Проба организації галицких жидів за Марії Тереси і Іосифа II.

Слїдом за войском, занявшим Гали­чину, прийшла нїмецка бюрократія, за нею або більше учені експерти, вислані урядом, щоб розслїдити природні богатства краю, за ними цїкаві туристи, щоби позна­комити світ з придбаними для цивилизації ново-відкритими „индіяньскими“ землями. Всї три категорії піонерів культури: бюрокра­ти, учені і туристи, засипують опісля ві­деньскі канцелярії своїми пересторогами, у­вагами, пропамятними письмами, брошурами і книжками всякого змісту, а всї мають на метї: довести до ладу ревиндикований край, піднести єго богатства, щоб опісля була спроможність вибирати з него чим раз то більші податки, вкінци зробити з мешкан­цїв Галичини і Володимирії, Русинів, По­ляків, вірмен і Жидів по бесїдї, способови мисленя і льояльности таких добрих підданих, якими вважались мешканцї Шлеска або Австрії.

Галичина стає предметом експеримен­тів, особливо від того часу, коли палкій і енергичний Іосиф II. почав мати перевагу над матерею, цїсаревою Марією Тересою. Богато вийшло з Відня постанов добродїй­них, о скілько они улекшували долю хло­пів-невільників, богато з них не здалося нїнащо. До ряду послїдних належав "жидівскій порядок (Judenordnung) з р. 1776. Хоч автономична управа галицкої жи­дови заснована на „порядку", не перетревала і десяти лїт, хоч не богато є людей, ко­трі-б мали нинї свідомість о истнованю „порядку“, вплив єго треває до нинї. Коли австрійскій уряд отямився, і указом з дня 24 сїчня 1785 знїс постанови, котрих суть маємо представити, то тим указом не знї­вечив тої органичної сїти, котрою жидівскі кагали обмотали весь край.

„Порядок жидівскій обіймає постанови, дотикаючі: 1) жидівских властей, 2) шкіль­ництва і полиції, 3) податків, 4) жидівско­го промислу і торговлї, 5) жидівского су­дівництва. Центральні і окружні жидівскі власти називались генеральною дирекцією і дирекціями окружними (General- або Landes- direction і Kreisdirection). Генеральна краєва дирекція була властею диригуючою; урядами виконуючими розпорядженя власти централь­ної були дирекції по 6 округах, на котрі Галичина була тогдї подїлена. Генеральна дирекція урядувала у Львові; в єї склад входив старшій рабин (Oberlandesrabbiner) яко голова всїх галицких жидів і 6 чле­нів краєвої старшини (Landesälteste). Чле­нів дирекції екзеквуючих було також 6, по одному на кождий округ.

Старшій рабин, старшина дирекції цен­тральної і дирекцій окружних виходили з вольного вибору всїх галицких кагалів. Организація виборча опиралась на найширшій заснові: по громадах вибирали жиди стар­шину кагальну, тая вибирала бальотованєм, з'їхавши до міст окружних, по 6 канди­датів до обох дирекцій. Тим чином було 36 кандидатів всїх 6 округів. Ингеренція правительства лежала в тім, що вибори по округах відбувались під надзором старо­стів і що намістник вибирав з посеред 36 кандидатів 12 членів управи, по двох з кождого округа, одного до дирекції цен­тральної, одного до дирекції окружної. В подібний спосіб вибирали депутовані (36) всїх кагалів разом з старшиною крає­вою (12) старшого рабина. Имена 3 кандида­тів, що мали найбільше число голосів, по­давано до губернії, а намістник здавав справу про вибір придворній канцелярії. Старшого рабина именував сам цїсарь.

До старшого рабина і жидівскої дирек­ції належав надзір над религією, обича­ями і вихованєм, взглядно над рабинами, кагалами, синагогами і школами; они були судовими инстанціями, о скілько справи ле­жали в компетенції жидівских судів; ди­рекція центральна повідомляла директорів окружних о розпорядженях губернії і ува­жала на их виконанє. З свого боку слї­дила старшина окружна за потребами і недо­статками поміж жидовою і здавала власти надзорчій свої реляції. Вся кореспонденція з цїсарскими властями мусїла відбуватись по нїмецки під карою, так само списува­нє рахунків, протоколів і инших урядо­вих книг. Тому удержували дирекції у Львові і по циркулах христіяньских акту­арїв і писарїв.

