Розмова з Розою Саркісян – режисеркою-постановницею Франківського драмтеатру, керівницею Європейських театральних студій в Муніципальній галереї, колишньою головною режисеркою Першого театру у Львові.
Постдрама й драма: принципові відмінності
–Чи можна класичний театр ставити в опозицію до постдраматичного?
–Якщо під поняттям «класичний театр» мається на увазі «драматичний», то, на мій погляд, постдраматичний театр не означає принциповий відхід від драматичної традиції чи її тотальне заперечення. З одного боку, постдрама виходить із драматичної традиції, а з іншого – вибудовує свою автономну традицію.
–Які суттєві відмінності між ними існують?
–Драматичний театр залежить від «культу раціонального» й намагається пояснити світ винятково через причинно-наслідкові зв'язки та віддзеркалення цього світу. Драма звужує кордони театру й замикає їх. Адже не все у світі можна пояснити, використовуючи лише раціональне. Це не значить, що в постдраматичному театрі відсутня структура, конфлікт і логіка, як вважають деякі опоненти. Просто постдраматичний театр більше тяжіє якраз до незалежності від логоса як єдиного шляху пізнання світу. По-перше, він намагається емансипуватися від «диктатури літературного дискурсу», за правилами якого сторіччями розвивалася та формувалася драма. По-друге, постдраматичний театр вибудовує новий спосіб «суб’єкт-суб’єктної» комунікації. По-третє, він тяжіє до міждисциплінарності на своїй території. Це вихід за межі абстрагованого від дійсності «високого» мистецтва.
–Як можна історично обґрунтувати появу постдрами?
–Театр завжди є реакцією на події в суспільстві. Наприклад, «режисерський театр» з'явився у столітті, яке народило «гітлерів» і «сталінів». Більшість тогочасних суспільств славилися побудовою авторитарної вертикалі. Зрозуміло, що з крахом тих режимів, театр не міг залишитися таким, яким був: з однією фігурою при владі, яка змушує інших обслуговувати його естетичні забаганки. Відтак – виникає потреба ламати структуру означених сенсів й очікувань. Театр починає пропонувати інші способи висвітлення історій, інші принципи й підходи до віками «зрозумілих» явищ.
–Існує думка, що більш коректним є говорити про постдраматичні прийоми в драматичному театрі, ніж про постдраматичний театр як окреме явище, оскільки драматичні й постдраматичні прийоми можуть комбінуватися в межах однієї вистави. Чи погодились би Ви з цією думкою?
–На мій погляд, якщо постдраматичні техніки використовуються як метод дослідження в драматичній виставі, а не заради «прийому», то вистава припиняє бути драматичною.
–Які вдалі реалізації постдраматичних прийомів Ви знаєте в Україні?
–Прийоми багато в яких виставах використовуються. А якщо говорити про вдалі постдраматичні вистави, то з того, що бачила: «Горизонт 200» Олени Апчел, «ДПЮ» театру «Прекрасні квіти» й Діми Левицького, «Диплом» Сашка Брами, «Ресторан Україна», «Червоне весілля», «Що робити в Попасній після шостої вечора?», «Пауза», аудіо-тури групи «pic-pic».
–Поняття «критичний театр» часто згадують у розмовах про постдраму. Що саме означає термін «критичний театр»?
–Театр, який завжди ставить під сумнів роками експлуатовану естетику, інструментарій і методологію. Це театр, у якому глядач розуміє, що він у театрі. Також це інструмент критичного висловлювання в бік суспільства. Як на мене, будь-який театр має бути критичним. Глядач у боротьбі двох протилежних думок сам починає думати. А некритичний театр – це, очевидно, той, який працює на суспільні догми, пропаганду й на «чорно-білий» світ.
Глядач й обмін досвідами
–Одна із важливих для постдрами засад – не перетинати межу реальної й ілюзорної дійсності, тобто не створювати фікцію й не маніпулювати емоціями глядача. Тим самим постдрама не дає глядачеві пережити інший, відмінний від повсякденного життя досвід. Чи так це є насправді?
