І.
Східно-европейська кріза, що через своє безвпинне кітловання втягнула десятки тзв. історичних і неісторичних народів в свій заворотливий вир, що погрожує розторощити основи колись ціпкого світового ладу, що трівожить сон посідаючих і непосідаючих двох півкуль, що з нутра людства добуває передісторичні, наскрізь звіринні інстинкти і одночасно надихує цілі фалянґи людей найкращими чеснотами самозабуття, посвяти і віри в зоряну будуччину всіх людей, — та довготріваюча кріза взяла в свої цупкі кліщі нововідроджуючуся Польщу, висуваючи її опанциреним фронтом проти східно-европейської стихії.
Недавно іще під столицею Польщі стояли месіяністичні війська Лєніна і Троцького, а над тим зборищем простодушних Великоросів, впертих, таємно-мовчаливих Китайців, нерозбірчиво-слухняних Лотишів і кровожадних Мадярів — повівав побідний червоний прапор і кроваво миготіла пятираменна звізда комуністичної реліґії. Напроти них станула націоналістична Польща із своїми баталіонами, прапори котрих перед кількома тижнями ще маяли в Київі, Минську і Вильні.
За що властиво йде боротьба? За що гинуть тисячі людей, марнується праця міліонів робітних рук, в імя якої великої ідеї нищіють непомірно великі матеріяльні й культурні цінности, через яку примху історії терплять і гинуть міліони, страждають народи?
Суть тієї боротьби узмістовлюється в конфлікті між старим світом і експериментацією нового ладу, котрий на думку російських революційних ідеольоґів має бути кращий, справедливіщий, більш творчий, як старий. Російська душа, що все пошукувала укритого Бога, що безнастанно застрягала на порозі земного Раю, що суятилася в евангельській ідеольоґії або відгребувала чорного демона в людськім єстві, або переходила страшну ґегенну на просторі між Христом і Антихристом, — остаточно воплотилася в нівелюючім старий світ революційнім подвизі.
Велика Російська Революція проголосила кілька великих кличів, відгребаних з історії француської революції, додала кілька нових, а саме: в соціяльній сфері — соціяльну рівність, в політичній — право нації рішати по власній вподобі свою долю і... осліпла від запалених огнів.
Повалюючи старий лад, борці революції ввернули свої штики проти тих, котрі стояли або котрих поставлено на сторожі того старого ладу. Одним із аванґардних сторожів капіталізму є й Польща. Коли додати, що до комуністичної ідеї — так, як її розуміють теоретики большевизму, ідейно небольшевицькі її виконавці прищіпили свої власні ціли, отже російський імперіялізм, (котрий тепер являється вже невідлучно складовою частиною політичного большевизму), — то матимемо в кількох словах суть сучасної боротьби.
Проти большевицького імперіялізму, котрий до святочних енунціяцій задержав право нації, виступив польський імперіялізм, котрий стерся з російським на просторі тзв. неісторичних народів. А на тлі польсько-російського вороговання як пелікани розшарпують свої груди инші народи, а в першій мірі український.
*
Польсько-російське вороговання дуже старе. Від XVI. до XIX. ст. вела польська Річпосполита шіснайцять воєн з Росією. Московський цар Іван III. в роках 1499–1503 вступає на пограниче Річипосполитої і забирає частину земель коло Десни. З того часу кожне покоління Річипосполитої веде війну з Москвою. Три війни веде Жигмонт Старий — переважно побідно, та при Москві лишається Смоленськ. В пятій війні Іван Грізний забирає Полоцк, в шестій Стефан Баторій при переважаючій підмозі козаків бере верх над Москвою. За Жигмонта III. війська польської держави вступають в Москву. Нову війну веде Володислав IV., а дві війни Ян Казимир. Після "потопу" Польща тратить свою перевагу, зглядно рівномірність сил у відношенню до Москви, і з того часу нагло йде в долину. В загальній суматосі Польща смертельно підірвана козацькими війнами, виступає вже тільки як побічний чинник в ріжних конфедераціях, як прищіпка Наполєона, а опісля в повстаннях.
Кожний "wieczysty pokój" з Москвою трівав коротко. Всі спроби погодити інтереси Польщі з інтересами Московщини мимо поділу "сфер впливів" не вінчаються успіхами. Між Польщею і Московщиною все виступає хтось третій, що й спричинює нову розправу, новий розвал дружніх відносин. Не сягаючи до глибин історії, згадаємо спроби полагоди сього конфлікту в XIX. стол. В 1815 р. імператор романтик Олександер І. вінчається польським королівським вінцем. Теж саме робить в р. 1829 навіть цар-жандарм Микола І. Привернене до державного життя Польське Королівство має власні національні інституції: уряд, сойм, армію. В р. 1860–1862 марґраф Вєльопольскі за одним махом усуває з Королівства 12-тисячну армію російського чиновництва, а Королівство одержує власний уряд; Варшава має своїх міністрів з титулом "директорів". А мимо всього у відповідь на цю російську згідливість з польського боку залунав тільки оклик: "до зброї"!
В польськім громадянстві утерлася й утвердилася думка, що Конґресівка й так була засуджена на неминучу загладу. Sub specie aeternitatis — так — бо кожний нарід конець кінцем є засуджений на загладу. Та утертий польський погляд не може встоятися супроти факту, що Росія послідовно змагала до порозуміння з Поляками. Зновуж у ворожім відношенню Поляків до Росії годі дошукатися тільки самої реакції на російський гнет, бо той дуже часто лагіднів. Мусить отже істнувати глибша причина, котра нівечила кожну спробу порозуміння.
Ще до війни, а головно від вибуху світової війни польська публіцистика, розглядаючи родовід польсько-російського антаґонізму, задекретувала, що падаючим смолоскипом польсько-російського розбрату і вікової ворожнечі є противенство культур. Культура реліґійна, правна й обичаєва Польщі плила із заходу, тзв. латинським шляхом; культура Росії йшла зі сходу, головно з Царгороду. У відношенню тих культур до себе стремить засаднича суперечність, яка й являється предиспозицією боротьби. Приналежність до двох супротивних світів заздалегідь рішила неминучість польсько-російської боротьби. Всі инші чинники антаґонізму грають тут підрядну роль. На уґрунтовання такого погляду польська інтеліґенція зужила багато енерґії, знання й діялєктики своїх передових представників.
