Медлін Міллер. Цирцея / Переклад Остапа Гладкого. – Харків: Віват, 2020. 400 с.
Коли чоловіки беруться розказувати історії богинь (від самого щирого серця ведуть ті розповіді), ми чомусь отримуємо переважно сюжети про мстивих жіночок, що берегів не бачать (а ніхто ж такого неґречного жесту не планував). От хоч у Медеї спитайте. Не хочете до Медеї на поклон (страшно!), зверніться за прикладом до її тітки Цирцеї.
Вечір тридцять третього дня «Одіссеї». Дві трійки поряд в нумерології – це сповіщення про небезпеку, червоний сигнал тривоги, до речі. Одіссей розповідає про гостину на острові Еея у німфи Цирцеї. Лестригони щойно знищили одинадцять кораблів Одисея, останній уцілив і пристав до берега. Воїни йдуть вглиб острова і бачать там Цирцею, доньку Геліоса, сестру Пасифаї, Перса і Еета. Жінка сидить за ткацьким станком, має пишні коси і співає чудовим голосом тужливих пісень. Чарівниця за допомоги молі, корінця такого, обертає супутників Одіссея на свиней. Сам Одіссей отримує допомогу від Гермеса: випиває протиотруту і за порадою бога кидається з мечем на Кірку. Та тут же пропонує розділити ложе і дає слово не шкодити коханцю, бо мала пророцтво про прихід Одіссея. Попутники Одіссея отримують назад свою людську подобу, а сама німфа – Одіссея і його меч. Рік минає в бенкетах і любощах. Нарешті німфа відпускає Одіссея, надавши пораду відвідати Океан (це її дід, між іншим) і знайти пророка Тіресія (того, який жив в тілі жінці, отож має досвід буття жінкою). Це нам Гомер розказав.
Поблизу острова Еея знаходиться смертоносна місцина між Скіллою і Харибдою. Історія німфи Скілли, перетвореної на чудовисько, є й історією Цирцеї так само. Тільки розказує нам її уже не Гомер, а інший мудрий і ясно що неупереджений муж – Овідій. Було так. Главк був простим рибаком, коли одного разу прокинувся морським богом. На бога його перетворили чари і трави Цирцеї. І тепер він знову завітав до її чертогів, що їх охороняють дикі звіри, і просить нового чару, любовного. Главк хоче німфу Скіллу. Цирцея ж сама палко кохає Главка, вона взагалі дуже пристрасна і нестримна в любов’ях, кажуть, то може бути прокляттям від самої Кіприди. Замість приворотного зілля Цирцея пропонує Главку своє ложе. Той відмовляється. Ображена богиня зачаровує соками поганого коріння затоку, де полюбляє купатися Скілла, котра, занурившись в отруєні води, перетворюється на людожерку з шістьма головами і дванадцяти ногами. Згодом саме в цих пащах загинуть супутники Одіссея.
А тепер слово Софоклу і почасти автору втраченої «Телегонії». У Кірки від Одіссея народився син Телегон. І хоча Цирцея знала пророцтво, за яким Одіссей помре від руки сина, вона відправляє Телегона на пошуки батька. Пророцтво справдилося, син Цирцеї зчинив батьковбивство. Після чого Телегон побрався з удовою Пенелопою, а син Одиссея Телемах – уже з самою Цирцеєю, яка народила від нього дітей.
Яка ж файна панійка вимальовується! Може, дещо імпульсивна і собі на умі самодурка, яка грається силою без мети і гальм, бо хлопа моторного ще не стріла. Приборкання норовливої богині шляхом корекційного зґвалтування завжди працює, еге ж? Сексуальні бажання і недоречні амбіції легко стримує нормальний шлюб з дітьми і численною роботою піклування, скажіть. Така історія богині Цирцеї.
От тут і настає момент тих процесів, що в сучасній прозі давно отримали назву «жінки переписують міфи». Все просто: авторки пишуть свої версії міфів, де намагаються повернути богиням те, що у них забрали – силу розповідати свою власну історію самостійно. Перелицьовування міфів є практикою завжди дієвою, від найменшої зміни ракурсу давно відома історія міняється докорінно. І ми отримуємо собі зрештою богів і богинь, сотворених за нашою подобою. Цирцея нечасто потрапляла до таких сюжетів. Роман Медлін Міллер «Цирцея» (Circe, 2018) взявся нам розказати якнайповніше саме її історію. Міллер напрочуд бережна щодо першоджерел – Гомера і Овідія, і «Телегонії», і Софокла; вона не змінює самої історії, просто міняє акценти. І тепер поради Гермеса, зрада Главка, пророцтво про Одіссея, закляття Скілли, заміжжя з Телемахом, навіть той верстат і ті співи набувають глибшого, психологічно тоншого змісту.
Письменниця Медлін Міллер, авторка роману «Цирцея».
Отже, Цирцея.
