Ми не бачили достатньо мертвих

Артуро Перес-Реверте

Один з уроків, які я вивчив за двадцять один рік, які провів, колесячи географією катастроф, є такий: там, де немає фото, нема зображення, яке можна показати, – там немає реакції. Якщо ти не показуєш, то не зворушуєш; ба більше: люди думають, що драма відбувається не з ними або відбувається надто далеко, щоб нею перейматися, або що вони будуть у безпеці, ігноруючи реальність. Про це та багато інших пов'язаних речей я колись написав роман під назвою “Батальний живописець” – можливо, найбільш особистий і відвертий з усіх, написаних мною за ці тридцять років, бо у ньому мало вигаданого і багато реального. Спогадів, докорів сумління й особистих примар.

Це діялося багато разів, коли я був репортером: щоденні бої, хроніка за хронікою, теленовини за теленовинами, поміж якими всюди були ми, які хотіли показати жах, щоб струснути свідомість і викликати реакцію, і цензура деяких начальників, які твердо наполягали на тому, щоб ми не були занадто відвертими у тому, що показуємо. Кров – але не надто багато. Мертвих – лише кількох і здалеку. Не вражаймо чутливість, казали вони. Не завдаваймо болю тощо. Не псуймо переговорів Хав’єра Солани, європейського миротворця, бо нині він мусить цілуватися взасос із Радованом Караджичем. І така манера тридцяти- або сорокарічної давності привела нас у сьогодення, коли на екрані з'являється ведучий чи ведуча теленовин із дуже серйозним обличчям і скорботно каже: “Попереджаємо, що зараз ви побачите моторошні кадри”, – а за тим в інформації про вибух у Бейруті тобі показують маленьку пляму крові на землі, жінку, що плаче, і труни здалеку. Несосвітенні дурні.

Це сталося і станеться знову. Впродовж місяців пандемії, що вже записана в наших біографіях, жах галопував світом уздовж і впоперек. Включно з Іспанією; і, гадаю, він далі робитиме це ще якийсь час; коли він настигне мене, ви помітите – бо я напишу в Твіттері “Ідіть всі під три чорти”. Проте від близьких кадрів цього жаху ми були дбайливо звільнені представниками влади, відповідальними за те, щоб ми по ночах добре спали, не надто тривожилися, аби нас не турбували занадто страшні кадри в газетах чи теленовинах – до такої міри, що одну фотографію у пресі, на який було показано труни, дуже критикували в соціальних мережах за те, що вона є нерозважливою і завдає болю. І це вже був не уряд, а суверенний народ. Тобто річ не тільки в тому, що президент Санчес, міністр охорони здоров'я і його вірний речник Сімон видавали нам дозами нормальність і безпеку, які такими не були, – а й у тому, що вони мали цілковиту рацію, роблячи так, бо суспільство хотіло чути саме це. Що все під контролем і що це справа чотирьох днів.

Усе решта залишилося за кадром: не побачені нами фото літніх людей, які самотнього помирали в будинках для престарілих; біль родин, які ховали своїх рідних, з якими не змогли попрощатися; обличчя хворих і вмираючих; сльози тієї моєї сусідки, яка впродовж двох тижнів втратила чоловіка, батьків і сама з дочкою опинилася в лікарні. Гори трупів у моргах, відчай, туга, смерть зблизька і безпосередньо. Зрештою, вислід життя, коли природа, позбавлена сентиментів, показує себе безжальною і вбивчою. Усе це від нас приховали, затаїли на наше власне прохання; натомість ми мали десятки політиків, які розказували про своє прокляте життя замість правди, підприємців, які зазнали збитків, лікарів і медсестер, яких прославляли наче героїв, та водночас не давали їм сказати на весь голос про свій жах і відчай, вдів і сиріт, знятих здалеку – щоб їхні сльози не забризкали об’єктив камери і не було чутно їхніх криків від болю чи люті. До всього цього ми застосували строгі соціальні фільтри, і в результаті сотні тисяч людей повірили, що це маленька незручність, яка стається з іншими, минуща і незначна. Та понад усе ми забули, що людина є настільки дурною твариною, що навіть коли їй покажуть жахіття зблизька чи повозять обличчям по крові, вона нездатна почутися особисто ураженою. Доки це не торкнеться її, ясна річ. Доки не задзвонять у двері, не з'явиться гробар у фраці і не забере у мішку її світ, її близьких, усе її життя.

Нам не показали достатньо мертвих. Усі ці місяці трагедії і болю пішли псу під хвіст. І ось ми тут, по вуха у коронавірусі наприкінці серпня. Протестуючи, що нам не дозволяють танцювати на дискотеках.