–Мені здається, постдраматичний театр якраз ставить під сумнів оці догми, які існують у суспільстві щодо того, чим є досвід. Я, до прикладу, складно сприймаю виставу, у якій є суто розіграна історія. Я не вірю цим людям. Мене мало цікавить досвід життя ілюзорних персонажів. Мені цікаво, що відбувається з фігурою актора\ки, коли він чи вона входить у певну фікцію, знаходячи точки перетину зі своїм персонажем, а подекуди перебуваючи з ним у конфронтації. Цей досвід для мене як глядача є більш цінним, ніж досвід споглядання за ілюзорною дійсністю.
–Театр формує свого глядача чи підлаштовується під нього?
–Театр формує думки й погляди так само, як це робить телебачення й політики. На жаль, в Україні театр дискредитований: він не сприймається як щось серйозне. Театр – своєрідний лунапарк із усім спектром емоцій: від сліз до радості. Для мене в ідеалі театр має займатися взаємоформуванням думок: не тільки митці формують думки, але й глядач (за новими правилами комунікації) стає активним учасником, який впливає й на світогляд митців. Вистава – це обмін досвідом між глядачем і митцями, де кожен є суб’єктом і партнером. Глядач у залі, здавалось би, має пасивну роль, але може зайняти й активну, навіть не встаючи з крісла.
–Ми говорили про те, що театр має формувати глядача. Для цього він мав би порушувати якісь питання й демонстративно давати на них відповіді. Так?
– Не має. Театр нікому нічого не повинен. Так, як і глядач.
Труднощі та виклики режисерів
–Однією з ключових ознак постдрами є відмова від домінантності тексту. Чи не виникають конфлікти між режисером й автором через внесення змін до тексту?
–Над останніми своїми роботами я працювала разом із драматургами на репетиціях. Драматург/иня – у сучасному розумінні цього слова – працює з текстом не як з першоосновою, а як одним із елементів сценічного дійства. Окрім цього, драматург/иня проблематизує контекст. Тому конфліктів не виникало. Але бували й випадки, коли драматурги вважали, що театр має обслуговувати їхній текст.
–Чи відбулися зміни ролей у постдраматичному театрі порівняно з вертикаллю ролей драматичного театру: ідеться про акторів, режисерів й авторів?
–Усе залежить від особистості, яка включена в процес. Знаю режисерів/ок драматичного театру, які намагаються будувати нову горизонтальну комунікацію, де повноцінним співавтором вистави може стати кожен учасник/ця. І водночас знаю режисерів/ок, які означують театр, яким вони займаються, постдраматичним і при цьому тотально монополізують право на формування сенсів сценічного дійства.
–Чи передбачає театральна освіта опанування режисером постдраматичних технік?
–Вітчизняна режисерська освіта пропонує нам оволодіти певною структурою з 5 ключовими вузлами, 32 сюжетами та сотнею «драматичних» прийомчиків. У межах структури ніби є свобода, можна крутити все, хоч догори ногами: починаючи з кульмінації, закінчуючи зав’язкою. Але все одно таке враження, що ми перебуваємо в замкненому колі, яке не розширюється, як нам здається, а звужується. Тому виникає певна тенденція, ніби в сотий раз робиш олів'є й постійно фантазуєш: а може замість ковбаси покласти курку, а замість яблука ананас, а наступний раз зробити взагалі веганське олів'є та подати його не в тарілці, а в чайнику, та їсти його не виделкою, а лопатою.
Такий тип комунікації рано чи пізно вичерпує себе через обмеженість його сенсів, вертикальність і надмірну концентрацію на формі. Тому мене не дивує, що режисерська професія на наших теренах має свою межу. Постдраматичний театр для мене є тим, що завдяки знаряддям критичного мислення дозволяє вийти з цього «гетто».
–Цей театр передбачає виникнення безлічі асоціацій, ідей та смислів, не наполягаючи на тому, щоб глядач усе це сприйняв. І водночас постдрама хоче, щоб глядач глянув на виставу більш масштабно, не зациклюючись на чомусь одному. Як це можна пояснити?
–Постдрама не хоче, щоб глядач глянув на виставу більш масштабно. Вона хоче, щоб глядач більш масштабно глянув на себе.
Розмовляла Олександра Зубрихіна.
11.02.2020