Спробуємо побіжно розглянути, на скільки річевий є такий погляд. Правда, до Польщі доходили всі кличі, струї і напрями заходу. Вони переходили не тільки через збірне життя Поляків, але й инших народів тодішної Річипосполитої Українців, Білорусинів і Литовців. Москва трівала тоді в камінній добі обичаєвої й культурної закостенілости. Одначе вияснювати історичний антаґонізм Польщі і Росії головно противенством культур, значить: приписувати того рода ріжницям грубо пересадне значіння, якийсь маґічний вплив, котрого мниму всемогучість навіть при побіжнім розгляді можна звести до маленьких розмірів. Історія ніколи не робить собі нічого з подібних формулок. Навпаки, противенства, якщо нема насилля з боку сильнійшого, можуть себе навіть притягати. Історія вказує, що Анґлія, Франція, Німеччина, Італія, хоч мають культуру того самого покрою, віками жили й жиють у вічнім антаґонізмі. Росію і Францію мимо культурних ріжниць довгий час лyчила єдність політичних цілей. Співділання Болгар і Турків в р. 1915 по пятьсот літах вороговання не перепинила пропастна ріжниця магомеданізму й христіянства, а одночасно болгарський баґнет звернувся був проти побратимчої Сербії. Таким чином ані однородність культур не творить іділь між народами, ані їх ріжнородність не виключує однородних змагань.
Тепер приходиться нам відповісти на питання, чи ріжниця культур була джерелом антаґонізму між Польщею і Росією?
[Громадська думка, 03.08.1920]
ІІ.
Історичний досвід не потверджує загально принятої серед польської інтеліґенції тези, немов би культура була джерелом антаґонізму між Польщею і Росією. При відмінности культур у польсько-російських відносинах відбувався подвійний процес відпихання і притягання. Довгий час в Польщі і в Росії нуртувала думка злуки, політичної унії. Злуки Польщі з Литвою й Україною не уважали Поляки за твір викінчений, тільки за далину великого діла. Завданням наступних поколінь було довершити ще більшого діла: зєдинити в один державний орґанізм Польщу, Литву, Україну й Московщину. Вже в р. 1589 пропонує на соймі визначний польський політик Ян Замойскі, щоби кандидатів до польського престола обмежити до "князів з народів славянської крови", а такі князі були тоді вже тільки на Кремлю. Останній з Ягайлонів радить віддати польську корону Іванови Грізному. Кілька разів кандидатом на польський престол був цар Федір Іванович. Між польською шляхтою широкий відгомін находив клич, "by chciał być Fiodor jako Jagiełło". Oпiсля історія була свідком траґікомедії caмозванців. Мимо того не понехано змагання польсько-російської злуки. В рр. 1610–1612 в Москві твориться сильна "польська партія", до якої належать представники тоді передових дворянських родів. Змаганням тієї партії є посадити на Кремлю польського королевича. І хоч ці змагання остали без успіху, то ідея злуки довго покутувала між російським дворянством, котре — задивившись на самоволю польської шляхти — зітхало до "польських вольностей". Аж Петро Великий задля укріплення самодержавства відкидає польський вплив, заступаючи його деспотичними зразками, черпаними ще з дальшого заходу.
М. Бобжиньскі, який якнайдальше стояв від польського русофільства, говорячи в своїй історії про намірену злуку Польщі з Москвою, доходить до найвищого ступня ентузіязму. "В нас зродилася — говорить він — смілива думка, щоби через покликання на польський престол царя Івана утвердити елємент влади, якого нам не доставало, державі Івана отворити доступ до цивілізації і її силою злагодити великі противенства". — "Була то без сумніву найбільша, найполітичнійша думка з цілого безкоролівя".
Польський публіцист А. Холонєвські твердить, що зближення між польською і російською культурою навіть тоді було велике, коли політичні дороги Польщі й Росії були розбіжні. А. Холонєвскі тішиться, що польські автори в перекладах залюбки були читані в Москві, що польські звичаї й обичаї переносилися з Вавеля на Кремль, а московські двірські дами молилися на "polskim alterzu" Кохановского.
Та киньмо оком ще на одну добу польської історії. В перших трьох десятиліттях Росія поширює польську культуру і то на непольські етноґрафічні области. На Литві (з Білорусю) і на Україні в р. 1797 в значній частині привернено давний устрій публичного життя з "sejmików-ою" самоуправою, з виборністю адміністраційних урядників і з виборним судівництвом, Виленський університет і кремінецький ліцей були огнищами польської культури.
Все це вказує, що висування противенства культури на чоло причин, котрі рішили про ворожий уклад польсько-російських відносин, минається з історичною правдою. Той старий, завзятий, часто крівавий антаґонізм пливе з инших джерел. Польсько-російську боротьбу могли культурні ріжниці деколи поглиблювати і заострювати, одначе ніколи її не викликали. Характер тої боротьби всеї був виключно політичний, а її підкладом реальна суперечність інтересів, иншими словами: є це боротьба двох імперіялізмів за чужі, непольські й неросійські теріторії, боротьба за область розросту і визиску, за Литву і Україну.
З початком XVI. ст. зарисувалися на північнім сході Европи два великі політичні орґанізми: польський і російський. Між ними простягалися величезні простори, заселені Українцями й Білорусинами, без ціпкої державної орґанізації. Українці і Білорусини через ненаситність сусідів, Поляків і Москалів, через потрясення зі сходу не могли в час уґрунтувати сильних державних орґанізмів. І кождого часу, коли в степових пустарях будилася політична думка, завданням Кремлю і Вавеля було її здусити й згнобити. Так Польща й Москва розправилися з козацькими рухами, так шарпали вони Україну при помочі ріжних підставлених креатур в роді Бруховецького чи Тетері, так в морі крови здавили вони гайдамаччину.
Литовсько-руська державність, котру вони "одержали в спадщині", дала їм змогу вступити на шлях суперництва з Москвою. За Ґедимина і Ольґерда Литва прилучила великі українсько-білоруські простори. Москва після скинення татарського ярма, добувши Твер і Суздаль, та загарбавши Новгород і Псков, ввернулася в імя спільности віри і мнимої спільної історії до західно і полуднево-руських земель. Клич "зєдинення руських земель", попираний мечем і коварством, а опісля й опінією урядової науки, перетрівав до наших днів. Вже цар Іван III. домагається Київа і Смоленська. Іван Грізний підносить ті самі претенсії. В межичасі наступає унія Литви з Польщею, через що українсько-білоруські землі входять в склад польської держави. Від тоді розпочинається обосторонний, польсько-російський наступ на "спірні" землі, на лінію Смоленськ-Київ. Зі зростом Москви терен боротьби посувається на захід. Росія і Польща відбувають кріваві гарці на українських землях, діляться сферами впливів (Андрусів), аж поки Росія не вступає в границі властивої Польщі в тозі оборонця десидентів.
