Масштаб ескалації збройного конфлікту між Вірменією та Азербайджаном може радикально змінити геополітичну диспозицію сил на Кавказі. Найцікавіше, що лобами доведеться зіткнутися двом країнам, які нібито демонстрували зближення останніми роками, – Росії та Туреччині.
Актуальні бойові дії в районі Нагірного Карабаху стали найсерйознішими з часу завершення гарячої фази вірмено-азербайджанської війни початку 1990-х. Хоча, як визнають міжнародні експерти, справжні масштаби актуальних боїв, задіяних сил, напрямків ударів і ходу бойових дій оцінити дуже складно через режим секретності та широку кампанію з дезінформації, яку проводять обидві сторони.
Коротко нагадаємо історію цього фактично найтривалішого етнотериторіального конфлікту на пострадянському просторі (навіть якщо не зачіпати його коріння з часів Османської імперії). Почався він 1988 року з несподіваного для багатьох радянських громадян прояву обопільної ненависті між двома «братніми народами».
Раніше ми чули про щось таке хіба що на рівні анекдотів. Як-от, наприклад:
На політінформації запитають у азербайджанця, що таке інтернаціоналізм. Той відповідає: «Інтернаціоналізм – це, коли ми всі, азербайджанці, грузини, українці, молдавани тощо, збираємося разом і йдемо бити вірменів».
Ніхто з невтаємничених у ці закавказькі взаємини раніше й уявити не міг, яка мала частка жарту в цьому жарті. Аж поки не відбулася різанина в Сумгаїті 27–29 лютого 1988 року. Прояви жорстокості з обох боків реально шокували. Радянське керівництво виглядало безпорадним у своїх спробах залагодити цей конфлікт. А можливо, вдавало безпорадність, використовуючи знану імперську формулу divide et impera. Та все ж більшою мірою Москва підігрувала Вірменії. Зокрема, на захист ідеї перепідпорядкування Карабаху Вірменії виступив радник тодішнього генерального секретаря ЦП КПРС Михайла Горбачова Абел Аганбегян.
14 червня 1988 Верховна Рада Вірменської РСР проголосувала за включення Нагірно-Карабаської автономної області до складу Вірменської РСР. Через кілька днів Верховна Рада Азербайджанської РСР у відповідь ухвалила рішення про те, що Нагірний Карабах повинен залишитися в складі республіки.
У самій же НКАО перманентно спалахували міжетнічні сутички місцевих мешканців, до яких долучаються приїжджі з інших районів Вірменії та Азербайджану. Сутички переростали в погроми. СРСР вперше зіткнувся з явищем біженців. Вірмени тікали з Азербайджану, азербайджанці – з Вірменії.
На початку 1989 року в НКАО вперше в історії Радянського Союзу було запроваджене пряме управління з Кремля. Для цього центральні органи влади створили Комітет особливого управління Нагірно-Карабаською автономною областю під головуванням помічника генерального секретаря ЦК КПРС Аркадія Вольського. Утім, цей захід жодним чином не допоміг зменшити напруження.
А вже на початку 1990 року дійшло навіть до обміну артилерійськими ударами між Вірменією та Азербайджаном. 13–20 січня став тижнем вірменських погромів у самому Баку. Загинуло близько сотні вірменів, котрі ще не встигли покинути Азербайджан. Москва вирішила ввести війська до азербайджанської столиці, що призвело до ще більших жертв серед цивільного населення.
Коли ж СРСР розвалився, конфлікт перейшов у відкрите збройне протистояння Вірменії та Азербайджану, які стали незалежними державами. Єреван, майже не приховуючись, підтримувала Москва, Азербайджану таємно трохи допомагала Україна. Зрозуміло, що сили були нерівними. Тому Баку зазнав військових невдач, які вилилися у територіальні втрати. Причому втрачено було не лише більшу частину Нагірного Карабаху, а й прилеглі сім районів, які ніколи не були предметом суперечки. І їх досі контролюють вірменські сили.
Воєнні дії закінчилися 1994 року угодою про припинення вогню, яку було досягнуто за посередництва Росії. Фактично було зафіксувано перемогу вірмен у війні. Зрозуміло, що такий статус-кво не міг влаштовувати азербайджанців. Тож сам конфлікт залишився замороженим, але не вирішеним.
Єдиний, кого влаштовувала така ситуація, була Росія. Карабаське питання стало тим інструментом, яким Москва могла шантажувати і Єреван, і Баку.