Кагали подїлено на чотири кляси, пі­сля високости поголовного чи там толеран­ційного податку, вношеного до кагальної ка­си жидівскими громадами. Не допущено ист­нованя кагалу, котрого члени не були в си­лї вплатити найменше 4000 зол. польских.

Тим то розвязав уряд цїсарскій богато малих кагалів, истнуючих за польского панованя. (Після урядового спису з дня 16 серпня 1785 р. було кагалів 140.) Кагали першої кляси (з податком 4.000 зол. п.) вибирали 6 кагальних старшин, кагали висших кляс по дві старшини більше, так що старшина кагалів четвертої кляси, ко­трих сила податкова виносила що-найменше 14.000 зол. польских, складалася з 12 чле­нів.

На чолї кождого кагалу стояв рабин. Кагал удержував своїм коштом три пу­бличні школи. Головний надзір над цїлим шкільництвом належав, як сказано, до старшого рабина. В найнизшій школї учили читати, писати, перших засад религії і би­блії. В висшій школї учили талмуду, т. є. розбирати і викладати библію. В третій школї подавано науку прав — жидівских цивильних і религійних установ. Та шко­ла була призначена для книжників (Schrift­gelehrte), туховів (Landesjuristen) і рабинів. По школах могли учити лише публичні учи­телї. Їх именував рабин по нарадї з кагальними книжниками. Навіть такі гро­мади, що в них не було рабина, удержу­вали учителя, однак і такого жидівского бельфера екзаминував рабин, чи спосібний він учити.

Богатші родичї могли учити своїх дї­тей дома, впрочїм мусїли родичї і опікуни посилати під карою своїх дїтей, хлоп­цїв і дївчат до жидівских шкіл від належного віку (т. є. від 4 року житя) що-найменше до 13 року. Богатий жид не міг приняти домового учителя після своєї вподоби, бо навіть приватний учитель му­сїв дістати від рабина свідоцтво спосібно­сти. Рабини відбували испити кождого року. Рабин питав також шехтера (рїзника) і вводив єго лиш після испиту в службу. І старшим жидам полишив австрійскій у­ряд нагоду вправлятися в науцї, потвер­дивши т. з. „хилюк“. Були се диспути: те­матом до них служили розписувані раби­нами спірні тези з талмуду, над котрими книжники диспутували публично в божни­цях pro і contra два рази до року, на великдень і кучки. Хилюк відбували жиди з поконвіку: мав він на цїли ширити і зглу­бляти науку талмуду, а з другої сторони опізнавати жидівску суспільність з славни­ми богословами і діялектиками з поміж рабинів і туховів. Кандидати на рабинів здавали перед старшим львівским раби­ном испити спосібности. Як стороньскій кандидат не мав за що приїхати до Льво­ва, то старшій рабин міг визначити з по­серед рабинів кагалових екзаминатора з правом виставляти свідоцтва. Кагал міг позбутись свого рабина. В тім разї відно­сився кагал до старшого рабина з жалобою а старшій рабин висилав комисію, зложену з рабинів сусїдних кагалів, котрі пере­водили слїдство і відсилали протокол до Львова. Провинився обжалований, то єго стар­шій рабин усував або карав. Наколи об­жалований провинився і супротив прав цї­сарских, тогдї повинна була дирекція повідомити о тім компетентні цїсарскі власти.

Уряд застерїг собі впрочїм деяку инге­ренцію на вибір рабинів кагальних: они мали просити правительство о потвердженє і предложити лист вокаційний громади, свідоцтва і потвердженя цїсарскої каси, що заплатили визначену таксу. Не вільно було без призволеня политичної власти синагогу, біжницю або школу ставити, покривати, роз­ширяти або направляти.

Правительство призволило урядово ужи­вати жидам почетних титулів, наколи ли­ше за них оплатились. Жидам прислугува­ли два титули: реб-райн або хабер і реб-реб або морайн. Титул про­стого реба давали кагальні рабини книжни­кам за 2 злр., инші „заслужені“ жиди (що не були книжниками) доступали єго за 1 ду­ката. Титул реб-реб мав право давати лише старшій рабин; учені жиди платили при такій нагодї 1 дуката такси; инші за­служені, однак не-книжники платили крім одного дуката по одному дукатови від кож­дих 100 злп., вплачуваних ними до кагалу. Жадного титулу не міг доступити жид, що не був бодай два роки жонатий. Безженним не то що зборонено величатись яким-не будь титулом, але не могли они сповняти нїякої служби в жадній жидівскій институції. Жид не міг бути туховом, се-б то асесо­ром в жидівскім судї, наколи не при­дбав собі обох титулів.
 