Польсько-російський антаґонізм, що виринув і зріс за посідання литовсько-білоруських і українських земель, покінчився для Поляків не тільки втратою предмету, за котрий вівся спір, але й згубою самої держави. Від тої хвилі наступила була та фаза боротьби, коли Росія цілим своїм тягарем перевалилася була на етноґрафічну Польщу. Вияснювати причини польсько-російського антаґонізму противенством культур — значить: служити всьому иншому, тільки не історичній правді.
Згадуваний вже Холонєвскі пише: "Наші повстання проти Росії не вибухали прецінь тому, що польська душа західна, не могла знести инакше устроєної душі російської, східної. Вони вибухали під впливом живлової, непереможної жадоби відзискати те, з чого нас обдерто; ту просту правду виявить нам непомильний інстинкт кождої польської дитини... Польські повстання вибухали не під впливом розпуки, як то привиклося читати в популярних підручниках історії, не тоді, коли було найгірше, але тоді, коли було зглядно найліпше, коли ту загарбану, що найменше неспірну польську область нам повертано — чи то в формі автономії, чи в півсамостійности. В р. 1830 вибух наступив в хвилі, коли польське королівство мало польські державні орґани. Той вибух був підготований у війську, над котрим повівав ще білий орел. В р. 1863 вибух наступив в хвилі, коли королівство відзискало спромогу управляти собою, його підперла переважна частина автономічної адміністрації, котра знайшлася в рядах заговору і улекшила його дозрівання. Натомість в р. 1848, коли революція перетягала Европою, королівство було мертве. Таким чином повстання проти Росії вибухали не через якесь противенство культур, але з тої простої причини, що Поляки бажали знову загарбати Литву, Білорусь і Україну.
[Громадська думка, 04.09.1920]
ІІІ.
Велика катастрофа, яка впала на Польщу під конець ХVІІІ. ст. не була чимсь небувалим в історії. Колиб ліквідація Річипосполитої була покінчилася зведенням границь держави до етноґрафічних меж — булаб це найбільш правильна і справедлива розвязка польської квестії. Величезна діспропорція між етнічно-політичною силою нації і її фактичним станом посідання, зглядно пізнійше між її ненаситними апетитами, вбраними в мантію великих і брехливих кличів рівности, свободи і братерства, ця діспропорція, що конець кінцем мусіла з залізною консеквенцію довести до ампутації українських, білоруських і литовських земель, мала в своїм часі і для инших держав однаково фатальні наслідки. При подібній діспропорції Еспанія мусіла втратити свого часу полуднево-африканські посілости, а опісля Філіпіни і Кубу. Австрія мусіла уступити ся з Нідерляндів, Італії й Німеччини, а в наслідок сучасної війни зійти до свого зачаткового пня. Швеція поволі мусілa закинути думку про опановання Балтику та уступитися з Фінляндії, Ліфляндії, Інфлянт та з німецького побережа. Зведені до властивих границь ті держави обмежилися ролею вічно невтральних країн, відсепарувавши себе від великої політики. Таку розвязку в своїм часі повинно було знайти і польське питання. Колиб була вдержалася на початку XIX ст. етноґрафічна Польща, колиб Велике Варшавське Князівство, твір ґеніяльного Наполєона, було заокруглене иншими частинками суто-польської території, колиб великі держави були забезпечили нетикальність такої польської державної области, а тим самим етноґрафічну Польщу полишили на убочі великої політики, то через ціле століття світ не був би наповнявся польськими скаргами і хоралами, а сьогодні міліони не терпіли би і не гинулиб тисячі ізза фантастичної химери, когрій на імя: історична Польща.
Та розшматовання опісля вже й польської етноґрафічної области між трьох могутніх сусідів мало необчислимі наслідки і для европейських відносин і для польської політики і для нас, Українців, що в своїй визвольній боротьбі мусимо безнастанно числитися з тим, що ненадійно встромиться нам ніж в плечі.
Довгий час думка про відбудовання етноґрафічної Польщі була такою самою утопією, як і думка про реставрацію історичної Польщі. І ця неміч пхнула польську політичну думку на манівці крайного утопісму. Позбавлені надії здійснити хочби дрібку своїх мрій, Поляки втратили всякий реальний ґрунт під ногами. Фантазія пересічного Поляка почала роскошуватися дивоглядними концепціями, в котрих на першому місці під ріжними кличами виступала історична Польща. Найбільш популярним, й заразом найбільш брехливим гаслом, котрим жонґльовано й жонґлується задля нового, ще страшнійшого погноблення тзв. неісторичних народів на просторі між Польщею і Росією, є: "рівні в рівними, вільні з вільними!" До розбудження крайного утопізму серед Поляків причинилися не тільки примари колишньої могутности, непереможний вплив тзв. патріотичної, визиваючо тенденційної літератури, але й чужі культурні впливи. Гайне писав колись, що Польща лежить між Росією і... Францією. І він був правий! Поляки послідовно відмежовували себе від німецької культури. Залізна льоґіка Німців, конечність числитися з твердою дійсністю, почуттям права і справедливости, пошановання чужого — все те було і є чуже широкій, "сарматській" натурі Поляка. За те у Поляків різко виріжнюється нахил до францужчини, до надмірної бомбастичности, поверховного ідеалізму про свято і культу слова та улягливість супроти московщини з її безкраїм утопізмом думки. Ці два так розбіжні, а мимо сього так подібні до себе впливи утвердили Поляків в політичнім утопізмі, до чого пхала їх ще й національна вдача. Не диво отже, що серед таких умов проґрама історичної Польщі запанувала над думками й почуваннями всіх Поляків, правих і лівих, консерватистів і соціялістів, ретроґрадів і проґресистів, не диво, що та програма стала національним "вірую".
