ЗНО. Мінус література. Українська

Тяжкомудрий викладач Франкової альма-матер, доктор фізико-математичних наук Михайло Зарічний сьогодні дещо здивовано відзначає: «Давно викладаю в університеті, й останнім часом зауважую, що з роками потрібно дещо більше слів, щоби пояснити те ж саме». А я скажу чому, пане професоре! Ваші студенти, фізики і математики, всі «технарі» багато менше читають у школі літератури! А невдовзі і зовсім перестануть читати, адже для навчання на «негуманітарних» спеціальностях у вишах уже не потрібно складати ЗНО з української літератури: нова («демократична», «креольська», плагіаторська, космополітична і т.д. і т.п.) влада продовжує «повзучу» деукраїнізацію, давши право вибору для абітурієнтів у формі короткого, «у(об)різаного» тесту без завдань з української літератури. І потрібно буде ще більше слів для студентів, щоб хоч трохи відійти від шаблону, творчо застосувати знання, критично подивитись на проблему!

Володимир Микитюк, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури імені Академіка Михайла Возняка ЛНУ ім. Івана Франка

Цей «вибір» буде подібним до безальтернативного вибору мови навчання у містах і селищах України за совітів! Наївні або байдужі батьки із 72% уже радіють, що їхнім чадам, які прагнуть стати «айтішниками» із платнею понад тисячу «зелених», уже не доведеться читати і вивчати надокучливу українську літературу із її «Марусями», «Чіпками» і «Кайдашами»… Так вони бачать і сприймають рідне (?!) письменство, заодно відкидаючи геніальних Григорія Сковороду і Тараса Шевченка, Ларису Косач та Івана Франка, Євгена Маланюка і Павла Тичину… Врешті, безмежно цікавими є тексти й особистості і «спрофанованих» письменників: Григорія Квітки-Основʼяненка, Панаса Рудченка, Івана Нечуя-Левицького. Питання в іншому – для чого і як вивчати літературу у школі? Бо ж маємо чудовий мистецький спадок і не менш оригінальну багатогранну сучасну белетристику. І якби не наша історична бездержавність і безталанність, знали би українських авторів по всьому світові.

Отож, для чого і майбутнім «технарям» неодмінно потрібне читання художньої літератури, передовсім рідної? Чому не можна робити необов’язковим випускний іспит з української літератури?

Мету процесу освіти загалом визначаємо як задоволення двох основних потреб людини. Першою з них є прагнення до пізнання світу, другою – пізнання та удосконалення власної особистості, розвиток власного інтелекту та емоцій на основі знань про світ. Безперечно, що обидві освітні функції тісно між собою пов’язані та взаємозалежні, однак кшталтування індивідуума безмірно трудніше, ніж просто засвоєння знань. Особливо це стосується вивчення літератури – універсальної царини цивілізаційної людської культури, де найменш допустимим є репродуктивний спосіб навчання готових, доконаних знань та відомостей, апелювання тільки до пам’яті, уваги, відтворення певної кількості інформації. Сучасні програми з літератури у середній школі справді перевантажені безміром інформації і замало уваги приділяють розвиткові здатності самостійного мислення та умінню застосування набутих знань. Я упродовж десятків років є послідовним і постійним критиком шкільних програм з української літератури і програми ЗНО, однак їхня недосконалість не може бути причиною ігнорування найвизначальнішої у шкільній програмі дисципліни. Саме визначальної, бо окрім розвивальної ролі у плеканні особистості молодої людини, формування здатності до співпраці у колективі, спілкування і критичного мислення, урок української літератури – це національне виховання. Завжди уникаю пафосу і патетики у цьому надзвичайно дражливому питанні, бо добре знаю, скільки шкоди наробили наші «патентовані патріоти» від політики й урядження. Між тим, безумовно, що художня література несе в собі глибокі неформальні моделі поведінки людини у контексті морального вибору. І вона (література) справді «виховує» молодих людей, «ліпить» їхню особистість. Сила Шевченкових «Гайдамаків», «Сну» чи «Кавказу», Франкового «Мойсея», Лесиної «Лісової пісні», Стефаникової «Новини» чи «Діточої пригоди», Стусових «незамкнутих» віршів кричить, що так! Справжня література може змінити світогляд людини, спричинити вибух почуттів, духу читача. Врешті, є етичним вихователем. Напевно треба вбачати у літературі і джерело та засіб протистояння моральній деградації молоді. Звісно, за умови, що модератором зустрічі тексту і читача буде ерудований і ліберальний педагог, який не примушуватиме, не «вчитиме жити», а поведе стежками думок і почуттів письменника, пропустивши через призму власного світогляду.