[Дѣло, 21.06.1888] 

(Дальше буде.)

[2] (Дальше.)

Уряд австрійскій признав рабинам еще одно средство дисциплинарне, зборонене навіт самим архипастирям католицкої церкви. Затверджено рабинам право клятви. Правда, що велику клятву міг голосити лише старшій рабин за дозволенєм губернії, од­нак відданє меншої клятви рабинам ка­гальним сталось в їх руках страшним оружієм. Хайром держали рабини всю тем­ну масу жидівства в безвзгляднім послуху, хайром спиняли деструктивні елементи по кагалах, хайром не допускали богатшим жидам убивати конкуренцію біднїйших, хайром нївечили посередно змаганя хри­стіяньских купцїв і ремісників. Війшло в звичай роздїляти експлоатацію всїляких ужитків одиницям жидівским ; рабин роздавав навіть експлоатацію христіяньских одиниць або груп між свою громаду, а о­ден жид не посмів мішатись другому в дїло, бо круг интересів кождого був точ­но означений, а непокірного очїкувало ви­клятє з громади. Практика ся перетрївала з деякими змінами до нинї. Не змінила нї­чого на рїчи клявзуля, щоби рабини послу­гувались клятвою головно в жидівских су­дах до дослїдженя правди і щоби удава­лись тогдї, коли хотять клятвою карати, до старшого рабина о призволенє. Солидарність жидів проявлялась і в традиційнім жи­дівскім праві векслевім. Жидівскі листи векселеві „мамера“ признав уряд цїсарскій истнуючими по праві. Різнився сей вексель від звичайного тим, що при задержаню по­трїбно було підписи рабина або єго тухова, що підпись єсть справдї підписею довжника. Розслїдженє векслевих процесів не нале­жало до цїсарских судів : противно надї­лено рабинів правом безпосередної екзеку­ції ; властею апеляційною була дирекція о­кружна. Мамера була великим добродїй­ством для убожших купцїв, що користу­вались кредитом капиталистів, бо берегла їх від маєткової руїни, наколи интерес не удався. На мамеру міг позичити оден жид другому на розпочатє интересу грошї на до­вільний процент : наколи-ж довжник не заробив до 6 місяцїв квоти, рівняючої-ся подвійному процентови і присяг на те, дї­лились віритель і довжник половиною зиску. Коли-ж довжник ствердив присягою, що не мав нїякого зиску, мусїв віритель вдо­волитись зворотом капиталу, позиченого на мамеру. Екзекуцію векслеву виконував ра­бин фантованєм і арештом. Христіяньскій кредитор мігь запізнати жидівского довжни­ка або до жидівского або до цїсарского ве­кслевого суду. Суд кагальний, взглядно ра­бин, мав право вглядати в те, щоб жид не позичав жидови на лихву, а щоби віри­тель вдоволявся уживаним в краю процен­том. Уряд обдїлив жидівскі суди також властею, карати жида, що псує купцеви кре­дит або перебігає другого в торзї, або що висшим чиншом найму хоче витиснути куп­ця з краму. З виимкою справ криминаль­них в спорів о недвижимости, застереже­них судам христіяньским, признано раби­нам і судам кагальним юрисдикцію в всїх инших рїчах. Виключно до рабинів належали спори грошеві і все, що дотикало религії. Всї спори цивильні, о скілько не були застережені судам христіяньским і оскорби ишли перед форум суду туховів. від суду кагального можна було відкликатись до дирекції окружної а відси до генеральної дирекції. Властями апеляційними від суду рабинів був ц. суд апеляційний і найвис­шій суд придворний. Христіянинови було вільно позивати жида або перед суд жи­дівскій або христіяньскій ; жид позивав христіянина перед forum rei : підданого, за­пізваного жидом, судила доминія, шляхтича forum nobilium, міщанина магистрат і т. д.