Ще й друга обставина зложилася на те, що улекшила і допомогла до загального запановання якраз цеї програми. Нещастє хотіло, що найбільша частина етноґрафічної Польщі — Конґресівка — припала Росії. Через те центр бувшої Річипосполитої найшовся "під одним дахом" з колишніми "кресами", з Україною, котрої опісля бажав собі в небі один з визначних віщих співців погребової Польщі — Богдан Залєскі, — і з Литвою, котру з євангельською тугою оспівував польський ґеніяльний кресовець Адам Міцкевич. Здавалося, треба тільки на біблійний зpaзoк вдунути нового духа в завміраючі рештки польщини на Литві й Україні, а ці землі знов зіллються в одно ціпке тіло з Польщею. На тлі того самообманного сподівання родилися такі дивогляди, що польські поміщики в повстанчій Ліберії ріжними "золотими" й незолотими грамотами обіцювали селянам волю і щастя. Еспанія й Швеція лишилися в своїх етноґрафічних межах самостійними, бо нові границі муром відгородили їх від колишніх теренів експанзії. Не те сталося з Польщею. Вона остала під "одним дахом" з колишніми своїми провінціями, а це стало джерелом польської траґедії на протязі цілого столітя, а тепер джерелом траґедії Українців й Білорусинів, а почасти і Литовців. Теж само сталося і в Галичині. Якась діявольська сила, уособлена в тупих австрійських головах зєдинила українську Галичину з польським краківським Князівством, з Малопольщею, і тим чином створила ґрунт для польського утопізму мріяти, що Східна Галичина теж польська власність.
Ось так через остаточний поділ Польщі польська історична ідеольоґія набрала більшого розмаху і зискала на силі.
[Громадська думка, 05.09.1920]
IV.
Знищення польської державної незалежности було з одного боку наслідком грубо ненормальних, беззаконних, свавільних і анархічних відносин у нутрі держави, з другого наслідком прусько-московських апетитів. Та те остаточне знищення і національна вдача Поляків, оперуюча мріями і утопійними замислами зробила популярною, загальною, всюди сущою думку про історичну Польщу. Поділ етноґрафічної Польщі між три великодержави позірно створив для манії історичної Польщі реальний ґрунт і ворожив їй можливість здійснення. Через поділ втягнено польську політичну думку в круг великих плянів і аспірацій. Ривалізація поділових держав не давала Полякам заснути, скарловатіти. Політична думка Швеції або Eспанії змаліла, круг їх інтересів зменшився, бо їх поставлено з боку від великої політики і відгороджено трівким, неперехідним муром від бувших провінцій. Серед протилежних, перехрещуючих себe струй Поляки почали комбінувати в рамках великих політичних концепцій, як Наполєон І., "святе порозуміння" 1815. р., "національний прінціп" Наполєона III., "панславізм", зглядно "неославізм", "Середня Европа" і т. п. Лявіруючи між змаганнями великих держав, польські політики на їх противенствах почали будувати свої політичні плячи, звязуючи їх реалізацію із змаганнями і долею тої або иншої ґрупи держав. Те, що осягнули власними силами було самообманною мрією, можна було осягнули при помочі инших. Самочинні польські повстання все кінчалися катастрофально, але не мусів катастрофою покінчитися напр. великий бій між Росією і осередніми державами.
Таким чином "незалежна Польща" виходила поза рамки сумовитих хоралів і сантіментальної поезії, а ставала програмою дня. Програма польської незалежности, з дозою меншої або більшої історичности мала бути зреалізована, розуміється, на шляху міждержавного конфлікту. Щоби надати їй більшої ваги і більшої сили, треба було зробити цю польську проґраму аванґардою якоїсь загальнійшої ідеї. Тими ідеями стали: з одного боку панславянська, отже русофільська, — з другого боку західноевропейська, а тим самим в першій мірі габсбурська. Між сими двома ідеями нуртувала ще й третя, найменш правдоподібна, а найбільш реальна в наслідках — звязати свою долю з долею Анґлії і Франції. В першім випадку Польща в злуці з Росією згідно з ґрунвальдськими традиціями мала стати охоронним валoм проти воюючого ґерманізму. В другім випадку Польща мала би бути коронним валом проти російського імперіялiзмy, а в третім — одним і другим під иншими кличами, т. зн. стояти на сторожі оборони Франції перед німецьким реванжом і не допустити до німецько-російської кооперації та здержувати напір червоних армій на европейський Захід.
На початку війни істнували тільки ті дві супротивні струї, назвім їх популярно: русофільська (а через те саме вже й антантофільська) та австрофільська. Довго до війни збиралися грізні хмари на европейськім горизонті, довго Поляки теоретично числили на міждержавний конфлікт і на той випадок строїли свої далекойдучі пляни, одначе щоденна практика заставляла Поляків займатися насущною політикою "малих діл" і міжпартійними сварками. Отже в Конґресівці йшла нагальна боротьба проти виділення Холмщини, за школами з польською викладовою мовою і широко закроєна антисемітська аґітація; в Познанщині йшла боротьба проти вивласнення і кольонізації, а в Галичині боролася польська шляхта, бюрократія й буржуазія з українським еманципаційним рухом. Тоді публіцисти всіх трьох польських "заборів" бідкалися над занепадом "zbiorowej duszy narodu" і виставляли із смутком на душі тези про "три польські народи", котрі й після реставрації Польщі не зрослися ще в одну польську націю з одною душею, з одними змаганнями.
Рік 1908 приніс важні зміни. Стріча анґлійського короля Едварда з Миколою IІ. припечатала анґлійсько-російську "дружбу". Там постановлено теж поділ Туреччини. У відповідь на це вибухла молодотурецька революція, в Туреччині змоглися й закріпилися німецькі впливи, Австро-Угорщина перевела анексію Боснії й Герцеґовини, Болгарія проголосила свою самостійність, а поруч з тим в Празі відбувся панславянський зїзд. Се були признаки, що оба ворожі уґруповання відбувають спішну мобілізацію своїх сил.
