…і дякую Тобі, Господи, за те, що давав насолодитись одним із найчудовіших на Твоєму світі видовиськ – грою з м’ячем і без нього незрівнянного Едсона Арантеса ду Насіменту на прізвисько Пеле.
Я не можу знайти оригінал, тому цитую з пам’яті ці рядки поета. Точніше, не цитую – переказую, через що й не ставлю лапок. На жаль, не можу згадати й імені автора. Але той патос упереміш із легким навколофутбольним гумором не йде мені з голови.
Сьогодні 23 жовтня, й оспіваному поетом Едсонові Арантесу ду Насіменту, в усьому світі відомому як Пеле, виповнюється 80.
Я встиг. Я можу приєднатися до переказуваних чужих рядків: мені Господь так само дав. Я є одним зі свідків Пеле. Я народився в рік, коли йому йшов двадцятий і ним уже захоплювався цілий світ. Принаймні та його частина, де знаються на футболі.
Що футбольний вік вельми короткий, річ загальновідома. Однак вимірювати його світовими фіналами, які відбуваються раз на чотири роки – взагалі жорстоко: коротке постає ще коротшим. Це коли твоя збірна хоча б систематично пробивається до фінальної стадії. Та навіть у такому оптимальному випадку в кар’єрі кожного окремого гравця це означає переважно два або три фінали. І все. Чотири фінали – це 16 років. Аж так довго відповідати фізичним вимогам збірної (якщо ти не воротар, а граєш у полі) – вже ближче до фантастики.
Пеле зіграв аж у чотирьох фіналах. І у трьох із них його бразильська збірна перемагала і ставала чемпіоном світу. Вперше це трапилося, коли йому не було й 18-ти (1958 рік, Швеція). Цього я бачити не міг із багатьох причин, головна з яких полягає в тому, що мене ще не було на світі. Завдяки всесвітній мережі я щойно тепер можу насолодитись видовиськом, проте лише фрагментарно. Але які ж то фрагменти! Передусім – фантастичні за красою третій та п’ятий голи, що їх – ні, не забив, а вичарував! – чорношкірий вундеркінд. (Говорячи про Пеле, ми змушені занадто часто вживати всі можливі похідні від «фантастика» – і жодні стилістичні викрутаси нам не поможуть.)
У тих-таки фрагментах можна подивляти ігрові спалахи його, Пеле, геніального і, кажуть, кривоногого партнера на правому фланзі – Ґаррінші. Як він міг грати, я часом уявляю, коли слухаю, як співає його колишня дружина Елза Суареш.
1962 року (фінал у Чилі) я – суто теоретично – бачити Пеле, як і Ґарріншу, Діді та Вава, вже міг. Втім, нічого в тому не розуміючи. Зрештою, довідники пишуть, що Пеле тоді зіграв лише два перші матчі й вибув через травму. Так, його вже на повну били – і по ногах, і всюди. Це футбол.
1966 рік (Англія) його команда провалила. Вона зіграла тільки три матчі, два з яких програла – й вибула додому. Я все ще був замалий, щоб вечорами ходити з татом до сусідів на телевізор. Власного ми ще не посідали, наш «Огонек» з’явився щойно під новий 67-й. Сусіди, родина бідних євреїв на прізвище Дрот (усі розмовляли доволі смішною бесарабською російською, за якою вгадувався їдиш), володіла значно скромнішим «Рекордом». Едсон Арантес ду Насіменту жодного разу на його малесенькому екрані не промайнув. Я принаймні не бачив.
Мені залишався 1970 рік (Мексика) – четвертий і останній для Пеле-гравця світовий фінал. І саме його я пережив на повну. Ні, московське телебачення майже не транслювало нам тих матчів наживо – нібито через різницю в часі. Ми з татом ховалися від новин і всіма силами відмовлялися чути, як по радіо оголошують результат чергової гри. Ми хотіли дивитися запис так, ніби це прямий етер. Нам не завжди вдавалося заткнути вуха від інформації. Однак ми суворо не подавали один перед одним і тіні вигляду, ніби давно знаємо, до чого все йде.
Пеле того року був абсолютно чудовий. Він та його незабутні партнери – інтеліґентний плеймейкер Жерсон, вусань Рівеліно з гарматою замість ноги, вибуховий Жаїрзінью, ефектний Тостао – не мали на тій першості рівних собі. В шести матчах вони загнали суперникам 19 м’ячів (більше, ніж по три в середньому за гру). Здається, саме тоді народився жарт нібито від імені бразильської збірної: «Ви нам заб’єте, скільки зможете, а ми вам – скільки захочемо».
Як вони це робили у фінальному двобої з італійцями, можна побачити, наприклад, отут.
Саме Пеле забив перший: вкидання з аута, Рівеліно в один дотик перекидає м’яч у напрямку карного – і (ще раз перепрошую) фантастична голова Едсона Арантеса ду Насіменту непомильно переспрямовує політ куди треба – в італійські ворота.
Це був останній гол Пеле на світових фіналах. Того разу бразильці втретє заволоділи Золотою богинею і, згідно з регламентом, запопали її назавжди. Пост-Пеле-епоха світового футболу мала з чого починатися – з нуля. Протягом десятиріч у ній з’явиться ще чимало чудових бразильців, і в кожному з них ми сподіватимемося розпізнати нового Пеле – Зіку, Ромаріо, Роналду (інший), Рональдінью…
Однак тільки Пеле, великий Десятий Номер, той самий Едсон Арантес ду Насіменту з його філіґранністю в усіх компонентах прекрасної гри – з м’ячем і без нього, назавжди лишається не просто великим її майстром, але й безумовним футбольним чарівником. Це був єдиний на світі чарівник, ув існування якого я повірив.
…тож дякую Тобі, Господи…
23.10.2020