Недавно виголосив в домівці УОТ в Кракові полк. Варф. Євтимович реферат на повищу тему, Прелегент зазначив на вступі, що годі йому говорити зовсім обєктивно, бо як кожна жива людина він може й мусить субєктивно оцінювати факти. Коли мова про богослужебні тексти, то годі вже говорити спокійно, бо треба просто кричати з болю.
Багато граматик у нас, але найкраща з усіх та, що живе в безсмертних творах велетів українського слова. Вміємо дорожити творами найбільших українських поетів, але тим дорожчими для нас книги давно минулих віків з їх викристалізованою мовою, де кожне слово має свою історію... Жива мова — це дуже ніжний організм, вражливий на найменші впливи. Тому граматик повинен поводитися дуже обережно з мовою і cам повинен бути мистцем слова.
Окреме, почесне місце в українській літературній мові займає наша богослужебна мова. Про неї так писав архиєпископ Іларіон (Огієнко): "Богослужебною мовою в нашій церкві від найдавніших часів була старославянська мова, що стала в нас староукраїнською. Цілі віки ми користувалися нею". Ця мова була збірним твором найвидатніших українських учених-богословів, які передумали й зважили в ній кожне слово, кожний зворот і кожну граматичну форму. Вона перейшла свій розвиток і скристалізувалася у виданнях Петра Могили, вона стала незрушимим каноном української богослужебної мови, вона є одночасно безцінним джерелом для сучасної літературної мови. На тих текстах будували свої музичні твори безіменні композитори, на них опиралися також Бортнянський і Ведель. Нарушування цих текстів дегармонізує автоматично й музику в ритмі і звуці.
Дуже причинюється до екстатично-молитовного настрою вся церковна обстанова, повна глибокої символіки відправа, церковний спів, кадильний дим і т. д. Віра й реліґія, це найвища наука, вона викликує найблагородніші душевні настрої, яких не вільно заступати ніякою буденщиною. Тим прикріше вражає нас здирання, обдряпування цеї золотої патинки зі скарбів вікової спадщини, яке сьогодні переводять так незручно деякі наші перекладачі з церковної мови на живу, теперішню. Як це виглядає у практиці, бачимо хочби на основі такого тексту, як глибоко-настроєвий псалом і з вечірні "Блажен муж, іже не ідет на совіт нечестивих". Вже Шевченко відчував чар значіння церковного тексту і переклав цей псалом ось як:
"Блаженний муж на лукаву
Не вступає раду,
І не стане на путь злого..."
Нинішній перекладач не рахується ні зі значінням самого вислову, ні з повагою Шевченківського перекладу й заступає слово "путь" словом "дорога" й тут робить перший промах. Слово "дорога" має в наших життєвих умовинах більше технічне значіння (брукована, асфальтована, а дальше стежка, плай) і воно найменше підхоже до цього перекладу. А вже годі підтягнути трискладове слово в рямці музичної арії тоді, коли властиве має тільки один склад.
Те саме бачимо й в славослові "Слава Отцю й Сину й Святому Духу, нині й повсякчас і на віки вічні". Вислів "повсякчас", як відповідник до церковно-словянського "присно" можна було б не без застережень прийняти. Але він повинен вже скрізь обовязувати перекладача. Та перекладач пише "Приснодіва", а не "Повсякчасдіва".
Такі самі неконсеквенції бачимо й в перекладі Господньої Молитви. "Нехай святиться імя Твоє, нехай буде воля Твоя, нехай прийде царство Твоє..." Перекладача вражає слово "да" — хоч Шевченко не боявся його й часто уживав його прим. "Спаси мою душу, Да не скаже хитрий ворог, Я його подужав...". Так само не можна оминати слово "насущний" й заступати його словом "щоденний". Бо "щоденне" не завсіди буває "насущним", а "насущне" — "щоденним". Поняття "насущного" вяжеться з нашими елєментарними потребами, підчас коли "щоденними" є часто лише наші привички.
Рівнож слово "раб" не можна заступити терміном "слуга". "Раб" означає благородну, повну віддання покори людину перед своїм Творцем, зате вислів "слуга" промовляє за платним наємником і не каже нам нічого більше. Далі в низці тих перекладів годі поминути текст канону обряду вінчання "Жена да убоїться свого мужа", що перекладач дуже свобідно заступає словами: "А жінка нехай шанує свого чоловіка". Поняття "пошани" не відповідає думці євангельського тексту, а радше нагадує популярну нашу пісеньку "свого мужа шанувала, всіх хлопців любила".
Щоби оминути ці непорозуміння, щоби не вводити хаосу понять, треба завернути з неправильної дороги. Ті, що прийняли живу мову, повинні наблизитися до традиційної, церковно-словянської, до мови Володимира Великого, Петра Могили, до мови наших предків. Бо тільки вона відповідає духові української церкви. А ті, що в розумінні ваги тієї справи бережуть сильно традицію своєї церкви і цілого реліґійного культу, повинні бути завсіди вірні цій засаді.
Маючи на увазі погляд архиєпископа Іларіона Огієнка: "не українізація, а відмосковлювання церковно-реліґійного життя" ми повинні змагати до обнови внутрішнього змісту українського церковного життя в його віками вироблених формах, звичаях та обрядах. На думку прелеґента всі сумнівні питання повинні вирішувати не одиниці, а майбутній Всеукраїнський Собор.
[Краківські вісті]
23.06.1942