І саме тепер в польськім таборі починається вельми оживлений рух. Повстанчі традиції рр. 1831 і 1863 відживають наново у всіх польських партіях, за виїмкою наскрізь русофільської народової демократії. Більшість польських партій в Галичині (де приготовна праця до майбутнього конфлікту не мала ніяких перепон) прихиляється до габсбурської орієнтації. Традиційна засада "Przy tobie Panie, stoimy i stać chcemy" має нагоду здійснитися ділом. Також і в Конґресівці брала гору "західна" орієнтація, бо всі надії на Думу завели. Здавалося, що переважаюча більшість польського громадянства ставиться ворожо проти Росії та що при наближаючімся конфлікті польський нарід звяже свою долю з иншими народами, неволеними Росією. Виходячи з сього становища, українське студентство на другім своїм конґресі в р. 1913 ухвалило йти рука в руку з поступовим польським громадянством з метою розвалити російську тюрму народів. Ніхто тоді не допускав, скільки обману крилося в такому становищі польської політичної думки. Ніхто не освідомлював собі тоді як слід, що Полякам йде не о освободження своєї країни, тільки о нове поневолення народів між Польщею і Росією. Той погній, котрим ті народи були для царської імперії, мав в цілости або хоч в части стати погноєм для Польщі.
Початок війни приніс з початку скривлення, а опісля й розвал одноцільного польського фронту. Почалося з розбиття східно-галицького лєґіону, з виступу з Н.К.Н. східно-галицьких консерватистів (подоляків) і вшехполяків з "еміґрації" ґрафа Станіслава Скарбка. Російська окупація східної Галичини внесла повне замішання в польські ряди. Почала слабнути "західна" орієнтація Поляків, а чим раз більше змагатися "східна". Познанці вижидали увільнення їх з пруського ярма і тому їх "невтральність" приняла дуже підозрілий характер.
Поруч з тим розпочалося нищення австрійсько-польськими старостами українського Пємонту. Тоді повстав вельми цікавий і далекоглядний плян: винищити українську інтеліґенцію і взагалі свідомі українські сили в Галичині, щоби з селянством, позбавленим проводу, робити, що треба "ad maiorem Poloniae gloriam".
Цей плян переводжено з найбільшою ревністю і послідовністю. Широкоторові русофіли, зглядно антантофіли — денунціювали Українців і український рух перед всемогучою Росією, а вузкоторові австрофіли перед Австрією і Німеччиною. Фельдмани і Смольки ослаблювали свій мозок, щоби тільки здискредитувати український рух.
Дивне диво! Се хиба унікат у визвольних змаганнях якогось народу, щоби до власного освободження йти по трупі другого, так само, або щей більше гнобленого і політично закріпощеного народу.
[Громадська думка, 06.09.1920]
V.
Горлицький прорив на весні 1915. р. заставив польську політичну думку обнизити свої русофільські, зглядно антантофільські симпатії. Заняття Варшави німецькими військами, а опісля й обсада цілої Конґресівки охолодили вшехполяків. Був це час, коли польська преса і польські політики навипередки відмовлялися від політичних наклонів народової демократії. В польськім колі віденського парляменту пос. Ґломбіньскі прилюдно відмовлявся від якоїнебудь спільности від свого орґану "Слова польского" і від партійного теоретика Станіслава Ґрабского.
Успіхи армій центральних держав вдарили на польські політичні голови з такою силою, що їх зовсім ошоломили, збили з пантелику. Вщехпольську хорговку звинено, та не надовго. Вшехпольські політики дуже скоро використали ситуацію. Підбиття Конґресівки військами осередніх держав зміцнило їх позицію. Сталося це досить несподівано, але й досить просто. Німці не могли числити на ніякі польські симпатії. Психічне споріднення Варшави й Петербурга вже занадто вкорінилося серед обивателів "Привислянського краю", щоб вони могли без протесту і найвищої відрази зносити машинову прецизність Прусаків. Росія була все зноснійша для Поляків, бо в російськім режімі супроти Польщі ніколи не було однородного, послідовного систему. Самі примхи. Прецінь історія була свідком таких дивоглядів, що Росія, котра сама не мала конституції, наділювала конституцією Польське королівство. Російська державна мудрість обявлялася протилежними скоками. Раз роблено Полякам натяки на Вильно, а другим разом запроваджувано режім Мурзавьова і Скаллона. Німеччина ділала поволі, крок за кроком, але пляново. Росія натомість, нагально і без пляну. Як осел, що вдерся в теплярню, міг наробити багато гуку-стуку, але майже жадної шкоди. Через те серед польського громадянства виросла й законсервувалася сліпа й тупа ненависть у відношенню до Німеччини та поблажливе попрікання у відношенню до Росії.
Такий був момент психольоґічний. Ще важнійший був момент політичний. Думка про історичну Польщу ніколи не покидала польських утопійних голов. А змагання до цеї історичної Польщі було загальне, як жидівська мрія про обіцяну землю. Ясно хиба, що цеї історичної Польщі не могли жертвувати осередні держави. Навіть поменшена історична Польща, т. є. зложена з Конґресівки, Галичини, Литви й Волині була виключена, інтереси німецької держави з одного боку, а зріст української ідеї з другого були поважними перепонами в реалізації тої думки. Вдоволитися етноґрафічною Польщею, і то не цілою (без Познанщини, Поморя) і без моря означувало — зречися всякої поважнійшої ролі в світовій політиці. Під цим оглядом положення Поляків було анальоґічне до колишнього положення Угорщини, котра мусіла пожертвувати частиною своєї суверенности, щоби тільки вдержати в своїм посіданню немадярські землі і народи. Серед таких умов повстала популярна програма "Зєдноченя" проф. Ст. Ґрабского, яка за одиноко можливу розвязку польської справи уважала злуку цілої Польщі з Росією. Ся злука могла з часом дати Полякам можність відбудувати цілу історичну Польщу.
Через свій нахил і симпатії в бік Росії Поляки одночасно лучилися з антантою. Тим способом ставилося польську справу на широку арену міжнародньої політики. Рахунок був дуже простий. По стороні центральних держав находилися тоді властиво тільки дві з рішаючим голосом на евентуальнім мировім конґресі. Навпаки, по стороні антанти були такі кольоси як: Велика Британія, Росія, Франція, Зєдинені Держави і Японія. Сеж не маловажна річ зєднати собі голоси цих потуг. Так відновлено стару теорію відбудувати Польщу в інтересі европейської рівноваги. Польська політика в звязку з антантою обіцювала великі успіхи, відколи коаліція, бачучи неможливість відбиття Польщі для Росії, погодилася з думкою створення нової Сербії над Вислою. Одною з найважніщих цілей антанти, а в першій мірі Франції, було зробити з Польщі антинімецьку станицю.
Серед таких умов, коли одна польська партія за другою почала схилятися до антанти акт 5. листопада 1916 не найшов вже бажаного відгомону. Що більше, більшість польського громадянства поставилася ворожо до того акту. І зовсім природно, бож замісць реставрації Конґресової Польщі усміхалася надія здобути від коаліції історичну Польщу.
