Майже всі школи в Україні станом на 2020 рік мають українську мову за мову навчання. Проте загальний шкільний простір досі залишається двомовним, а в багатьох регіонах саме російська домінує в школах над українською.
Про це розповідає кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАНУ Оксана Данилевська. Пані Данилевська брала участь у підготовці великого соціологічного опитування, профінансованого німецької фундацією, про становище української мови як державної в Україні, а також проводила окремі дослідження серед українських школярів. У вересні захистила докторську на тему «Мовна ситуація в українській шкільній освіті на початку XXI століття».
– Нещодавно під час конференції в Харкові ви, пані Оксано, поділилися підсумками наукового дослідження про українську школу. Йшлося про фактичну двомовність освіти на тлі декларативної офіційної україномовності. Розкажіть для початку, як зародилася ідея наукової роботи. З якою гіпотезою ви підходили до дослідження?
– Основна гіпотеза, основна ідея – чому при формально високому рівні українізації української освіти ми спостерігаємо, що ситуація не те що мало відрізняється від 1990-х років, а багато в чому навіть погіршилася. Передовсім я маю на увазі поширеність двомовних практик. Так, у 1990-х було менше українських шкіл. Але якщо школа була українською за статусом, то вона справді була українською: викладачі, учні, вчителі з батьками – всі говорили українською мовою, не перемикаючи коди.
Стояло завдання – пояснити, чому при ситуації, коли понад 90% учнів охоплено навчанням українською мовою, школи все одно продукують ці двомовні практики? Що сприяє формуванню такої двомовної поведінки?
Під час цієї конференції я покликалася на результати дослідження, яке здійснювали співробітники відділу соціолінгвістики в Інституті української мови – до яких належу і я. Це був спільний проєкт із Фондом Фольксваген. Фонд ініціював велике дослідження, ми подали заяву на участь у цьому проєкті, змогли скоординувати наші наукові інтереси зі завданнями, які ставили перед собою організатори, – і таким чином між нами відбулася співпраця. Проєкт тривав три роки, від 2017-го до 2020-го. Крім нас, у ньому брали участь фахівці з Німеччини і з Росії, зокрема з Татарстану. Чому так? Тому що напрямок самого проєкту передбачав вивчення білінгвальних ситуацій. Їх цікавило, як це розвивається у посттоталітарних країнах. Результатом дослідження стало масове опитування у 2017 році. А далі вже дослідники – кожен із власним інструментарієм, із темами, які їх цікавили – проводили інтерпретацію даних.
В організації цього опитування брала участь і Лариса Масенко, яка раніше займалася дослідженням мовної ситуації програми INTAS у 2006–2008 роках. Лариса Терентіївна з колегами розробила анкету, яка дозволила нам порівнювати дані попереднього дослідження вже з новими. Це, звичайно, збільшило вагу роботи: ми можемо говорити про тенденції. І, власне, серед запитань були й такі, які стосувалися функціонування української мови у сфері освіти – те, що є предметом мого наукового інтересу.
Графіки з дисертації Оксани Данилевської. Опитування Фонду Фольксваген
Коли ми говоримо про мовну ситуацію в освіті, то зазвичай спираємося на кількісні показники: у нас стільки відсотків учнів навчається українською мовою, маємо стільки предметів, такі наклади підручників. Але мовна ситуація складніша. І, на жаль, ми не можемо робити висновок про монолінгвальність українських шкіл. Нам хотілося виміряти цю диспропорцію, цей дисбаланс у кількісних показниках.
– Тобто українська мова використовується лише «від дзвінка до дзвінка»?
– Якщо дуже узагальнити, то так. Але це не однаково для всієї країни. Ясно, що мовне середовище шкіл залежить від мовної ситуації в регіоні.
Якщо ми говоримо про Західну Україну, то, зрозуміло, там школи майже на 100% українські – і в позашкільних, позаурочних заходах. Подібне можна говорити і про північний регіон. За десять років, у порівнянні з попереднім дослідженням, ситуація істотно змінилася на краще – Північ уже значно більш україномовна.
Щодо інших регіонів, то їхній мовний світ є диглосним. Мови розподілені функційно. На уроці учні чують українську мову, а поза уроками переважає вже російська. Більшість учнів говорить російською мовою; вчителі в неофіційній комунікації між собою говорять російською; викладачі використовують російську як коротший шлях для досягнення результатів у спілкуванні з учнями; так говорять і батьки.