Склад жидівских судів був ось я­кій : При дирекції центральній був суд жи­дівскій краєвий. Трибунал складався з старшого рабина і пятьох краєвих туховів (Landesjuriten). Їх вибирали всї члени ста­рїйшини краєвої і циркулярної (як сказа­но, було їх 12) і 36 депутованих з цїло­го краю (по 6 з кождого повіту). Умер ко­трий з туховів, то вибирала нового асесора дирекція під проводом старшого рабина. Суд краєвий відбувався по понедїлкам і четвергам : за надзвичайні засїданя суду в инших днях тиждня платили интересовані 1 зр. 30 кр. такси. Кожда сторона отримува­ла вирок на письмі з підписею рабина і туховів. Всї справи повинні були бути за­реєстровані по жидівски і нїмецки.

В судї кагальнім засїдало що-най­менше двох туховів.

Призволено і на суди мирові. Спорячі сторони могли вибрати по одному судії ми­ровому. Суперарбитром був рабин.

Екзекуція вироків суду львівского і судів кагальних прислугувала кагалам. На опірного кидав рабин клятву. Наколи і клятва не помогла, запирав кагал викля­того до вязницї і тримав єго там так дов­го, доки засуджений не виконав вироку.

„Жидівскій порядок“ не обмежувавь докладно всеї власти рабинів в кагалів над жидівским загалом. Було богато, ду­же богато справ, полишених проворности і самоволи проводирїв жидівства ; були инші, кодификувані так непевними чертами, що їх виконуванє залежало лише від дискре­ції жидівских властей. Коли в „порядку“ сказано, що рабин становить опіку над си­ротами, котрих отець умре без завіщаня, або що жиди, роблячі „легкодушно“ довги, підпадають клятві і чотиронедїльному ареш­тови, то були се постанови так похитні, що також причинялись віддати рабинам оруду­ванє цїлим жидівством, бо-ж рабини ма­ли в своїх руках два мечї, світскої і ду­ховної власти.

Зібравши постанови жидівского порядку з р. 1776 до купи, зачудуємося справедливо над привилегіями, котрими австрійска адми­нистрація обдїлила жидів і не то що ними вивисшила жидівство по-над христіяньских міщан і підданих, але по части віддала христіяньскій елемент в експлоатацію жи­дівскій хитрости. Жидам признано повну автономію в зарядї громадскім : 12 стар­шин краєвих пригадувало начальників 12 колїн Израїла, а старшій рабин був се-б то старозавітний судія ; признано им право вільного вибору властей полиційних, судей­ских і духовних, потверджено жидівскі хайдери і школи і не застережено собі на­віть нїякого права нагляду над вихованєм. Уряд австрійскій надїв в правні форми жидівскі институції, скрїпив і піднїс їх своїм авторитетом, з'организував инстан­ції, піддав низші власти проводови висших, одним словом, витворив законну державу в державі. Жидів визволено з-під юрис­дикції доминій, протеговано жидівску тор­говлю постановами о спілках і мамерї так, що дано спроможність розширити і скрїпити їх монополь торговлї і убити христіяньску конкуренцію. Побір податків і їх репар­тицію полишено жидівским громадам. Жи­ди були de facto вільні від служби войско­вої, а податок крови був в тім часї більшим тягаром, як нинї, бо трївав майже цїле житє, і в очах наших се­лян відданє в рекрути було карою, котра мало-що різнилась від вязницї на цїле жи­тє. Истнували і за польского правлїня ка­гали і нїхто не вглядав в їх господар­ство, хиба що пан або староста хотїв ви­тиснути з кагалу нові драчї, однако кождий кагал був для себе окремим тїлом, жи­дівство було порозриване і безладно порозки­дане по всїм краю, мимо своєї численности. Кагали були по більшій части убогі і задов­жені, а під'упали именно за-для того, що па­ни забирали для себе т. з. „крупку“. А бу­ла ся крупка фондом, що служив до по­критя громадских видатків. На той фонд був визначений головно податок від ко­шерного мяса. Коли-ж пани забрали неправ­но „крупку“ для себе, то тим самим під­тяли корївь истнованя жидівских кагалів, котрі в часї ревиндикації були дуже задов­жені. Австрійске правительство зборонило до­миніям відбирати кагалам „крупку“ і забез­печило тим чином заснову жидівскої гро­мадскої автономії. Все те дїялось в часї, коли підготовлювано і доковувано систему централизації в краях австрійских, коли підкопувано автономію країв а Галичину піддано в-перше під бюрократичний деспо­тизм. Навіть самі Нїмцї-урядники, що спи­сували свої спостереженя о Галичинї і да­вали правительству всїлякі ради, як-би то сей край найскорше згерманизувати, вказують на несправедливість уряду, що зносив сот­ками христіяньскі святинї, між тим коли кождий жид мав право замінити свій дім на біжницю за оплатою 25 зр. і поставити там тору. На кождій улици міста або мі­сточка були синагоги і школи жидівскі, а дїти христіяньскі не то підданих і міщан, але навіть дїти родичїв з убожшої шлях­ти, виростали без нїякої, навіть початко­вої науки ; рабинів, туховів і бельферов вивисшено а сотки священиків христіянь­ских, вигнаних з своїх святинь, не мали де голови зложити.

