Шоста евакуація.

 

Бувають в життю окремих людей і цілих колективів світлі натхненні дні, коли забувається усе темне, болюче, усе срамотне і з глибин души піднімається щось світле, бадьоре, натхненне вірою в добро. Такий був настрій урядовців, коли вони, при перших відомостях про повернення до рук наших Київа, вирушили з Камянця і росташувались в Винниці. Росташовувались якось нашвидку, не надаючи жадної уваги на те, чи добре чи ні — бо це ж тимчасово. Скоро далі посунемо до Київа — або, казали другі, до Одеси. Адже ж матимемо дві столиці, це конче потрібно для нашої Держави. Але поки вирушить уряд до стародавної столиці — Київа — окремі особи не могли втерпіти і їхали до Київа, що б хоч глянути на дороге місто, на ті святощі так дорогі серцю кожного Українця: на св. Софію, на Дніпро з його мілинами, на Центральну Раду, на Бібіковський Бульвар, по якому стільки разів зустрічали своїх переможців козаків, на той Український Клюб, де лунало стільки палких промов...

 

І побачили!

 

Не город, а кошмар! На Подолі, на Печерську руїни. На Прорізній, на Крещатику сліпими очима визирають (по одному дому) з під каміння колись величні будинки. Вулиці пусті — нема ні трамваїв, ні фіякрів. І людей не видно: ще не відійшли від зтеррорізованного настрою, ще бояться на улицю виходити. А з Дніпра одноманітно бухає большевицька артілєрія, мов зловіще невпинно пророкує: Memento mori! Під блакитним чудовим небом гудять аеропляни і на очах мешканців йде повітряний бій польського аеропляна з большевицьким. Хвалить Бога! сьогодня польський підбив ворожу машину і вона десь за Дніпром впала. А завтра, як воно буде? А завтра ж приїзжає Головний Отаман, на небі ні хмариночки, від ранку усі зхвильовані піднимають очі в гору, чи нема страшного хижака під чудово блакитним небом.

 

Але ж це Київ! Чому ж по вулицях так рідко чуєшь українську мову? Чому на змучених обличчях мешканців не бачишь тиєї чудової "чорноземної усмішки", яка по дослідам Докучаєва сяє лише на щиро українських лицях. Ні, тепер обличчя були виснажені від справжнього голода, який перетерпіли Кияне за цілий рік, в очах стояв жах від усього, що бачили ці очі і до чого не змогли призвичаїтись. Смутна наша столиця. На Єврейському базарі, на Житньому, на Подолі, де в човнах сидять поважні селянки на торбах картоплі, купи сала, яєць, скрізь їх обступають наші бідолахи інтелліґентні жінки, продають їм решту свого майна, виблискують срібні ложки, вази — згадки минулого добробута, ростягають спідниці, рушники, естетичні блузки, це усе мусить привабить тут спокійні очі щасливих селянок, щоб бути виміняним на шматок сала, на жменьку круп, десяток картоплі — бо там дома на це чекають голодні діти. Але на човнах панує олімпійський спокій.

 

Одна знервована пані звертається до найближчої баби, запитує роспачливо: — Але, тіточко, що ж Ви потребуєте, може що небудь в нас таке і знайдеться.

 

— Мені — пишно одповідає баба, — нічого не треба, усе маю, от як би б ще ту машинку придбати, що без голоса співає! (ґрамофон) оце б я забажала!"

 

На другому кінці базара серед гори булок — визирає надуте обличчя торговки: окружила її юрба, питають, скільки вона хоче за булки, а саме головне, на які гроші вона їх продає, бо перший час вередливий базар не приймав ніяких грошей, крім царських, яких в Українців не було зовсім. Даремно щасливій власниці булок пропонують і карбованці і марки польські, і гривни, і канарейки і богданки, торговка лише суворо неґативно хитає головою.

 

— Царівно, та хоч єдине слово промов, — ласкавими устами нетерпляче запитує її якась інтелліґентна пані з виснаженним обличчям і люто розпаленими очима: — змилуйся, скажи, які ж тобі потрібні гроші?

 

В юрбі сміх, але скрізь сльози сміх, бо булки залишаються неприступні для всіх, хто не має царського рубля.

 

Так було в перші дні, далі усе повеселішало, вулиці наповнилися людьми, чудовими вечорами залунала навіть наша пісня. Базарі змилосерділися і брали з великою охотою наші червоні карбованці. Замовкла орудійна пальба з за Дніпра, усі вірили, що Поляки направили могутні сили на Ніжен, вже борються за Лівобережну Україну. Уряд новий склався з таких популярних в Київі діячів, як Прокопович, Ніковський, Саліковский. Ну хвалить Богу! Хоч і тяжко, що Чернигівщина ще цілком від нас одрізана, але... це ж тимчасово. Бо ж Поляки, найкраща армія в Европі, як одягнені, йдуть в бій мов на баль! Ні, тепер усе буде добре. За працю, панове, за працю культурну творчу, господарську, усяку.