У титана Геліоса і доньки титана Океана Перси народилися четверо особливих дітей, настільки особливих, що налякані олімпійці, які обмежували вплив титанів, заборонили їм мати ще дітей. Тоді назви для цих чотирьох богів ще не було, згодом вони самі назвуться фармакідами. Всі четверо мають магічні здібності, вони травники і цілителі, отруйники і звабники. І ці сили можуть успадковувати їхні діти. Перс має справу з некромантією. Еет приборкує тварин (Медея перевищила його талант). Пасифая зосередилася на сексуальній магії (Аріадні і Федрі теж перепало). А Цирцея має дар перетворення. Все це вони зрозуміли за довгі тисячі років життя безсмертних богів, і Цирцея була в тому осяянні останньою.
Цирцея – найменш обдарована з усіх, вона витрачає свої сили на те, щоб досягти любові батька (марно, бо коли за батька в тебе сонце, то і любов до нього залишає хіба опіки). В своєму житті вона спромоглася колись на наглий переступ: піднесла нектар закутому Прометею, покараному олімпійцями. Цей спротив довгі роки плекала як свій найінтимніший, майже еротичний спогад. До всього Цирцея негарна: у неї копиця неприборканого волосся, яке занадто відає рудим. І щось не те з голосом, вона наче квилить і скиглить, а не промовляє. Згодом вона забере свою гриву в товсту косу (богині так не роблять), волосся стане її прикрасою. Згодом вона дізнається, що має голос не богині, а смертної жінки, тому її несила чути богам, зате можуть почути смертні. Її син, до речі, успадкує саме чари голосу: він зачаровує і переконує людей, коли говорить до них. Непогана навичка, тим більше, якщо випало стати царем зрештою. От вам і відсилка до співів і кіс гомерівської Цирцеї.
У романі Міллер пише історію Цирцеї як назагал типову для белетристики жіночу біографію: мало подій, багато почуттів. Тільки згодом стає зрозумілим, наскільки змісти цієї історії різняться від форми «жіночої біографії». А на позір же – перед нами парад розділених і нерозділених любовей Цирцеї, вона як той трофей переходить від одного чоловіка до іншого.
Геліос, уваги і поваги якого вона так і не заслужила. Брат Еет, якого Цирцея фактично виростила і який саме тому не сприймає її як рівню, боги бо не здатні до піклування, це «чорна робота» смертних. Главк, заради якого вона відкрила в собі могутні магічні сили, а саме такою стала непотрібною, ну бо страшно. Цирцея, яку вислали в покарання на самотній острів, нарешті таки стає коханкою рівного – бога Гермеса. Тут ще одне красиве «обґрунтування»: Гермес, який дає поради Одіссею, як «заламати» Цирцею, просто мститься занадто некерованій колишній. А далі сюжетно несподіваний хід: в роман Міллер і в життя Цирцеї приходить Дедал. Так, вони цілком могли перетнутися, бо Дедал був по суті рабом цирцеїної сестри. Але тут уже Міллер дає собі волю: Цирцея залюбиться у великого майстра, вони недовго були разом, а на згадку від Дедала у неї залишився чудернацький ткацький верстат. От і ще одна відсилка до Гомера. Далі час для Одіссея. Це союз двох екстра-амбітних людей, які свідомі своєї влади. Цей двобій виграє богиня: вона не повідомляє Одіссею про народження сина… Міллер не відхиляється від «канону», хіба цілком новою є історія з Телемахом (залишу інтригу). І ще звісно що найуразливіший момент в міфі про Цирцею Міллер пояснює цілком несподівано. Німфа у неї перетворює чоловіків на свиней не тому, що може і уміє, а тому що мусить і потребувала цьому навчитися.
Цирцея – жертва зґвалтування, вона – уціліла, вона – месниця. Мерзенний Гермес (ой, який він тут покидьок рідкісний) жартує наче в одній з розмов з коханкою: «— Це безглуздя, — мовила я. — Вони побіжуть навтьоки. — Німфи завжди так роблять, — сказав він. — Розкажу тобі таємницю: вони страх як не вміють тікати». І це страшний жарт. Богині в світі Міллер не захищенні від насилля, вони приречені на нього. Кораблі, які приставали до берегів Еею, несли Цирцеї зло. Вона вітала чоловіків-мандрівників, годувала їй, вшанувала, але вони воліли більшого і брали, що хотіли. І тоді вона почала залучати чари. А ви думали, куди ж діваються ті стада свиней на крихітному острові Еей? Цирцея вправно забиває худобу і ласує свіжиною. Та ще один момент: в людях, перетворених чарами Цирцеї, залишалася людська свідомість.
Німфа навчилася помсти. Так німфа стала богинею. Богиня народила нового чоловіка і побачила в ньому тих, хто умів спричиняти їй зло. Так богиня стала жінкою.
