Передівсім два маленькі питання: Що таке обряд? Який наш обряд? — Обряд, це зовнішний обяв реліґійних почувань христіянської душі чи поодинокої людини, чи душі-колєктиви цілого якогось народу, чи частин його. Наш обряд, це обряд український на грецькому фоні. Про ці два питання не розводитись мені тутечки, цікавих відсилаю до статті о. М. Галущинського ЧСВВ., поміщеної в "Ниві", ч. 123. 1914 р., ст. 329–343. Обидва питання в згаданій статті ширше оброблені та умотивовані. Для лекшого стеження за думками, які хочу предложити в цих стрічках вважаю незайвим пригадати ще ось що: Обряд це форма, але не форма заскорузла, перед віками утворена і непорушима, до якої ні стрічки додати, або до якої ніже тієї коми уймити не вільно. Обряд переживає віки з живими людьми і для їхніх потреб уладжений, а як з бігом часу обставини зміняються, также і обряд мусить приноровлюватися до обставин часу, місця, проявів живої віри людий і т. и. На одно тільки треба звернути увагу, що всякі зміни, чи часові або від обставин залежні удогіднення можуть до обрядів уводитися не поодинокими людьми, так сказати-б, на свою руку, тільки поодинокі люди можуть заводити на цю тему дискусії в своїх кружках устно чи на письмі, а порішення зачеплених питань мусять вижидати від одиноко компетентних у цих справах церковних властий.
У нас на протязі цілих десятиліть витворилася хибна гадка, що обряд, це добро, полишене нам предками, якого не вільно доторкнутися, ба навряд, якби спостеріглося щось новітнього, так зараз-же із ним геть. Скільки то слів зужилося, скільки паперу списалося в минулих десятках літ в справі буцім-то чистоти обряду, а по правді сказавши, розходилося не так о чистоту питомого свойого обряду а радше о це, щоби він, цей обряд, як найменче відхилявся від обряду російської синодальної церкви, який вважано альфою і омеґою чистоти і святости. По щож це все робилося? Коротка відповідь: Ці, "cui profuit", були на верхах, а ми в низу. З ними числилися вищі круги, як зі своїм найблищим окруженням, а вониж, як не всі, то деякі, раз тихіще, відтак сміливіше а в кінці зівсім сміло та відкрито її зітхали тамтуди на північ: а чейже, а може таки колись діждемося... І діждалися тай ґрунтовно скомпромітувалися і здискредитувалися, як навчають нас події останніх літ. Тепер вже мабуть ніколи не буде нагоди, щоби ця обрядова "бантрахоміомахія" повторилася у нас. Наше духовенство вийшло побідно із ідеї страшної огневої проби а вийшло національно одноцільне і, Богу дякувати, в нашому церковному житті вже нема місця для духовників иншої нації і нема потреби оглядатися на них та фарисействувати з обрядовим noli me tangere... Щезли всякі елястичні двозначники, як: "руска церков", "руска віра", "руский народ", на віки пропало в богослужебних книгах многонадійне для декого слівце "православний", сміття в хаті позамітане можемо супокійно та розважно братися до заведення ладу.
Чванилися ми, бувало, що наш обряд гарніщий та практичніщий чим латинський, бо відправа йде в зрозумілій мові і народ може брати справжню живу участь в Богослуженнях, які і повинні бути всенародньою спільною молитвою. Та чи воно справді так? Що наш обряд гарніший від латинського це правда, але чи практичніший ізза буцім то зрозумілої мови, це ще велике питання. Латинники, маючи у свому обряді незрозумілу для народу мову, хотячи зредукувати цю незрозумілість до можливих границь, обмежили літурґічні відправи майже лиш до самої тільки Служби Божої. Вечірні і утрені у них коротенькі, відправляють їх скоро, без участи народу, а відтак після офіціяльної части головну вагу прикладають до т. зв. "додаткових богослужень", як літанії, коронки, суплікації, часи (godzinki), які кожна нація латинського обряду, духовенство і вірні, відправляють в своїй рідній мові. І аж тоді, після офіціяльної латинщини гремить увесь костел "єдиними усти і єдиним серцем", спільним однодушним співом. А у нас? Кромі Служби Божої, яку народ ще сяк так розуміє і в ній бере живу участь, на других Богослуженнях обмежує свою прияву до пасивного видця. А нашіж вечірні та утрені, цеж чудові, високопоетично складені доґматичні медитації. Аж жаль, що народ із них майже нічо не розуміє і прйсутний тільки фізично. А скінчиться така відправа — нема, як у латинників додаткових богослужень, бо... миж маємо свій обряд у зрозумілій літурґічній мові... Та воно не тому так було. А було воно так тому, що незнать було, в якій би то мові ці додаткові богослужения зладити? Української мови офіціяльно не признавалося, бо... не випадало дразнити ціх, що на верхах. Офіціяльно признавано тільки якусь мову "руску", оттаке собі mіхtum comрosіtum: трошки вкраїнського, трошки московського тай трошки церковно-словянського тай це тільки рrо fоrо ехtеrnо. Була ще друга мова "русская" там за кордоном. Ба, тай вона покищо була неможлива, бо... звичайно... Ноmе Rеgiеrung... і т. д. і т. д. Ах, коби-то!... зітхлалося тихцем у келії... а прилюдно голосилося: Не треба, мовляв, ніяких додатків, миж не латинська німота, ми маємо, бач, зрозумілу обрядову мову... І в цій "зрозумілій" мові мусіли ми всіх богослужень слухати і в цій мові щоденні молитви говорити зі сакраментальним: "скрадавшогося під панським плотом" і на цій мові спрепаровано нам навіть майже всі додаткові молитви, приписані відмовляти по Службі Божій а наділені прощами. Ці молитви перекладено нераз на церковну славянщину так "ганебно" із латинського тексту, що аж сміх збирав. Та дарма. Мовчи язичку!... Навіть одинока додаткова річ — суплікація — до сьогодня співається у нас мовою... не знати, якою. Ні воно по церковно-славянськи... Нехай там! Не ялося нікого дразнити. Церков, мовляв, повинна стояти осторонь політики!... і т. д. і т. д.
І в такому благоденстві переживалося десятки, десятки літ і діждалося "освободительної" інвазії — дорогого "дядька", пережито і його небожів компромітацію і дожилося до сьогодні. Та якже далі? Чи й на далі, хай буде, як бувало? Ні! миж жити хочемо, не животіти!
(Конець буде).
[Нива, вересень-жовтень 1920]
07.10.1920