А все-ж таки галицкі жиди були з нових порядків невдоволені, они тужили за польским панованєм ; що більше, той податливий, осторожний, хитрий елемент, що иде всякій силї під руку, организував поруч з шляхтою повстанє проти цїсаря, коли під конець 1789 року двір берлинь­скій через свого посла в Варшаві Люкхе­зиніого обіцяв був помочи Полякам відор­вати Галичину від Австрії і в тій цїли викликав був небезпечну ворохобню поміж галицкими Поляками. Уряд австрійскій не поступав з жидами щиро, піднесенє і ща­стє жидівства не було цїлею правительства.
 

[Дѣло, 26.06.1888] 

(Дальше буде)

[3] (Дальше.) 

Причини надїленя галицкіго жидівства новою организацією були политичні і финан­сові. В §. 1. нової устави сказано, що з жидівства твориться окреме тїло, бо лише в той спосіб буде можливий єго перегляд і провід до публичного добра (weil allein da­durch Uebersehung und Anleitung zum all­gemeinen Besten erzielt werden kann). Однако урядом руководив важнїйшій єще взгляд политичний, котрого мотивів в „порядку“ не оповіщено. Галицкі жиди говорили жарґо­ном нїмецким. Здавалось, що жиди будуть пригідні властям в дїлї онїмченя краю. Бюрократія була вся нїмецка ; нові школи, навіть людові, були нїмецкі ; нїмецких ре­місників і купцїв, нїмецких колонистів, ваблено до Галичини значними привилегіями і поселювано їх чималим накладом гро­шей. Однак все то було чуже, не зрослося з краєм, не могло мати на людність аж такого впливу, щоб знїмчити великій край. Уряд не погордив і жидами і задумав визискати їх в цїли з'амальгамованя ко­ренного населеня. Тому мусїла відбуватись вся кореспонденція дирекцій з цїсарскими властями по нїмецки, а в жидівских су­дах списувано протоколи по жидівски і по нїмецки, тому заводив Іосиф II. нїмецкі школи для жидів. Однак чим вдоволилась людність христіяньска, того не можна було накинути жидам. Нїмецкі школи були нена­вистні жидам, а рабини підняли против них таку агитацію, що ті школи звелись так само внїнащо, як жидівскі рільничі колонії. Іосиф II. заложив таку колонію під Болеховом. Виставлено там 12 на-пів мурованих домів в стилю голяндскім і віддано їх на ужиток 12 жидівским роди­нам. По кількох лїтах переїзджав там-туди геолог Гакет (Haquet) і побачив до­ми опущені, пообдирані, гидкі, городьбу і плоти жиди попалили, плідні ниви стояли облогом, а хоч було трохи справленої рілї, то не жиди заходились коло неї, а хлопи за горївку ; нові колонисти жили з того, що розбрелися по сусїдних селах і шахру­вали.