[Громадська думка, 08.09.1920]
VI.
В таких, до того найменше відвідних обставинах постановили осередні держави покликати до життя провізоричну Державну Раду (Рада Стану). Се мала бути велика концесія пасивістам. Але Державна Рада не мала ні законодатної, ні виконуючої власти, а була тільки наскрізь репрезентаційним тілом для нешкідливих святочних актів і маніфестацій. Німці числили на польську декоративність, тому й думали, що через привернення старих титулів, назв і емблєм ("маршал коронний", "королівство польське", білий орел, польська національна хоругов), виграють справу. Титули приймалися, одначе бажаного успіху не викликували. Що більше, Державна Рада найшлася в сліпій закутині, будучи приневоленою вести боротьбу на два фронти: з окупаційною владою за розширення своєї компетенції — і з громадянством, котре просто кепкувало собі з такої безсильної Ради. В пресі велася проти Державної Ради безнастанна кампанія, відбувалися демонстрації, університет був свідком виступів академічної молоді. Авторітет цеї інституції впадав все низче.
Таке було положення в Польщі, як прийшли перші звістки про вибух російської революції. Революція викликала серед "вироблених" польських політиків повну констернацію. З революційного Петербурга полилася повінь ентузіястичних кличів, приманчивих фраз. Цілі народи діставали завороту голови. Не диво, що і в клясичнім краю фрази — в Польщі наступило те саме явише. Перше революційне правительство Росії жертвує Польщі незалежність, а Росія прецінь є союзницею Анґлії, Франції, Італії, Зєдинених Держав, Японії. Яку ціну серед таких умов могли мати дарунки Німеччини й Австрії? Як за рухом чудодійної палички "широкоторовці" і "вузкоторовці" найшлися на одній лінії. Таким чином вже не тільки праві, але й ліві партії хилилися до російської, зглядно антантської орієнтації. Почалася обструкція, ліві партії відкликали своїх представників з Державної Ради, ця остання вийшла із становища дипльоматичної резерви і видала відозву, в котрій проклямувала заперестання чинної боротьби з Росією. Ця проклямація ще й тим замітна, що в ній був легкий, але зовсім ясний натяк на "території, положені між Польщею і Росією". І знову, скоро тільки полекшало, скоро польську націю перестали сильно стискати кайдани чужинецької неволі, вона витягає хапчиві руки по чуже добро. Польща не думає зрікатися тих територій; їх доля має бути управильнена на основі польсько-російського порозуміння, — очевидно — "з узглядненням волі дотичних народів".
Цеж ніщо инше, тільки змагання у XX. ст. відновити поділ українських земель між Польщею і Росією, привернути до сили, факту і значіння злочасний андрусівський заговір. І примари Андрусова переслідують польську політичну думку до нинішнього дня в тій, чи иншій формі.
З вибухом російської революції погребано в польській громадянській опінії всяку думку про рівнобіжну лінію з осередними державами. Зворот публичної думки в Польщі пірвав за собою і Державну Раду. Дня 1. мая 1917. поставила вона окупаційним властям ультімативне меморандум, домагаючись покликання реґента, польського правительства і скликання сойму. Правительства центральних держав дали виминаючу відповідь, а тоді ще більше змоглася аґітація пасивістів. Міжтим в Росії почалося формовання польської армії, в Парижі створено польську амбасаду, галицькі Поляки ухвалили резолюцію з домаганням Данціґа. Таким чином думка будувати польську державність при боці центральних держав стала неактуальною. Польська справа перейшла в стан крізи. Варшавський університет закрито, не стало й Державної Ради, розвязано Н.К.Н., польське коло в австрійськім парляменті заняло незвичайно остру поставу супроти правительства, домагаючись негайно відданя Галичини і Данціґа.
В другій половині 1917 р. центральні держави здобулися ше на оден експерімент. Появився патент з 12. вересня 1917 з покликанням на акт 5. листопада 1916. Одначе й цей патент не давав нічого. Реґента не призначено, законодавство обмежено, сойму не було, а польській адміністрації поручено займатися школами, судівництвом, опікою над штукою, ремеслом і добродійною акцією. Це, розуміється, не могло прихилити до себе пасивістів. Одначе колиб навіть вересневий патент був дав якісь ширші концесії, то вони не моглиб привернути до себе польських сердець.
[Громадська думка, 10.09.1920]
VІІ.
Польські пасивісти протестували проти реґульовання польської справи осередніми державами не ізза хиб і недостач того чи иншого акту тільки із засадничих причин. Вони відмовляли всякому актови осередніх держав в польській справі правної сили, яко односторонному актови. Не диво отже, що серед таких обставин вересневий пaтент був в Конґресівці принятий холодно: відповідь польських партій небавом переконала правительства осередніх держав, що вони нічим не заспокоять польських апетитів. Ще на день перед опублікованням патенту з 12. вересня міжпартійне коло, зложене з партії реальної політики, народових демократів, соціял-демократів, христіянських демократів, поступовців, національного союза і союза господарської незалежности, поручало державній Раді все бути свідомим того, що суверенність польської нації повинна спочивати єдино на самій нації. Поруч того міжпартійне коло висловлювало надію, що Державна Рада не схоче з гори рішати про границі польської держави, ані про її конституцію, ані жертвувати комунебудь польську корону, ані заключувати політичних і господарських умов. Подібну думку висловили й галицькі партії 15. вересня 1917, а саме вшехполяки, людовці й соціял-демократи. Таким чином застереження проти означення Державною Радою границь польської держави було мовчаливим протестом проти створення польського королівства тільки з Конґресівки і отвирало шлях польським аспіраціям на захід, не говорячи вже про схід: застереження проти жертвовання корони і заключення політичних та господарських умов виразно зверталося проти "добровільного прилучення до центральних держав", про що говорилося в цісарських маніфестах.
Вже тоді ясним було, що до розвязки польської справи по думці центральних держав не прийде. Не тільки хиталася польська політика, але хиталися й концепції центральних держав. Відень і Берлін вічно крутилися в якомусь зачарованому колі, не знаючи на котру ногу ступити. Росія знову, втративши Конґресівку, управляла супроти Польщі політику гласкання і притягання. Величезна вага Поляків для панславістичного руху доцінювалася там від давна, та витягнути з того відповідні консеквенції не давали Росії ані її централістичні нахили, ані мілітарна сила.
