Субстанція – кісєль

Сьогодні вранці, мимохідь зауваживши на одному з ресурсів допис автора із прізвищем Антонєнко, я вирішив повернутися до давно не порушуваної теми.

З дитинства – така вже, очевидно, специфіка майбутнього романіста, що йому хоч-не-хоч доведеться якось називати майбутніх персонажів, – мене цікавили прізвища. Чому вони такі, а не інші. Або чому в одних такі, а у других інші.

«Якщо прізвище закінчується на –енко, – пояснювала мама, – то це українець. Якщо на –чук – також. Бондаренко, Кравчук – українці. Якщо на –ов або –ін, то це росіяни».

Мама все це бачила просто. Але мене таке бачення часом засмучувало. «Тату, виходить, що Банников і Соснихін – росіяни?» – розчаровано допитувався я, маючи на увазі деяких героїв тодішнього київського «Динамо».   

Тато бачив усе складніше, ніж мама. Його відповідь мене дещо заспокоювала: «Розумієш, на Сході України люди вже котре сторіччя під Росією. Державна машина робила все, щоб витравити нашу мову навіть із більшості прізвищ. Їх свідомо переписували на російський манір. Був Іванів – став Іванов. Ковалів – Ковальов. Ну й так далі».

Нині я впевнений, що батько згрубша мав рацію. Хоча річ не тільки в системі, яка справді щосили тиснула на людський пластилін. Бували, однак, і такі його сорти, що й тиснути не треба. Самі наввипередки побіжать переписуватися.

Це усвідомлення, мабуть, і підштовхнуло мене колись до таких емоційних рядків: «Українці, що масово дезертирували з рідної мови в години історичного їй несприяння, все одно позалишали своїм нащадкам родимі плями українства, хоч як прагнули їх позбутися. Можна тисячу разів зректися мови і стільки ж разів назвати її телячою – перша сторінка паспорта все одно видасть тебе з головою: ти не Сапожніков, ти Швець. Ти Коваль або Коваленко – не Кузнєцов. Ти Кравець – не Портнов. А якщо хоча б один із твоїх прапрадідів був козаком на Січі, то ти взагалі який-небудь Убийвовк, Вирвихвіст, Непийпиво чи Неїжборщ. Можливо, ти навіть – хоч як неприємно – Голосраченко».

З останнім прізвищем я, може, перестарався. Але класичну трансформацію Голохвостого в Голохвастова вигадав не я – таке явище, причому і типове, й масове, було.

Було і є.

Дописувач Антонєнко, прізвище якого трапилося мені сьогодні вранці, мимоволі спричинився до нагадування про ще один цікавий аспект цієї загалом дуже показової ономастики: як подає свої прізвища наш теперішній політичний клас. Бо в цьому нюансі, як у краплі води, вся його сутність.

Узяти, наприклад, знане прізвище Хомутиннік. Чому не первісне Хомутинник? Або, якщо вже так важливо зректися, то чому не до кінця – Хомутіннік? Або й зовсім уже – Хамутіннік?

А клан Калєтніків, предки яких у сиву давнину були безумовні Калитники, що від них рукою подати до хрестоматійного Калитки? (Аж цитувати кортить: «Їдеш день – чия земля? Калєтніків!»)

Гаразд, Калєтнікі з Хомутинніком – це щось ніби вчорашній день. Парламентська фракція «Слуги народу» натомість – абсолютне наше політичне сьогодні. Тож цілком показово, що один із заступників голови цієї фракції, за свідченням офіційного сайту Верховної Ради, носить прізвище Кісєль. На цьому ж сайті, в цьому самому списку бачимо депутатів Літвінова й Новікова, хоч останній волею абетки вимушено опинився поруч із депутаткою Овчинниковою. Чому вона не Овчіннікова, якщо він Новіков? Чому він не Новиков, якщо вона Овчинникова?

З депутатом Шевченком натомість усе було б цілком непогано (принаймні в сенсі прізвища), якби своє ім’я він не писав як Євгеній. Це, щоправда, вже з дещо іншої теми – про імена. А я тут головно про прізвища.

І саме вони хоч-не-хоч породжують певні припущення й запитання.

Чи не служила б вітчизні пані генпрокурорка значно достойніше, якби звеліла медіям писати своє прізвище як Венедиктова? Якою це взагалі мовою – Венедіктова? Якщо російською, то хай уже Вєнєдіктова. Однак пані генпрокурорка, сподіваюся, російського громадянства не має? То чому б їй як українській громадянці не стати врешті Венедиктовою? Може, й гучні розслідування поточилися б якось сенсовніше?

А віцепрем’єр Резніков, який ані Рєзніков, ані Резников (хай уже навіть не Різників)?

А віцепрем’єрка Стефанішина, прапрабабця якої, свого часу звана по-вуличному СтефанИхою, ніяк не знайде собі спокою на тому світі, бо нетямущі нащадки зробили з неї російську СтєфАніху?

А секретар Ради національної безпеки й оборони Данілов? У дупі ціла наша безпека й оборона, якщо він Данілов, а не Данилов!

Та й омбудсманка Денісова могла б захистити хоч би своє особисте право на правильне написання власного прізвища і стати Денисовою. Тільки от чомусь не захищає й не стає.

Але, не навівши елементарний лад у найпростішому, себто в тих азах ідентичності, якими є, наприклад, наші прізвища, ми даремно сподіваємося звладати з усім іншим безладом чи, грубше кажучи, мотлохом існування.

Якщо взагалі ще сподіваємось, а не давно вже какая разніца.