 

Повернули до Винниці і стали до праці, бадьорі, захоплені, бо ж в Київі і при гірших умовах, а скільки було зроблено — Академія Наук, яка розвинула діяльність наукову, кооперативи скільки книжок повидавали, так добре виконали свої обовязки і Шкільна Комісія і Учительська Спілка — хай же й ми свою працю урядову додамо, хай не сміються з нас, що ми по світах два годи мандруємо і не маємо нічого конкретно зробленим.

 

І запрацювали в Винниці усі установи. Такий запанував бадьорий настрій, об'єднувався Камянець з Київом, обмінювали думками люде, що не бачилися роки, родини познаходилися, — об'єдналися люде, намічалися з'їзди, наради...

 

8-го червня весь день непомітно пройшов в праці. В 3 години усі інстітуції розійшлися по своїх укоханих столовках-ресторанах. В 6 годин мала бути пишна церемонія заложення Січи в Білому Залі — і тут, мов літній несподіваний грім — пролунало страшне слово: "Евакуація! Київ від нас знову віднято. Кіннота Буденного прорвала фронт! Евакуація!"

 

Одразу ніхто нічого не розумів. Тай розуміти не було чого: подавалися фури, грузилися грузовики, громихали автомобілі. Що б усі урядові інстітуції на 10 год. вечора були на дворці! Запанувала страшна непереможна богиня Паника! Старі польські пані чиплялися за фури, благали хлопа, що б забрав, підвіз до двірця, другі тутже на вулиці зомлівали, бо почулося їм: десь хтось сказав, що вже запізно тікати.

 

Другого ранку Вінниця завмерла, попереднього галасу і гармидеру не було чутно. По вулицях тільки де не де спішилися з невеличкими валізами в руках запізнілі мандрівці. Але за деякий час вулиці знову наповнилися людом — але який ж це був люд: численними купами вони сходилися на усіх ріжках вулиць, таємниче один другому щось передавали, вони "сміялися", вони ґерґотали аж захоплювалися від задовольнення... Цю ж ніч остання польська влада заарештувала в Вінниці 90 душ — вони вже склали єврейський Ревком.

 

А на дворці увесь уряд, скарбниця, юнацька школа — усе в ваґонах стояли цілий день на поготові, коли польська влада вокзальна змилується, дасть паротяга. Та ніхто і не вимагав тих паротягів: в усіх панувала та думка, що це не евакуація справжня, а так якесь непорозуміння. Мабуть зараз розгрузимось, вернемося у Винницу до праці. Але усе таки вирушили до Жмеринки, там стояли, ждали поворота до Винниці, але надія марніла, посунулися не на Винницю, а на Проскурів. Там одну частину направили до Староконстантинова, потім з півпутя завернули їх, усі вирушили на старе логовище — Камянець. Сумним непривітним днем, під дощем на брудних фурах зробив свій непишний в'їзд наш знесіленний безвладний уряд. Ой, як образливо усміхалися мешканці, як недвухзмістно вітали нас в тимчасовій столиці нашої неістнуючої вже терріторії. Тяглися фури, де серед кошиків, куп мокрих паперів, машинок, возсідали мокрі, змучені панночки канцеляристки. Ну в'їхали, почали реквізувувати помешкання, росташували знов папери. Але нікому праця не йшла до рук. Щось тяжке мов камінь залягло на серці, зневірря опанувало, не було наче ніякого обрія, усе одна фікція. А тут і пішли рокові непорозуміння: з уст урядовців особливо найвищих — усе обстоїть як найкраще. А Жиди подають протилежні відомості, а Поляки складаються, обривають елєктричні проводи, телєфони знімають, американський склеп харчовий для дитячих їдалень грабують. І ось 6-го липня вже демонстративно потяглися на вулицях тимчасової столиці України фури, коляски, автомобілі. Серед цього Ісхода чутна була виключно польська мова: в деяких екипажах визсідала яка небудь одна літня пані, а коло неї собачка, а по за нею 5 фур майна. Цілий день тяглася ця евакуація, коло деяких польських установ фури грузилися цілий день, на майданах паслися селянські коні. А дядьки зловісно мовчки сиділи коло фур і чекали панів Поляків, щоб вантажити загарбане в Україні добро.

 

Виїхали Поляки. Але на їх місці не почали урядувати Українці. Ні, слідом за польською владою евакуується український уряд, але не так пишно, як то робив польський: для нас не вистарчає ні фур, ні візників, ні грузовиків. Усе забрали союзники. Евакується наш уряд в Галичину — що там його чекає, як може зустрінути його та сама Галичина, яку. . . . . . Скільки непорозуміння за цей короткий період Червень—Липень, як перенесе Україна це нове болюче руйнування? Тяжко і тим, хто виїзджає, тяжко і тим, які залишаються продовжувати працю на "нашій не своїй землі!"

 

Мрії рожеві, настрій бадьорий Винницький; — чи ти повернешся в груди наших змучених робітників Українців, що так прагнуть для свого народа волі, для свого края незалежності?

 

8-го Липня 1920 р.

 

[Воля, 07.08.1920]

 

07.08.1920