На тих супротивних хвилях ще більш зростали і вкорінювалися думки про історичну Польщу. Та Поляки почуваючи свою слабість, щоби витичити собі границі 1772 р. пактували безнастанно то з одною, то з другою стороною, підпирали Австрію (Przy Tobie, Panie, stoimy і stać chcemy), плазували перед всемогучою Росією (політика польського кола в Думі), низько схиляли чоло перед Прусією і сантіментальні затхання звертали до холодного як крига Альбіону, або до зимно-зворушливої Франції.
В тім вирі крутилася польська політична думка, а тимчасом на Сході котилися події на міру вже не людей, тільки ґіґантів. Російська революція нагло перейшла із стадії романтизму і линвоскочности Керенщини в стадію твердого терору Лєніна і Троцького. Революція проголосила теоретично волю народів аж до відділення від первісної правної держави. Тим самим акт Тимчасового російського правительства одержав нову санкцію з боку революційної Росії. Одночасно несподівано на арені европейської політики зявився новий чинник, котрим стала українська держава. Тепер ясним стало, що з боку Росії Польща не має чого побоюватись, вікно до поширення на схід пробите революцією. Революційний заколот і горожанська війна може тільки улекшити Польщі усадовитись на землях "між Польщею і Росією". Тому всю силу треба звернути проти західного ворога і тих чинників, котрі сталиб впоперек польському поширенню на сході.
В таких умовах на весну 1918 р. наступив берестейський мир. Україна проклямувала свою незалежність і заключила мир з центральними державами на основі етноґрафічних границь. Польща побачила, що на її східній границі виросла нова сила, нова тама для історичної Полиці. Цілий гнів і ненависть звернулися проти України, котра розбила польську мрію про історичну Польщу. Не поминено нічого, не знехтовано ніякими засобами, щоби тільки Українську Республику представити як сезонову державу, нездатну до державного життя, а політику центральних держав як божевільну. Ніщо не помогло й те, що український уряд першою своєю чинністю признав якнайскорше sua sponte признати українським Полякам культурну автономно. Саме тоді, коли в Київі просперували польські університетські курси, коли польські школи (для пересічно 2% українських Поляків) покрили середовища польського скупчення, коли на українській державній території свобідно формувалися польські військові відділи, польські політики і польська преса не мали нічого кращого до роботи як зогиджувати Україну і її боротьбу за волю всіх неволених народів. Починаючи від консервативного "Часу", а кінчаючи соціял-демократичним "Напшодом" в один голос йшло висмівання України. Державницьким елєментом на Україні уважав і "Час" і Дашиньскі тільки польську шляхту. Звуження польських політичних аспірацій через створення української держави уважали Поляки за найбільший удар. І цікаво! Виходило з того всього таке, що Польща моглаб евентуально переболіти навіть надію на ревіндикацію Познанщини, тільки не може переболіти втрати української частини Холмщини, бо через те зникає примара історичної Польщі.
В своїй антиукраїнській акції Поляки добули могутніх союзників в антанті, котра знову не могла переболіти втрати свого російського союзника в боротьбі проти центральних держав і розколу Poсії. На цих струнах досить вміло успішно грали Поляки аж до упадку осередніх держав.
[Громадська думка, 14.09.1920]
VIII.
Саме тоді, коли Поляки всіми силами і всіми засобами вели антиукраїнську акцію, коли польська преса, польські політики з парляментарної трибуни, на всіх зібраннях і сходинах, коли польське громадянство майже без винятку — зогиджували українські національно політичні змагання, коли їдь заздрости і непереможної ненависти заливала серця і мозки передових польських мужів, Українці стояли на сторожі не тільки своєї свободи, але волі всіх гноблених народів. На конституційнім Зібранню Центральної Української Ради весною 1917 р., як засвідчує Ян Урсин-Замарєв "у всіx найбільш гарячих і запальних промовах не впало ані одно слово проти Поляків. Навпаки, впало кілька слів приязних, впало кілька сердечних привітань для творячоїся на румовищах царату у Варшаві братньої державности". А прецінь в умах і серцях всіх Українців зберігалися відприски історичної Польщі з її гнобленням української нації, із здавлюванням кріваво і безпощадно всіх змагань до волі і свободи українського народу. Так глибоким було почування волі для всіх гноблених і визискуваних царатом.
Згідно з правдою треба признати, що українські Поляки, маючи всі національно-культурні здобутки від Центральної Ради (при 2 прц. польського населення на Україні) не ставили перепон українському народови. Одначе ситуація різко змінилася, коли в Центр. Раді впало слово: мир! Український уряд виходив з того справедливого заложення, що Україна не виповідала нікому війни і не має найменшого інтересу вести тої війни. І тоді Поляки з кермуючою польською партією, народовою демократією, перекинулися виразно і без застережень в антиукраїнський табор. Народова демократія вперто і сліпо вірила у всемогучість Росії мимо повного розкладу російської армії. Побіда коаліції без Росії не була — на її думку — можлива. Дійшло до того, що — як каже Ян Урсин Замараєв*) — народова демократія "готова була виділюючіся тоді з російської армії окремі польські військові формації віддати без застережень Керенському чи Корнілову для побідного походу на винищені пожежою війни польські землі, під стягами все-Росії. Колиж небавом правління над Росією обняли большевики, то пп. Станіслав Ґрабскі, Єжи Здзєховскі порозумівалися в Могилеві із загорілим ворогом нашої й української національної армії, Криленком, начальним вождом большевиків, а кс. Казімєж Лютославскі в лютім 1918 р. вів у Київі поважні переговори з новоіменованим большевицьким начальником полуднево-західного фронту", хоч той "начальник" був двайцятькількалітнім веселим студентом, підхорунжим царської армії, а при тім варшавським Жидом. За всяку ціну хотілося ратувати неподільну Росію, вдержати її фронт і польською кровю жертвенно і могутньо піддержати упадаючу Росію.