Змаганє правительства, утворити з т. зв. польских жидів новий рід жидів нї­мецких, проявлюєсь й з указок, даних властям политичним і войсковим підчас перших конскрипцій. Жиди не мали нїяких прізвищ а писались именем своїм і бать­ка, приміром Мойсей Мошкович. Жидів треба було якось назвати, бо без того немож­лива була правильна администрація. Викону­ючим спис жидів органам велено давати им лише нїмецкі прізвища, кождій одиници о скілько можна инші, щоб ті самі прізви­ща не повторювались. Официри над'уживали инструкції правительства і почасту поганили з жарту або хабарства смішними або гид­кими комбинаціями слів жидівскі роди, ко­трі відтак писались : Каценельенбоґен, Ун­терляйбсґешвир, Афтердуфт.

Друга причина, що спонукала державну администрацію завести „порядок“, були спо­дївані користи финансові. Свою автономію мусїли жиди тяжко окупити, а австрійскій фискализм давив їх зростаючими з кож­дим роком, а часто несправедливими тяга­рами. За панованя польского платили невелику поголовщину. Той податок брав з них і уряд цїсарскій від р. 1772, однак піднїс єго на 2 зр. від голови. З заведенєм „порядку“ не називано єго поголовщиною а податком толеранційним за оборону правну. Сей податок здвоєно р. 1776 і велено пла­тити крім него податок доходовий і маєт­ковий в тій самій висотї. Тим чином піднесено давну поголовщину до 4 золотих реньских. Збиранєм і репартицією подат­ків займався кагал. На кождого жида ви­значувано податок підчас дорічних загаль­них зборів т. зв. великої сесії. Уряд не вглядав в побір податку, потверджував лише загальну квоту, припадаючу на кождий кагал. Для правительства було се рїчею рів­нодушною, чи поодинокі жиди платять пра­вильно податок, чи нї : кагал мусїв дбати про те, щоби кождого кварталу віддати до цї­сарскої каси припадаючу на него пайку. То­му то уряд дбав про финансову силу кага­лів, віддав виключно в їх заряд круп­ку (в 1792 р. по знесеню жидівского „по­рядку“ виносив сам податок від яток 293.000 зр.), не призволяв робити кагалам нових довгів без призволеня правитель­ства. Як кагал мусїв внести до цїсарскої каси припадаючу на него квоту, без взгляду на те, чи поодинокі жиди були в силї за­платити податок, чи нї, так ручили всї ка­гали округа за точність сплати податку кож­дого кагалу з-осібна. Навіть в такім ра­зї, як місточко вигорїло і кагал не був в силї заплатити податку, роздїлювано єго на прочі кагали після начерку окружної ди­рекції.

Правами користувались лише ті жиди, що могли платити податок. Бідних жидів, що не були в силї заплатити 4 зр. податку толеранційного і доходового, давив уряд нелюдскими мірами. Они попали в катего­рію жебраків і волоцюгів. Їх велено вигнати з краю. Був се указ дивачний, несовістний і не доводив до цїли, бо по­сторонні держави не приймали вигнану бід­ноту. Не розтягалось вигнанє на жидів старих і калїк, що не могли заробляти на житє, а тим менше платити 4 зр. по­датку. Они мали право, як сироти, домага­тись від кагалу удержаня. Запомоги ухвалю­вано для них на великих сесіях (загаль­них зборах кагальних). Бідних жидів подорожних можна було терпіти в чужій громадї найдовше три днї ; опісля мали ді­стати від кагалу тілько грошей, щоб им стало на дорогу аж до сусїдного кагалу. Калїкам належались єще підводи.

Жидам, що не були в силї заплатити податку, зборонено de facto женитись. Прави­тельство австрійске задумало взагалї спинити множенє жидів. Розпорядженєм з 8 мар­та 1773 зборонено жидам під конфискатою всего майна і карою вязницї женитись без призволеня губернії і визначеної високої такси. Рівночасно дано губернії указ, щоби позволяти петентам женитись лише в ви­имкових разах. За виконанє постанов про жебраків і женидьбу відповідали ка­гальні і рабини своїм маєтком і особами. В Галичинї не вільно було поселятись сто­роньским жидам, що не виказались маєт­ком доходячим що найменше 5000 зр.