– Хто входив до вибірки дослідження? Учні, чи вчителі, чи батьки?
– Ми проводили масове опитування серед усього населення України, з репрезентативною вибіркою. Певною мірою, це дослідження можна вважати унікальним: я не бачила жодного соціологічного опитування з такою великою кількістю запитань про функціонування мови у різних конкретних сферах життя суспільства.
Для свого іншого дослідження я проводила опитування серед старшокласників – мене цікавили питання функціонування мови у школі. Це опитування не було репрезентативним – це було якісне дослідження, яке показувало тенденцію.
– Ви говорили про різну функційну роль мов. Виходить, що українська затискається в стереотипі мови офіціозу, а російська стає мовою розваги.
– Міжособистісна комунікація в школах певною мірою теж є офіційною, бо вона позначена статусом. Навіть якщо це просто спілкування між дітьми – передовсім це спілкування між учнями в школі. Вони не просто друзі – це друзі в школі, друзі, що перебувають у ролі учнів. Кожен, хто переступав поріг української школи, міг сам у цьому переконатися: це певна територія взаємодії.
Але ви маєте рацію. Реальність така, що українська мова – кращої чи гіршої якості – використовується на великій частині території нашої держави лише як мова уроків, мова навчання. А в повсякденному спілкуванні, особливо у великих містах, у яких переважає російськомовне середовище, більшість учнів переходять на російську. Саме російська мова домінує там на перервах, під час позашкільних заходів, навіть у спілкуванні вчитель-учень.
Графіки з дисертації Оксани Данилевської. Опитування Фонду Фольксваген
– Яких учнів «виплавляє» така двомовна школа? Очевидно, що російськомовні школярі частково українізуються (принаймні у сприйнятті української мови як мови публічного спілкування). Але й україномовні, напевно, русифікуються?
– Один із висновків дослідження – українська школа, попри всі негативні тенденції, не стала елементом процесів зросійщення. І є безумовний позитив від того, що ця школа, нехай і за формальними ознаками, є українською.
Справді, російськомовні діти, опиняючись у середовищі україномовного навчання, здобувають досвід спілкування українською мовою. Для них це, можна сказати, професійний досвід. «Професійний» – бо навчання є основною діяльністю, якою вони зайняті, і потім це перетікає вже у професійну фахову діяльність. Як би там не було, всі випускники українських шкіл володіють цим офіційним регістром української мови й можуть ним користуватися.
І навпаки. Дуже часто діти з україномовних родин вперше стикаються з російською саме в закладах освіти – в садочку, у школі. А далі все залежить від ситуації в конкретному навчальному закладі, у конкретному класному колективі. Якщо в класі є лідери, які говорять українською, – тоді вони поширюють свій спосіб комунікації і на інших дітей. А якщо лідерами в класі є російськомовні діти, то досить вірогідно, що й україномовні діти в неформальному спілкуванні говоритимуть російською.
Висновок, до якого ми прийшли у дослідженні: всі діти в Україні є двомовними. Зокрема, завдяки тому, що російськомовні учні – хай і недосконало – навчаються використовувати державну мову. Загалом напрям шляху до зміцнення позицій державного статусу української мови в школі є правильним. Але, на жаль, він не дає таких швидких результатів, на які хочеться сподіватися. У житті все складніше. На мовну поведінку конкретної особистості впливає дуже багато чинників, і школа як сфера офіційного спілкування, на жаль, не належить до пріоритетних. Але те, що вона здатна закласти хай і початки, хоча б якийсь обмежений набір тактик у певних комунікативних ситуаціях, – це безсумнівно. І тут багато роботи.
– Яка ситуація в самому Києві?
– Школи в Києві, однозначно, стали більш українськими. Можу судити навіть по своїх дітях. Старша дочка була єдиною україномовною дитиною у своєму класі. А в класі молодшої доньки (між ними лише два з половиною роки) був уже цілий осередок із п’яти україномовних дітей. Так, це не наукове порівняння. Але й дослідження підтверджують: з роками стає все більше україномовних дітей. «Мілленіали», «покоління Z» – вони вже частіше використовують українську мову.
Кілька років тому я проводила власне опитування серед школярів. Виявилося, що київські старшокласники при спілкуванні в громадських місцях – у транспорті, в магазині або, наприклад, у ситуації, коли треба показати дорогу незнайомцеві до музею – ставлять на перше місце українську мову.
