Трапеза, будь-яка трапеза має незаперечне ритуальне значення, тим більше — спільна трапеза. Спільна трапеза — як кругова порука, як братство, обмін запевненнями і ґарантіями, знак подібності і спільності, як участь у одному злочині або співавторство в якомусь геройстві. Я ділив трапезу у найрізноманітніших, часом незрозумілих екзотичних і диких ситуаціях. Святкові прийняття, родинні обіди і вечері, поминки, сніданки поночі, поділ сухих пайків і скромні чоловічі закуски, годування своїх і чужих дітей, друзі і недруги, перекуски в лікарні і їжа у поїзді, рештки їстівного у горах і останні крупинки різних каш, зварених разом, розламані канапки, прийоми на найвищому рівні, частунок у випадкових людей, де залишався на ніч. Пишні імпровізовані підвечірки і доїдання залишеного м'яса у ресторанах, містичні святі вечері і великодні яйця. І ще безліч високих і низьких проявів безмежно великого ритуалу розділеної трапези.
Але одна згадується як щось особливе — незабутній сніданок у Києві. Через якусь годину мала починатися акція голодування на майдані Незалежності. Кілька десятків львівських студентів зайшли у дієтичну їдальню по вулиці, яка трохи вище від площі, щоб, можливо, востаннє поснідати. Ми їли варені яйця, сир, сметану, налисники, омлети, пили каву і солодкий чай. Було на диво добре — втихомирено, лагідно, сито і гостро. Жовтневе сонце якось особливо проривалося через величезні вікна і заповнювало собою весь простір їдальні. До вирішальної миті залишалося менше, ніж годину. І раптом двері відчинилися, і до зали почали заходити омонівці — в шоломах, з палицями і щитами. Вони ішли один за одним довжелезним рядом.
— Так от примітивно закінчуються невдалі революції, — подумав я, — у їдальні, коли всі учасники заколоту ситі і безпомічні.
Але через хвилину з'ясувалося, що це не кінець революції. Бо бійці омону не звертали на нас уваги. Вони теж прийшли поснідати, — їх привезли вранці з різних міст, і перед справами, перед боєм, який мав статися через тих самих сорок хвилин, солдати хотіли поснідати. Вони їли яйця, сметану, кефір, сир, млинці, сиділи за сусідніми столиками. Вони не знали, що приїхали до Києва через тих, хто сидів поруч. Ми закінчили трапезу разом. Вийшли двома гуртками надвір, покурили після їжі. Покурили, викинули недопалки у один смітник. І розійшлися – через п'ять хвилин ми вибігли на майдан і сіли на граніт, почавши голодування — заколот, а вони вийшли на свої позиції, оточивши майдан залізним обручем. Далі було різне. Але першого дня ми їли разом.
* * *
Я за те, щоб більшість провин прощати. Я за те, щоб не ділити суспільство на винних і невинних. Але… Сьогодні зіткнувся з виявом того, що мене налякало тоді. Було все так. Була українська революція. Ми, львівські студенти, робили якусь дуже ризиковану акцію в Києві. Проти нас вийшов підрозділ омону. Це страшно, але для більшості з нас було звичним. Того дня у міліції з'явився сумнів. Вони не почали відразу бити. Кількох керівників студентського загону, і мене в тому числі, запакували до автомобіля і привезли до найвищого керівництва силових структур Києва. Там були такі люди, прізвища яких тоді були символами насильства, а сьогодні їх не варто називати, бо вони представляють найвище керівництво країни. І от тоді в тій тодішній бесіді я раптово зрозумів — настане такий час, за який ми власне боремося, коли мені доведеться доказувати таким от особам свою прихильність до української незалежної держави. Я зрозумів, що ні мої абсолютно українські переконання, ні безсумнівне патріотичне виховання, ні те, що роблю я тепер, щоб та Україна була, ні те, що робили всі в родині — ніщо не захистить мене від ситуації, коли доведеться цим самим генералам і їхнім людям доказувати, що я — за Україну і за державність. Це абсурдно, але саме такі абсурдні речі переважно справджуються. І сьогодні я це відчув уже як реальність. Я за те, щоб прощати, я проти того, щоб робити ревізію біографій, але я хочу, здається, цілком нормального — щоб прощені розуміли, що їх простили, щоб винні знали, що вони винні, і не помножували своєї провини. Я не хочу доказувати людям, які свого часу не знати що витворяли, що я за цю країну і за цю державу. Не хочу, щоб колишні вороги вирішували, що я зробив для свого народу. І не хочу нічого відповідати хлопчикам із спецслужби, які були комсомольцями до останнього, а тепер обороняють безпеку моєї країни. Навіть якщо я програв найбільшу гру у своєму житті і сталося не зовсім так, як ми хотіли, я і мої колишні соратники не повинні думати про те, як викрутитися від нападів фарбованих лисів і панів коцьких.
з «FM Галичина» (2001)
02.10.2020