Для тих, хто вважає зайвими уроки й екзаменування на ЗНО з української літератури для майбутніх інженерів, винахідників і програмістів, ще раз зазначу: вивчення художніх текстів, необхідних відомостей з історії національної літератури, елементів літературознавчої термінології, розвитку усного і писемного мовлення може і має стати засобом розвитку в учневі його власної пізнавальної діяльності через обсервацію у художніх текстах довколишнього життя. Плекання творчої уяви, абстрактного мислення неодмінно матиме своїм результатом здатність учня до креативної, перетворювальної діяльності у будь-якій галузі людської діяльності, активізує його бажання вчитися і творити. Творити і розвивати нове, власне, свій авторський інноваційний продукт, а не працювати «по-чорному» тестерами для західних розробників чи писати один-єдиний код. Без національної самосвідомості і широкого культурного освітнього контексту Україна буде здатна лише плодити «ремісництво», а не майстрів навіть у високотехнологічних галузях. За Франком, «в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїздних»!

Як тут ще раз не згадати багатогранного й універсального Івана Франка, його пророче бачення проблем і шляхів розвитку українського шкільництва, адже ще він вказував на безпосередній взаємозалежний зв'язок між розвитком національного письменства, станом вивчення рідної літератури у школі та загалом українською перспективою. Далекого 1884 року, у рамках започаткованої редакцією львівського журналу «Зоря» публічної дискусії про важливі суспільні і культурні питання, Франко наголошував на найважливішій проблемі, яка становить основу національного розвитку, – вивченні української літератури у тодішніх галицьких середніх школах. У глибокій аналітичній статті «Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах» він вказав комплекс проблем, які, на жаль, великою мірою властиві і для сучасного стану літературної освіти в Україні. «Де ж лежить причина того дивного застою, тої „мерзости запустения” на полі нашої літератури і науки? Скажемо сміло і одверто: л е ж и т ь в о н а в в а д л и в і м у р я д ж е н н і і щ е в а д л и в і ш і м т р а к т у в а н н і н а у к и р у с ь к о ї л і т е р а т у р и в н а ш и х с е р е д н і х ш к о л а х. (Розрядка Франкова, – В.М.) Молодіж не виносить з них ані знання того, що досі зроблено у нас на ниві літературній, ані – що за тим слідує – замилування до своєї рідної літератури. Зате учителі польської літератури, між котрими лучаються загорілі патріоти, впоюють часто ученикам аж надто багато сліпого безкритичного замилування до літератури польської і перетягають їх свідомо чи несвідомо в ряди тої і без того вже багатої літератури. Хіба ж се не фатальність? Хіба не добра ілюстрація нашої сумної, фаталістичної приповідки: де т о н к о, т а м і р в е т ь с я?»¹ – риторично запитував дослідник та справедливо визначав провину саме нашого шкільництва.

Чи ж не повторюється сьогодні ситуація побутування української літератури більш ніж сторічної давності, але вже у протистоянні до російської, а не польської експансії? Чи ж не віддаємо і ми зараз велику частину шкільної молоді (і загалом суспільства) на поталу легкодоступної, широко розрекламованої, в тому числі й українськими культурними й освітніми інституціями, агресивної російськомовної, так званої масової, а попросту попсової літератури, за майже повної бездіяльності, іґнорування цієї проблеми владою, освітніми інституціями?

