Починаючи від десятого року свого життя (на уродини тато, який завжди підбирав якісь значущі подарунки, тоді подарував складаного ножа із десятьма лезами-функціями і дозвіл носити його зі собою завжди, коли виходиш з дому) я чув у школі – не постійно, але регулярно – про Аркадія Гайдара, який у 16 років командував полком. Тоді я ще нічого не знав ні про полк, ні про командування полком, ні про обставини, в яких все це відбувалося, ні про психопатію. Нічого вчителі також не згадували, що того навіженого підлітка самі ж озвірілі більшовики забрали з полку через неврівноваженість і нераціональну жорстокість. Але дідько з ним.
Навіть у десять років ми (йдеться про кількох однокласників) виразно бачили парадокс і абсурд у цій вчительській мантрі. Вони говорили про велич офігівшого пацана у той самий момент, коли найбільше йшлося про нашу їм покору. Казали: та у ваші роки Гайдар командував полком, а ви… Вони навіть не встигали додуматися, якого чорта можуть викликати. Не уявляли собі, як добре, що чемні галицькі хлопчики не готові повторити шлях легендарного командира. Кому-кому, а їм би в такому разі точно був гаплик.
Аж у дев'ятнадцять років я отримав нагоду час від часу командувати батальйоном. Це був страшний досвід, хоч і в мирний час. Але тоді я зрозумів важливу річ. Вона стосувалася армії. Яка, як відомо, є концентрованим віддзеркаленням суспільства, яке її утримує і годує.
Отож, військо тримається на сержантах. Тобто таких самих солдатах (у той час це були хлопчики до двадцятки), яким старші доручили безпосередньо тримати тих солдатів за руки і бути серед них, ні на що більше не претендуючи, крім того, щоби вони себе не повбивали. І щоби тим солдатам здавалося, що сьогодні їм краще, ніж учора, а завтра буде неділя і буде взагалі повний кайф.
І власне на тому рівні закінчувалося все, що стосується реальної діяльності. Чим далі догори, тим менше справжньої дії. Генералітет жив у своєму світі і світобаченні. Навіть виконуючи якісь обрахунки стосовно матеріального забезпечення, той світ не бачив нічого з того, що робило життя кожного солдата екзистенцією. Концепції, доктрини, карти, документи, накази, теорія стратегії і тактики, лобіювання додаткового фінансування, статистика і масштабність мислення…
Цілком можливо, що саме так виглядає та комунікація, супроти якої стоїть наша декомунізація. У тому сенсі, що я набрався всіляких схем, родом із комунікації. Але теперішню виборчу кампанію у місцеві органи влади ніяк не можу не порівнювати із тією армійською структурою.
Мого покоління це стосується особливо. Бо серед нього раптом виявилося так багато тих, хто претендує на сержанта і трохи вище. Тих, що живуть серед солдатів, але мають стати за них відповідальними. Аби вони ся не повбивали.
Хай за кожним з них стоїть цілий стосик старшин аж до найвищих. Хай їх обмежують далекі від побуту казарми доктрини і розрахунки. Хай кожен з них має свій власний інтерес і певні домовленості з такими самими. Хай більшість з них виявиться неспроможними зробити навіть те, що входить у їхні обов'язки. Довіряти в таких випадках слід тільки в тому, що хтось мусить таке робити, бо інакше бути не може.
Але. Перевага цих виборів у тому, що обираємо, фактично, з-посеред себе. Нічого собі не забезпечуючи, окрім самодостатнього права на помилку. Ціла приємність на моїй стороні.
15.10.2020