Всї непригідні постанови уміли жиди обійти. Приміром женилась біднота без повідомленя старости, без призволеня на­містника і без такси, так само як перед тим і опісля, однак рабина не мож було засудити на 100 дукатів кари, взглядно вяз­ницю, як велїла устава, бо бідні жиди він­чались без рабина. Не легко було дійти, ко­трий жид женатий, котрий нї, особливо за­для того власти, що виконуючі роскази прави­тельства дивились на дїла жидівскі крізь пальцї. Урядники нїмецкі опинились в миг в жидівских кишенях, а кагали вели дїло коррупції систематично, після пляну з гори уложеного. Всї свої реформи задумав Іо­сиф II. перевести при помочи совістного і свідомого цїлей державних стану урядни­чого. Коли-ж надїя на поміч бюрократії в уладженю дїл галицких єго завела, звер­нувся єго гнїв в першім рядї супроти жидів, раз за те, що знївечили хитростею, солидарностею, і властивою собі відпорною силою дїло задуманої реформи, по друге, що здеморализували нїмецку бюрократію, заснову тогдїшної системи правлїня.

[Дѣло, 27.06.1888] 

(Конець буде.)

[4] (Конець).

В послїдних пяти лїтах панованя Іосифа подибуємо несмілі проби, покінчи­ти радикально жидівску путаницю. Проєкти викорененя жидівства трактовались прилюдно, як всяке инше публичне дїло. Знесенє ре­гулямину з 1776 р. попередила строгі міри, котрі мали жидам відобрати нагоду шко­дити суспільности. Патент з дня 24 сїчня 1785 зборонив жидам арендувати коршми, грунти і добра, котрих самі не справляли, млини, ярмаркове або торгове, спасне, тран­спорт соли, десятини з двірских ріль, де­сятини духовні, десятину від тютюну. Нако­ли-б бюрократія виконала була сей патент, була-б підорвала конечно истнованє біль­шої части всего жидівства. Знесенє дирек­ції краєвої, окружної, судів рабиньских і мамери, заряджене 27 мая 1785 мотивовано тим, що „Judenordnung“ з 1776 р. нї в жадній точцї не відповів надїям прави­тельства. відтак переказано политичні спра­ви жидівскі місцевій зверхности, циркулови і губернії, дїла судові судам місцевим і апеляції. Власти мали залагоджувати жи­дівскі дїла після норм загально обовязую­чих. Внутрїшний заряд кагальний мав обмежатися лише на религії, милостинї і за­осмотреню хорих. Кагал вибирав 6 кан­дидатів заряду — з тих именував ста­роста окружний 3 старшини кагальні. Лише Львів і Броди вибирали семох кагальних що три роки.

Не удалось зменшити жидів забороною женитись, то тому видумано новий спосіб екстирпації : таксу від синів. Пригадувала она міри Фараонові, одїті в новітні фор­ми. Податок від синів був прогресивний, від кождого слїдуючого сина мали батьки платити два рази стілько, що за попередного. Висота податку залежала і від занятя. Тим чином подїлено жидів на три кляси : рільників, жидів зістаючих в публич­ній службі в школах і кагалах ; всї прочі купцї і промисловцї належали до третої, найвисше сподаткованої кляси. Жи­ди, що працювали на ріли і мали з неї дохід, не переходячій 100 зр., платили від першого сина 3 зр. податку, від другого 6, від третого 12 зр. Наколи дохід виносив більше як 100 зр., вимірювано жидам — рільникам здвоєну таксу. Ті, що служили в якій публичній жидівскій институції пла­тили 12, 24, 48 зр. і т. д. Весь прочій загал жидів платив найвисшу таксу, по 20, 40, 60 зр. і т. д., коли мали доходу понизше 400 зр., і ЗО, 60, 120 зр., наколи їх дохід пе­реходив 400 зр. З того виходило, що кра­марь, котрий на цїлий рік не мав і 100 зр. доходу, мав від разу заплатити за че­твертого або пятого сина 80, взглядно 100 зр. під грозою екзекуції.