У цьому контексті відміни обов’язкового тестування з української літератури не можу не згадати ще один ганебний факт «гібридного наступу» на українську культуру, який збігся у часі: 14 вересня мережа книгарень "Є" повідомила, що у російськомовного продукту на українському ринку більше шансів, тому вона змушена пристосовуватися до умов. Головною причиною просування російської книги вказують привабливі умови, вищий заробіток, адже російський книжковий бізнес має значну підтримку власної держави у просуванні свого продукту в Україні. Тобто читача, який уже звик читати українською, знову «русифіковують» введенням і активною промоцією російськомовних аналогів українських книг, спокушаючи знижками та акціями на користь російського варіанта», – написала книгарня у своїй заяві. Це є прямим наслідком політики теперішньої влади в Україні, яка намагається повернутися до ідентичнісної амбівалентності.

Тому, напевно, апелювати треба не так до батьків й учнів, а до чиновництва, до «спеціалістів», які знову авторитарно, орієнтуючись на політичний смак, чи, точніше, несмак монобільшості, на рейтинги перед виборами, змінюють правила посеред навчального року. І ще й в умовах пандемії і без обговорення у фаховому педагогічному середовищі.

Наразі я впевнений, що засадничо хибні, псевдопрагматичні дії й уявлення «урядників» про потреби здобуття фахової спеціальної освіти відсувають на задвірки вивчення літератури, ігнорують потребу формування всесторонньо розвинутої особистості, здатної до самостійного мислення та діяльності, підготовку школярів до життя у динамічному світі, виховання необхідних моральних та етичних якостей молодої людини. Держава, яка орієнтується у своєму житті виключно на «професіоналів», так званих «вузьких спеціалістів», приречена на стагнацію та корупцію, на програш у змаганні культур, економік, не має майбутнього. Врешті, таке суспільство ніколи не стане нацією, яка зможе розвиватись та захищати свої життєві інтереси.

Відміна тестування не може бути адекватною реакцією на той неприємний факт, що загальний рівень зацікавлення літературою у школі, як і загалом у суспільстві, різко впав. Рівень випускника середньої школи часто не відповідає елементарним стандартам якості знань, які задекларовані програмою середньої загальноосвітньої школи. Багаторічний крен нашого суспільства у бік так званих «престижних» спеціальностей супроводжувався своєрідним «обнулінням» гуманітарних відділень, зокрема філології. Зараз уже не перший рік спостерігаємо постійне зростання конкурсів на українську філологію, але варто стверджувати і популяризувати серед всіх школярів і студентів абсолютно беззаперечний і доконаний для мене факт того, що неможливо досягти вершин у будь-якій професії, не будучи творчою індивідуальністю, не будучи читачем. У сучасному світі найвартіснішими є творчі, креативні якості, а якщо такий індивідуум сформований та закорінений у свій ґрунт, то його нація, його країна має майбутнє. Вивчення національної літератури і формує таких людей, розвиває творчі задатки, своє бачення і світу загалом, окремих вузькопрофесійних умінь, забезпечує можливість самореалізації, органічного поєднання емоціо і раціо.

І ще один важливий аспект: у нашому суспільстві панівним є стереотип (суто семантичний) про те, що освіта, особливо вища, робить нас кращими, співчутливішими, вільнішими. Це зовсім не так! І ця тенденція не є суто українською. «Занадто часто плутають виховання і культуру з освітою. Під освітою розуміють інтелектуальну і професійну підготовку людини. Це та наука, що дається в школі: знання, інформація, навики в математиці, мові, історії та інших дисциплінах… Можна бути добре поінформованим – і водночас повним хамом. Натомість можна бути не надто освіченим, але дуже вихованим. Це щось, що полягає в тому, аби навчитися поважати ближнього», констатує Кармен Посадос. Саме уроки літератури у школі є найкращим джерелом і засобом формування «поваги до ближнього» – толерантності.

