто цілковито домігся реалізації своїх цілей, то це Анкара. Причому не стільки за рахунок Вірменії, як за рахунок Росії. Москва, як не крути, втрачає свій цілковитий контроль за Закавказзям. Чи можна було ще недавно собі уявити, що військовослужбовці однієї з країн НАТО тепер офіційно дислокуватимуться в Азербайджані, який Росія досі вважає сферою своїх впливів? Не виключено, що згодом турки прийдуть і в Карабах.
Російський президент Володимир Путін робив усе для того, щоб у такому стратегічно чутливому для Росії реґіоні, як Кавказ, не було жодних чужоземних впливів. А тепер сталося те, від чого завжди застерігав і чого так боявся путінський режим з його неоімперською концепцією «зони привілейованих інтересів» на пострадянському просторі.
Росія досі була переконана, що, заграючи з Туреччиною, підписуючи з нею енергетичні й оборонні договори, продаючи за заниженою ціною ЗРК С-400, вона вносить розкол в Північноатлантичний Альянс, підточує його південно-східний фланг. Але виявилося, що Кремль переграв сам себе.
Нині Туреччина нарощує свою впливовість на Кавказі. Анкара поступово стає домінуючою силою в реґіоні Чорного моря.
Тепер все питання від вміння нової американської адміністрації залагоджувати старі конфлікти та повертати у свій фарватер колишніх друзів. Дональд Трамп нівроку побив горшків з Ердоґаном, фактично відштовхнув від себе такого стратегічно важливого союзника. Сподіваємося, тепер Джо Байден зможе виправити ситуацію, зуміє утримати турок в Альянсі й відновити єдність НАТО за будь-яку ціну.
