H-Effect, або “не мовчати про війну на війні”
Напередодні Дня захисників та захисниць України відбулась прем’єра Міжнародного театрального проекту «H-Effect» – постдокументальної вистави про війну на Донбасі від драматургині Йоанни Віховської та режисерки Рози Саркісян. Проект реалізований за підтримки програми «House of Europe», Українського Культурного Фонду та Goethe Institute, а над його створенням також працювали Данило Шраменко (асистент режисерки), Корнелія Дзіковська (художниця-постановниця), Марчін Ленарчик (композитор), Адам Здунчик (візуальні ефекти), Аня Квікерт (консультантка проекту) та Наталія Красильникова (керівниця проекту).
«H» означає «Гамлет», той самий Гамлет, який поставав перед моральним вибором і складними екзистенційними питаннями. У його «ролі» живемо всі ми, а під час революцій та війн ця гра перетворюється в набагато складніші кризи. Про такі питання йдеться у виставі, і вони, зважаючи на драматичність подій, трансформуються і глобалізуються: від визначення самоідентичності до вибору в тих ситуаціях, коли діяти треба швидко, бо на кону стоїть життя.
Жанр постдокументалістики одразу дає зрозуміти, що основою вистави будуть реальні події, але в цьому проекті є особливість: ці реальні події презентуються тими, хто власне їх і пережив. Учасники АТО Катерина Котлярова та Ярослав Гавянець, ЛГБТ-активіст Олег Родіон Шурігин-Геркалов та професійні актори Роман Кривдик і Оксана Черкашина – це історії людей під час війни. І тому межа між театральним персонажем і реальним життям зникає, що заплутує і ще більше впливає на глядача, бо створює нові й нові запитання. Онлайн-перегляд не позбавляє ефекту присутності, а моментами навіть створює ілюзію діалогу з глядачем, коли актор, говорячи, дивиться в камеру. У глядацькому залі цей жест зазвичай не має настільки сильного впливу, зважаючи на відстань між сценою та людьми.
Основна декорація – стіна для трансляції документальних подій. Музичний супровід також не масштабний, але влучна трагічна музика наче доповнює і обрамляє сцену, де вона звучить. Серед костюмів є військові однострої, скоріш за все, справжні та з історією. Але найголовніше – такий мінімалізм дозволяє сконцентруватися на монологах акторів, бо більшість сенсів – в озвучених ними текстах із власного життя.
Усе починається з гасел. Актори проголошують дуже різні слова, які стали символами революцій: тих, що проявлялися як великими фізичними протестами, так і змінами в свідомості суспільства. Починають від крилатих висловів Шевченка, а закінчують сучасними і актуальними фразами з різних, навіть не політичних, сфер. Одразу виникає символічна картина українського (принаймні, в більшості) суспільства – це своєрідний колаж націоналістичних ідей разом зі словами підтримки ЛГБТ-спільнот та фемінізму. Ця зустріч історії із сьогоденням є надзвичайно цікавим процесом, який, зрештою, ми постійно маємо змогу споглядати і переживати самі...
Чому Гамлет? Бо в кожного, хто ці гасла проголошує, є обов’язковість вибору. І навіть обов’язковість вибирати те, чи його (той вибір) робити. Інколи він радикально примусовий. «Ти помреш за Україну» – говорить мама одному з героїв (актор Р. Кривдик), а він в свою чергу приймає це за своє власне, і що не менш важливо, усвідомлене рішення. Приймає зокрема через те, що, як сам стверджує, має риси меншовартості людини з постколоніального суспільства. Він робить усе для того, щоб тримати прапор гідно, з піднятою головою. Вдається це лише зі стиснутими зубами, потім цей прапор, зрештою, зубами він і тримає, а ще пізніше вчиняє акт самопоховання.
Сцени стають місцем перетину різних, подекуди провокативних, символів. Інтерв’ю жінки, що пережила зґвалтування на блокпосту в Горлівці, є однією з них. Після вербального опису цієї ситуації – у діалозі з психологом – вона (актриса О. Черкашина) починає її відтворювати, програвати, використовуючи у своїй імітації український прапор як глибоко травматичний образ, пов’язаний із болем, приниженням, страхом. Насилля фізичне набирає рис символічного – кожен із глядачів побачить у цій сцені власну версію новітньої історії. Це справді – одна з кульмінаційних сцен у виставі. Чому? Бо театр гостро піднімає питання вибору, проблеми ідентичності, болісну й складну тему героїв і жертв війни.
Питань складних багато… Хто бере до рук зброю? Чи завжди цей вибір добровільний і свідомий? Чи відмова воювати вважатиметься зрадою? Чи в часі війни існує вибір – не воювати?
Щоб до кінця відчути, яку силу і вплив має гамлетизм на людину, у виставі звучить питання про свободу. Монолог Ярослава Гавянця, учасника бойових дій в Донецькому аеропорту, дає відповідь: справжня свобода відчувається тоді, коли ти вільний від вибору. Коли перед розстрілом від тебе нічого не залежить, коли вже не треба щось комусь доводити, коли твоя доля – у руках ворога. І навіть якщо закінчиться все трагічно, це рішення було не твоїм, а значить – не твоя провина. Ці історії та шокуючі правдиві факти про війну ми чуємо з перших уст, і «непрофесійність» актора тільки збільшує їхню силу. У такі моменти вистава наче втрачає свою театральність, та все ж залишається грою. Переходи до реальності стираються або стають новими ролями, і ми, глядачі, вникаємо і заглиблюємось у них впродовж усього часу.
Чи можна насправді рефлексувати те, що ще не закінчилось? «H-Effect» дає зрозуміти, що можна і навіть треба, бо «небезпечно мовчати про війну на війні». Вистава підіймає питання про те, як говорити про війну, з ким говорити про війну, і навіть – що театр може і не може робити під час війни. Усе заради того, щоб пам’ятати, усвідомлювати, приймати нові рішення (і власні вибори, знову ж таки) і нарешті, щоб вберегтись від того, що «східний вітер скоро обійме».
11.11.2020