Всї ті розпорядженя не могли довести до цїли: їх не можна було виконати уже за-для внутрїшної их суперечности. Жидів гноблено і полохано без потреби бруталь­ними розпорядженями, котрих відтак не можна було примінити в практицї. Непо­трїбно викликано завзятий гнїв жидівства збороненєм носити довгу жидівску одїж; скоро в короткім часї (по смерти Іосифа) знесено ту постанову, хоч жиди о те навіть не просили. Найтяжше, хоч лише на дуже короткій час, діткнув жидів справедливий тягар служби войскової. він причинився більше до зменшеня жидів в Галичинї, як всї инші способи екстирпаційні. Мимо подат­ку від женитьби зросло их число від р. 1782—1786 з 172.000 до 215.000 душ. Коли по знесеню регулямину цїсарь розказав при­мінювати з всею строгостею до бідних жи­дів ті постанови, що мали на цїли позбу­тись их з краю, а переполохана бюрократія мусїла виказати зменшене число жидів, щоб не викликувати гнїву цїсаря, находимо в таблици конскрипційній з 1787 р, записа­них 210.000 душ, хоч число се було фик­ційне : вигнані жиди поприходили назад, бо жадна держава не хотїла их приняти. Жи­ди поховались лиш перед бранкою. Року 1788 начислено их 199.000, р. 1789 — 189.000, р. 1790 — 188.000. В тім роцї визволив их цїсарь Леопольд II. знов від служби войскової і они наново почали рости числом.

Що Іосиф II. задумав ужити таких драстичних способів, поясняємо собі тим, що гадка екстирпації жидів була дискуто­вана навіть серед тогдїшних либеральних кругів. Підчас другої подорожи по Гали­чинї приглянувся цїсарь близше галицким жидам. З вікон свого помешканя бачив він, як жиди бродять без дїла цїлими днями по улицях великими товпами і поспи­тав одного совітника губерніяльного, що з ними робити. Запитаний був тої гадки, що жидів належить зменшити. Іосиф замітив, що утерпіла-би сила податкова краю, бо зменшився-би „стан контрибуційний“. Уряд­ник відповів порівнанєм: „В огородї, де розрісся бурян, єсть також зелено. Вики­нувши єго, буде огород виглядати зразу пу­сто, однак небавком скрїпляться пожиточні ростини а з них огородник мати-ме богато більше пожитку, як з пасожитного буряну.“

Розумієсь, що тогдїшні писателї, що займалися справами жидівскими, предкладали далеко острїйші міри, як їх могло ужити правительство. Всї они виходили з тої точ­ки, що жиди суть шкідним елементом для краю і держави і що добрими способами не можна їх перемінити на добрих підданих. Енґель, звістний историк, висказав навіть гадку, що жиди були головною причиною не­мочи Польщї і що на всю будучність будуть они причиною руїни міщаньства і убожества хлопів, котрі по-при жидах нїколи не бу­дуть могли двигнутися. Гакет єсть тої гадки, що дотеперїшні укази правительства були недостаточні і радить ужити инших спосо­бів примусових : зборонити довгі халати, уживані жидами длятого, що під ними лег­ко им крити крадені рїчи ; не призволити уживати гебрейского язика, бо єго нїхто не розуміє ; зборонити жидівкам голити голову, а натомість наказати жидам бритвати бо­роду. Нехай жиди святкують сабаш в не­дїлю і не палять під суботу більше сві­чок, як звичайно, не перетягають дротів крізь улицї. Дальше радить Гакет зборонити говорити поганим жидівским жарґоном, обрїзувати дїтей, тримати христіяньских слуг. Як-би ті репресалії не помогли, то не призволити жидам женитись, хиба най­старшому синови: молодші сини нехай ви­мруть, як монахи. Дитину незаконно роджену віддати в христіяньскій приют для знайдів, де би єї охрещено і дано нове прізвище.

Прихильний жидам совітник губер­ніяльний Кортум, що написав був о кве­стії жидівскій окрему книжку, дивиться на справу оком мужа стану. він радить надї­лити тих жидів горожаньскими правами, що відречуться ортодоксії і покинуть свій се­паратизм. Проєкт Кортума не сподобався Евґлеви, за-для того, що він єсть випливом нетолеранції і прозелитизму і не сповнив-би цїли, як кожда нетолеранція. Енґель ду­має, що було-би для людскости користнїйше і навіть гуманнїйше, поселити жидів на­сильно в безлюднім якім краю, тримати їх в послуху замками і гарнизонами, не випускати їх нїкуди, змушувати голодом і нуждою до рільництва і рукодїл і не до­пускати до них кусника хлїба, не випроду­кованого ними самими, просвічати наукою Мендельзонів, Бендавидів і Маймонів, ви­зволити їх з глупоти талмудової а просві­тити їх правдивим деїстичним культом.*)

Ом. Калитовскій.

​

[Дѣло, 28.06.1888]