В чужині умру...

Чуєш брате мій, товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.
Кличуть: кру-кру-кру,
В чужині умру...
Б. Лепкий.

Скільки по світі розкинених українських могил, які скарби поховала в собі чужа земля — сказати тяжко. Багато українців зійшло передчасно в могилу, не встигши виявити свого таланту. Мабуть сьогодні не знайдеться країни, де не було б українських могил постів, письменників, учених, журналістів, робітників, послів і т. п.

Пpaзькi Ольшани — це свого роду український пантеон. Тут знайшло вічний спокій багато незабутніх постатей... Юрій Драган — вояк, студент і поет, передчасно скошений сухотами. Залишив по собі дорогий спомин — невеличку збірку поетичних творів "Сагайдак", що встиг її написати підчас свого короткого творчого горіння. Початкуючий скульптор Колядинськнй — також вoяк i студент Мистецько-Промислової Академії. Творець таких перлин, як "Літак, що стратив крила і падає до долу" (на виставі Академії дістав першу нагороду), "Дитина, що тішиться яблуком", "Приятель", "Бюст словачки" і найкращий твір "Змагун з мячем".

Спиридон Черкасенко — визначний поет і письменник, який залишив багату літературну спадщину. Працював, не покладаючи рук, до останньої днини свого життя. Поспішав, бо боявся, що не вcі пляни здійснить, не всі задуми виконає. Жив напівголодний, працював у нетопленій цілий рік хаті. Зимою грівся проходами на студених вулицях Черношиць... Серце не видержало. Кільканадцять годин пролежав самотний в холодній кімнаті. Помер цей український бард серед чужих людей у празькій лікарні. Тепер його могилу прикрашує гарний памятник.

О. Бочковський — славний український вчений-соціолог, еміґрант ще з 1905 р. Европеєць у найкращім значінні цього слова, шляхотної вдачі і доброго серця, невтомний робітник. Жив виключно для рідної справи, допомагав усім, чим тільки міг. На жаль, про себе зовсім не дбав. Нераз "забував" пообідати. Відомий випадок, коли Бочковському майже силою втиснули в руки невеличку позичку. Але на порозі української їдальні Бочковський ті гроші "позичив" іншому українцеві, а сам вернувся голодний назад до своєї праці. Помер у молодому ще віці. Виснажений організм не міг більше видержати такого життя.

Софія Русова покинула рідну землю, маючи понад 60 років. Прийшла на еміґрацію, щоб працювати для рідного народу, бо під большевиками працювати не було змоги. На чужині звичайно жила скромно, не користувалась і електрикою, бо на такі "дрібниці" у неї не ставало грошей. До самої смерти заробляла на життя лєкціями, перекладами та ще й внукам і правнукам допомагала. До останніх днів брала активну участь в українськім громадянськім, культурнім і науковім житті, стояла у проводі українського зорганізованого жіночого руху і, як українка, часто виступала на міжнародніх жіночих зїздах, псуючи кров жидівкам-большевичкам. Загадка є, відкіля в такому тендітному організмі бралося стільки енергії. "Не хочу вмерти, доки не скінчу праці" — часто казала Софія Русова. На жаль... Не стало Великої Українки, перед котрою капелюх скидали навіть вороги і котрій у день Свята Матері українці з побожністю складали свої побажання.

Евген Чикаленко. Приятелі і колишні співробітники звали його Паном. Евген справді був Пан. Людей з таким розумінням свого національного обовязку, з таким патріотичним наставленням, з таким щирим серцем і добрячою душею навіть плодовита українська мати-природа приводить на світ дуже рідко. Разом з тим Чикаленко — це втілена скромність. Найкращий в Україні господар відмовився бути професором в Українській Господарській Академії в Подєбрадах, найбільший серед сучасників український патріот зі скромности відмовився в 1918 р. перебрати у свої руки гетьманську булаву. До самої смерти Е. Чикаленко не міг пережалувати, що не вспів роздати на українські народні цілі решту своїх маєтків. Помер у празькій лікарні як останній бідак. Знищеному еміґрантськими злиднями організмові не помогли вже ніякі операції... Мабуть так тільки вмирають степові орли, як помер Пан Евген Чикаленко...

Так на чужині вмирали люди, котрі жили "для одної ідеї". Але, на жаль, попадалися й такі одиниці, що "жили з ідеї". Ці другі вміли влаштувати своє життя доволі вигідно і навіть маєточок скласти. Тільки вони, рідко коли, зуміли зарядити якслід отим своїм добром і воно по їх смерти переходило в чужі руки. Таке було в Празі, таке саме сталось і у Відні. Відомий випадок, коли на чужині помер підприємчивий українець, про котрого говорили, що він є найкращим видавцем серед кравців і найкращим кравцем серед видавців, і його не було за що показати. Тоді за справу взялась влада, при чім виявилось, що покійний мав кілька власних домів, звої сукна та іншої матерії, великі запаси харчів тощо. Звичайно, все це разом з домами опинилось у чужих руках...

[Краківські вісті]