«Цирцея» Міллер – формально є романом виховання, романом становлення навіть. Авторці йдеться про кшталтування особистості через досвіди відчуження. От ви вже даруйте, але те, що ми називаємо жіночими досвідами, зазвичай аж ніяк не позитивні навички. Міллер проводить Цирцею через більшість з них (благо, героїня її безсмертка): сепарація від батька, конкуренція з матір’ю, сексуалізація дівочого тіла через прямий погляд, еротична зрада, конкуренція з іншими жінками за увагу чоловіка, зґвалтування, оргазм – заборонений і відтерміновий, важкі пологи, сепарація від дитини. І в цих сюжетах цікаві не самі історії насправді. Міллер таки дуже близька до «першоджерел» (повторюся я знову), і читати на кількох сторінках історію про аргонавтів чи про Мінотавра так, наче вперше про них почули, не дуже захоплива справа. Цікавіше, коли то тут, то там виловлюєш тонкі натяки, що готові стати історією, але не цього разу, не тут. Так, як ми звикли читати таки жіночі історії – через недомовки і натяки.
Скажімо, історія Цирцеї з Геліосом, яка завершиться тим, що спрагла любові батька донька дозволить(!) йому більше не вважати себе за доньку. Історія звільнення. Вона починається з прикметної мізансцени. Геліос після дня на небі повертається до палацу під землю. Зали палацу зроблені з чорного обсидіану, коли бог сонця перебуває у тих хоромах, то стіни-підлога відблискують глибоким холодним світлом, коли його нема – то просто чорнота, ту чорноту Геліос бачити не годен. Назва каміння «обсидіан» походить від грецького слова «обсис» – видовище. З обсидіану у Давній Греції робили дзеркала. Ми нічого ще не знаємо про стосунки Геліоса і Цирцеї (а це оригінальна трактовка Міллер, тому теж не сильно про цей сюжет розказую), але уже можемо бути певні: перед нами ладнають систему дзеркал, у яких вона – гра відображення, він – джерело світла. І ця вистава триватиме в повній темряві. От Геліос пройшовся тими сяйливо-чорними хоромами, щоб усамітнитися в кімнаті. Він зачиняє за собою двері. Кілька разів скажуть: ті двері, за які «ненормальним» дітям титана заходити зась, зроблені з миррового дерева. Дерево смирна/мирра стікає цінною смолою, плаче, це дерево печалі, навіть так: це дерево примирення з печаллю. Це утрата, яку треба оплакати, щоб жити далі. Саме мирровими смолами підживлюється, скажімо, вогонь, в якому відроджується Фенікс. Стосунки з батьком для Цирцеї щонайменше травматичні, але їх треба пережити, аби вижити. І це ще не все про ті двері. Варто згадати легенду про Мирру (тим більше у Овідія вона неподалік біля Цирцеї розказана, пов’язані ці жіночки). Мирра була німфою, на неї наслали мару боги, вона закохалася у власного батька. Обпоїла, спокусила, фактично зґвалтувала – і завагітніла від батька. Той вирішив її убити, німфу перетворили на дерево і так врятували. Від цього союзу народився Адоніс – божество помирання і воскресіння. Ще одна жертва насилля (хто тут, до речі, жертва?), що переродиться, давши життя «новому чоловіку». От власне, такою є символічне навантаження інтер’єру, в якому ми вперше зустрінемо батька і доньку в «Цирцеї». І в принципі уже ясно в яких координатах розвиватиметься їхній конфлікт.
Такого в романі, на щастя, чимало. А інколи Міллер просто пускається берега і стає страшенно дотепною (там, де можна). Скажімо, Главк потужив за Скіллою, що перетворилися на чудовисько, і пішов підбивати клинці до інших німф. Його вибір упав на одну панянку з суворою вдачею, та його грубо відшила. Це майбутня мати Ахілла, що на нього рік поспіль Цирцеї потім скаржитиметься Одіссей, бо мав той хлопака пекельно злу вдачу, і звідки такий тільки взявся… Як же малолюдно було в тій Давній Греції!
Отож питання: переписати історію богині так, щоб повернути їй владу над власним життям – як це зробити? Просто на перший погляд: перетворити богиню на жінку, і не принизити її цим, а піднести, і не знецінити божественне начало в жінці та жіноче в божестві. Завдання зовсім нелегке де факто, Медлін Міллер же просто пише захопливу щиру книжку про жіночку, що втомилася, смерть як втомилася бути богинею – і все їй вдається. Міллер для того наділяє Цірцею одним таємним бажанням: її Цирцея не хоче належати до тих, серед кого народилася і виросла, вона відкидає ідею фатуму і призначення, вона спростовує свою «божественну природу», щоб згодом підважити і «жіноче буття», ширше – вона протистоїть тому, щоб біологія/фізіологія визначала її долю. Фізіологія – це доля. Чули такий вирок? Чули, як проти нього криком кричить феміністична проза уже сто років? Ну так, перелицьований міф про Цирцею склався в суто феміністичну прозу протесту. А хіба це дивно, коли жінки самі починають розказувати історії своїх богинь?
15.10.2020