Упродовж минулих 26 років на вірмено-азербайджанській смузі зіткнення періодично виникали інциденти. Переважно це були перестрілки без використання важкої зброї. Хоча 2016 року справа дійшла й до артилерії. Агресивна риторика з обох боків не припинялася ніколи. Обидві країни старанно нарощували свою військову міць, закуповуючи важку артилерію, ударну авіацію, безпілотники і ракети великого радіусу дії.
Зрозуміло, що у більшого і значно багатшого на енергоносії Азербайджану можливості для нарощування бойової міці були значно кращими, ніж у Вірменії. Тому остання досить сильно покладалася на російську допомогу в разі ескалації конфлікту. А Росія з цього вміло користала, формуючи на Закавказзі свого вірного сателіта.
Але от кілька років тому у Вірменії розпочалися акції протесту, які хоч і не мали прямої антиросійської спрямованості, але все ж опосередковано били й по інтересах Москви. Згодом протести переросли в «оксамитову революцію», яка, своєю чергою, призвела 2018 року до влади нові відносно демократичні політичні сили на чолі з чинним прем’єр-міністром Ніколом Пашиняном. Останнього навряд чи можна назвати «ворогом Росії», але те, що він вже не був такою слухняною маріонеткою Кремля, як попередні можновладці – приміром, Серж Сарґсян, Карен Карапетян чи Роберт Кочарян – не викликає сумнівів.
Тоді багато експертів прогнозувало: або Пашинян за прикладом своїх попередників «ляже» під Путіна, або Кремль активізує азербайджанську загрозу, щоби зробити його слухнянішим. Причому рівень активізації залежатиме від рівня впертості Пашиняна.
Утім, останніми роками склалася ситуація, коли розігрувати карабаську карту Москві ставало не так вже й просто. Адже в активну гру включилася Туреччина – теж потужний і вмілий гравець у реґіоні. Відтак Путінові у своїй закавказькій політиці доводиться рахуватися зі турецьким колегою Реджепом Таїпом Ердоґаном.
Анкара ж в актуальному конфлікті поводиться демонстративно зухвало. Вона не просто відкрито підтримує одну зі сторін, а й підструнює Баку до агресивних дій. А варто нагадати, що Туреччина майже три десятиліття входила в Мінську групу ОБСЄ – єдиного міжнародного посередника в карабаському конфлікті. Досі турки хоч і підтримували політично Азербайджан, але водночас стримували його, закликаючи до мирного вирішення конфлікту. Тепер все змінилося – Анкара заохочує азербайджанців до агресивних дій, геополітичну рівновагу в зоні конфлікту порушено.
Росія ж і надалі продовжує підтримувати Вірменію, хоча відкрито жодних агресивних заяв не робить. Щобільше, як стверджують експерти, поки що Москва навіть приховано не надає Єревану військову допомогу, як це було на початку 1990-х. Вона обмежується лише закликами до миру.
Можна припустити, що Путін і Ердоґан домовилися. Можливо, за невтручання в конфлікт Росії обіцяно якісь поступки з боку Туреччини – наприклад, у Сирії. Можна також припустити, що Путін повів свою гру, спровокувавши Ердоґана заохотити Азербайджан до воєнних дій. Або одне й друге вкупі.
Тим часом збройне протистояння зайшло занадто далеко, щоб його можна було так легко зупинити. Озброєні Туреччиною азербайджанські війська активно атакують по всій лінії фронту. Поки що військова перевага на їхньому боці. Вони активно використовують бойові безпілотники, які турецька армія добре протестила в Сирії та Лівії, завдаючи вірменам відчутних втрат.
Азербайджан уже недвозначно заявив, що не вдаватиметься більше до дипломатії, не бажає далі вести безсенсовні перемовини, а воюватиме до повного контролю над втраченою свого часу Нагірно-Карабаською областю. Навряд чи такий розвиток подій може подобатися Кремлю, котрий ризикує втратити дієвий інструмент тиску на дві закавказькі країни. Тому слід припустити, що в певний момент Росія таки втрутиться. Але чи не проґавить вона цей момент, чи вдасться їй це зробити настільки делікатно, щоб не розізлити Туреччину? Це ще велике питання, бо Анкара вже занадто сильно влізла в цей конфлікт, тому ангажування Росії може вчергове, як у Сирії чи Лівії, зіткнути дві військові потуги лобами.
Не виключено, що колишній гебіст Путін наперед придумав собі хитрий план, як з користю й без втрат вийти з цієї ситуації. Хоча може бути, що він сам себе переграв, затіявши занадто складну комбінацію.