Ситуація у школах теж стала сприятливішою. Наприклад, на початку вчитель малювання із зачудуванням дивувалася слову «брунатний», яке вжила моя дитина (донька малювала листочок), – тепер уявити собі подібну реакцію в київській школі складно.
Загалом у Києві стало більше україномовних. І українська мова в Києві, безумовно, престижна.
МІСТА
Згідно з підсумками анкетування, проведеного Оксаною Данилевською в школах різних міст, українську мову на перерві найменше стосує... Полтава! Як пояснює Z пані Оксана, таке викривлення зумовлене тим, що полтавські школярі ідентифікують свою говірку як суржик – тобто вони в анкеті обирали варіант відповідей із двома мовами
Анкетування Оксани Данилевської серед школярів. Графік із дисертації
– Очевидно, що двомовність переноситься до шкіл зі суспільства. А в суспільстві часто можна спостерігати те саме: українська – мова офіційної комунікації, а російська – мова розваг, наприклад. З вашої точки зору, чи можна виправити ситуацію в школах, не чекаючи того, поки вона виправиться у соціумі? Чи існують якісь ексклюзивні методи для сфери освіти?
– Звичайно ж, мовна ситуація в школі повторює конфігурацію мовної ситуації в суспільстві. Це з одного боку. Але інший бік – у соціолінгвістиці вважають, що функційне навантаження мови в сфері освіти, особливо в шкільній освіті, є одним із найдієвіших механізмів мовного комунікативного опотужнення. Чому так? Тому що школа – це сфера офіційної комунікації, і вона дуже регламентована. Кожен крок у школі – вчителів, учнів, батьків – прописаний через відповідні права й обов’язки. А якщо це середовище регламентоване, то на нього найпростіше справити вплив. Це значно простіше, ніж, наприклад, регулювати стихію – мовне середовище на ринку чи в розважальному закладі.
Для того, щоб освіта стала цим дієвим механізмом опотужнення державної мови, потрібні чітко визначені правила. Якби ми дотримувалися цих правил, то могли би істотно поліпшити ситуацію. Так, не за один рік. Тому що мовні звички за рік не змінюються. Але, з іншого боку, незалежній Україні вже 30 років – то чому ситуація з реальним мовним середовищем змінюється настільки повільно?! Там, де мусять діяти чіткі приписи, жодних приписів немає. Всі покладаються на мовну стихію: як впливає середовище, так і розгортається комунікація у школах.
Які приписи я маю на увазі? Робочою мовою, мовою виконання повноважень у школі має бути українська. Вона не може обмежуватися 45-хвилиннами уроками, а має використовуватися впродовж усього робочого дня. У взаємодії з учнями, у спілкуванні з батьками, у розмовах телефоном – якщо учні чують цю розмову і мають змогу її сприймати – вчитель мусить послуговуватися державною мовою. Тому що мовне виховання і навчання мові не обмежуються уроком. Діти наслідують приклад дорослих, яких вони бачать перед собою впродовж дня. Копіюють навіть підсвідомо. Якщо учні бачать, що вчитель на уроці користується українською мовою, а на перерві перемикається на іншу мову, то вони чинитимуть абсолютно так само. І жодні заклики не змусять їх діяти інакше. Закони спонтанної комунікації сильніші за будь-які заклики.
Ситуацію можна змінити, якщо почати із вчителів, з адміністрацій, із тих працівників, які залучені до освітнього процесу. Спроби запровадити такі приписи були. Але у 2010 році їх оскаржила у Конституційному Суді група депутатів, яка відпрацьовувала російський геополітичний вплив. І суд ніби поставив крапку в дискусії, чи може держава вимагати від вчителів користуватися українською мовою як робочою впродовж усього робочого часу. Хоча я вважаю, що юридичну формулу для таких приписів знайти можна. Якщо висунути чіткі вимоги, то невдовзі ситуація в школах стане більш збалансованою. І якість мови стане вищою. Тому що часто за декорацією україномовності насправді функціонує дуже інтерфероване мовлення, часто суржикове. Часто – російське мовлення, лише лексично наповнене українським складником.
Якщо ми це зробимо, то тоді, цілком можливо, школи справді виконають ту соціальну функцію, яка передбачена для них у соціолінгвістиці, – бути інструментом впровадження мовної політики. У нас цього немає. Мовний простір шкіл розвивається хаотично, за законами стихійної комунікації: хто яку поведінку приносить у школу – таких форм воно й набуває в конкретному навчальному закладі.
Розмовляв Володимир Семків
10.11.2020