І ще коротко тільки про один, але дуже важливий аспект літературної дидактики у школі – програмотворення, що має, на мою думку, архіважливе значення. Звернімось ще раз до історичного досвіду. «Ціль руських викладів в середніх школах повинна бути – познакомлення молодіжі з живою мовою і живою (народною і артистичною) літературою»², – писав Іван Франко у цитованій повище статті, започатковуючи від імені редакції «Зорі» публічну дискусію про важливі суспільні і культурні питання, розпочавши, зокрема, від «найважнішого, бо становлячого основу літературної жизні, – від научування руської літератури по наших середніх школах…»³. Чи розвиватиметься «жива» українська література, коли її не буде у шкільній програмі? Як бути з сучасними текстами? Чи ж досить обмежитись «загальним оглядом, основними тенденціями»? Думаю, що ні, але це найскладніша проблема для укладачів програми – взяти «наживо» сучасні тексти.

Це не є предметом обговорення мого опусу, однак хочу почути голоси наших «живих» письменників на захист української літератури у школі, адже прецінь всім зрозуміло, наскільки меншою стане українськомовна читацька аудиторія після скасування тестування з літератури на ЗНО. Де позиція Андруховича, Прохаськів, Винничука, Махна, Бойченка, Бондаря, Любки, Ірванця, Лемка на захист свого читача? Звертаюсь передовсім до автури «Збруча» і, звісно, до кожного українського письменника і письменниці. Між тим, більшість сучасного письменства (а багато з них уже присутні у шкільній й університетській програмі!) дотримується якогось дивного нейтралітету, а якщо й говорить про викладання літератури, то майже обов’язково критично, переінакшивши відомий вислів «про мертвого»: або погано, або ж ніяк!

Безперечно, що сучасний стан навчання-учіння літератури легко критикувати, як і реальний рівень педагогів. Безумовно, що для шкільного літературознавства характерною є соціологізація, або ж тепер комплекс «національного соціологізму»; перевантаженість інформацією, репродуктивне навчання; надмірна увага до фабульно-сюжетного рівня сприйняття, натомість, ігнорування естетичної сутності твору, недотримання «міри аналізу». Жахливо перевантаженою є чинна шкільна програма, домінує канон позитивістської літератури. Однак все це не позбавляє «сенсу» вивчення рідної літератури, і слово про слово митців слова дуже важливе й очікуване. І зовсім не «вбиваємо» ми поета, уводячи до шкільної програми!

Якщо ж повернутись до основної проблеми: чи можливим і продуктивним є тестування як форма перевірки знань та умінь учнів з літератури, чи має бути це випробування всезагальним, чи спонукає такий іспит до «духової праці», творчого розвитку, чи розвиває здібність мислення і, врешті, чи виконує свою основну функцію – справедливий відбір абітурієнтів за їхніми знаннями й уміннями, – то моя відповідь однозначно ствердна. Тестування сьогодні є найвиправданішим і найоб’єктивнішим способом підсумкового контролю знань та відбору випускників середньої школи до вищих навчальних закладів у наших умовах. Це повною мірою стосується й іспиту з літератури, а сам факт загальнонаціонального екзамену з української літератури надзвичайно підносить престиж навчальної дисципліни, мотивує «вертатись до своєї літератури», стверджує надзвичайно важливу функцію патріотичного виховання школяра, розвиває креативність мислення представників будь-яких професій у майбутньому.

Так звана «бездушність» тестів – це вимушена і доволі помірна плата за бюрократизм та корумпованість нашої школи і суспільства загалом, коли така форма перевірки знань є, безумовно, найморальнішою та найоб’єктивнішою. Ця «бездушність» не є синонімом бездуховності і може бути пом’якшена ретельною підготовкою тестових завдань, які перевірятимуть не тільки і не стільки знання фактажу, а й уміння узагальнювати та аналізувати літературну інформацію, здатність самостійно оцінювати її і робити висновки.

Однак це завдання для подальшої фахової праці, для діалогу, наслідком якого буде консенсус. Надіюсь, що помиляється той самий Михайло Зарічний («фізик», який пише вірші!), доволі песимістично прорікши: «Життя – це не математика: виявляється, нікому нічого не можна довести».