І коли такі махінації з боку Поляків йшли на шкоду української державности, Українці не тільки обдарували Поляків всіми правами національної меншости, не тільки дозволили і щиро спомагали розвоєви польського шкільництва, креували секретаріят для польських справ в Ґенер. Секретаріяті, але всюди маніфестували свою радість ізза воскресення Польщі, Українські діячі не хотіли ніяким чином вражувати польських національних почувань і розпочинаючи боротьбу за свою волю і незалежність країни, радше хотіли забути всі історичні кривди і на порозі нового життя входити в компроміси з Поляками. Для прикладу вистане згадати, що на святочне відкриття Польської Університетської колєґії в Київі офіціяльно явилися українські міністри освіти і закордонних cпpaв і виголосили гарячі промови, висказуючи радість, що польська культура на Україні знову відзискує право горожанства в прастарім, золотоверхім Київі. Колиж 1. жовтня 1917. р. Польська Демократична Централя уладила святочну академію в салі київської міської Думи в честь Тадея Косцюшка, в столітню річницю його смерти, то кількох українських діячів і міністр внутрішних справ виголосили на тій академії промови, бажаючи Польщі величнього національного й державного відродження, згідно з величнім заповітом великого героя з під Рацлавиць.
Щоби на місці перевести коротеньку анальоґію, нагадаймо як поступили Поляки супроти України, супроти поодиноких галузей українського народу? Отже після того, як кровю стелився цілях галицько-української армії в боротьбі за свободу збещещеного Рідного Краю і Польща обняла адміністрацію Східної Галичини, першим завданням польського уряду і громадянства було замкнути шлях українському народови не тільки до волі, але до культури взагалі. Все те, що здобув український нарід в довгій і виснажучій конституційній боротьбі свободу у ворожій нам Австрії, перекреслено одним почерком пера, закричано криком улиці і галасливістю лицарів шовіністичного промислу. Українській молоді замкнули — не у Варшаві — тільки у Львові, на українській землі доступ до правно утраквістичного університету, не дозволено в тім самім Львові, окруженім українським морем, на відкриття українських університетських курсів. Цинічно заявляє польський міністер освіти українській депутації, що передумовою приняття українських студентів в мури і до тепер іще правно утраквістичного університету — є сповнення нею військової служби в польськім війську. Такі умови перед вирішенням правно-державного становища Східної Галичини ставить вчорашній гельот, раб трьох поділових держав такомуж рабови і гельотови — з тою ріжницею, що сьогодні український гельот має иншого пана, иншого вязничного сторожа.
"Свобода, рівність, братерство", ще й сьогодня маячить такий анахронічний напис на всіх урядах і уступових місцях буржуазно-адвокатської Франції. Ще й сьогодня лунає з польських святочних промов і з перфідної польської преси оклик: рівні з рівними, вільні з вільними! — на наругу українському народови, на позорище культурного світа.
*) Jan Ursyn-Zamarajew: Pierwsze walki o niepodleglosc Ukrainy (Ruch ukraiński 1917—1918 roku). Warszawa–Kijów 1920.
[Громадська думка, 15.09.1920]
IX.
По лінії примари історичної Польщі котилися дальші події. В сутолоку своїх аспірацій польська політика втягнула й західно-українські землі. Ми були свідками двох унікатів: 1) вибуху демонстраційної горячки з боку австрійських урядовців польської народности проти австрійської держави з приводу заключення берестейського мира і 2) якогось національного збочення, коли польське громадянство в своїй компактній більшости свободу свого Рідного Краю, здатність своєї державної екзистенції уявляє собі тільки через погноблення другого народу.
І цікаво, що напр. Австрія мала зрозуміння для польських атавістично-історичних химер і зовсім не карала своїх урядовців за демонстрацію проти свого державного маєстату, не говорячи вже про приватних горожан — між тим коли Поляки карали й карають кріваво напр. Українців не за історично-імперіялістичні химери, тільки за змагання до волі своєї рідної країни, за долю своєї батьківщини, за право до вільного, свого власного життя на прадідівських загонах, за Право Нації.
Не будемо подрібно переходити дальших подій. Вони загально відомі. Отже перед упадком Австрії, коли всі гноблені народи змагають до того, щоби влаштувати нове життя на своїх землях, українсько-галицький нарід проголошує свою державність на українських землях Австрії дня 19. жовтня 1918 р. В тиждень пізнійше Польська Ліквідаційна Комісія, не оглядаючись на виявлену Національним зїздом волю українського народу, спираючись на свою дотеперішню супрематію в цілій Галичині, наказує державним і автономічним урядам вести урядування в імени польської держави. Одночасно назначується кн. Чарториского делєґатом польського уряду у Львові. Тоді Українська Національна Рада силою усуває австрійську адміністрацію і обнимає владу. У Львові вибухає польське повстання проти нечисленних українських відділів, в наслідок чого українські відділи покинули Львів. Одначе українська народня влада скоро принялася в цілій Східній Галичині за винятком Львова. Розпочато всі заходи, щоби якнайскорше покінчити конфлікт з Поляками, пропонуючи їм всі права національної меншости. Та це не довело до бажаного успіху. Поляки, становлячи у Східній Галичині, навіть на основі ославленої польської статистики, — около 20% населення, хотіли не прав меншости, тільки прав більшости, хотіли й хотять дальше вдержати український нарід Східної Галичини в тім стані неволі, в якім стогнав він від 600 літ і стогне до нинішньото дня.
Хоч-не хоч українська влада Зах. УНР. була приневолена виставити армію, щоби відперти польський напір на українську територію. Всі дальші наслідки відомі. При підмозі Франції усунено галицьку армію з рідної землі і настав стан, котрого технічної назви не вільно умістити в ґазеті.
Таким чином в польський круговорот втягнуто і українські землі, український нарід і українську справу. Двома шляхами йшло те втягування України в польський круговорот: 1) інвазія на українські области — Східну Галичину, Холмщину, Підляшя, Поліся, Волинь і Поділя з метою інкорпорації тих земель до Польщі і 2) шляхом запряження в ридван польської політики нещасного отамана Петлюри, котрого непомірна амбіція і самоадорація довела до границь, де кінчається всяка розумна служба Україні і її інтересам, а починається якесь хоробливе маячення, якесь садистичне упоєння болями і стражданнями українського народу задля задоволення витрученого з рівноваги власного "я".
Польська політика, обертаючись в блуднім колі історичних примар, імперіялістичних забаганок, територіяльної і матеріяльної ненаситности, діпняла свого. Обсадила і фактично — якщо ходить о односторонний акт — інкорпорувала західно-українські землі. Навіть більше! Вона довела до політичного самовбивства от. Петлюру, приневолюючи його в найбільш скрутному положенню зложити через свого міністра А. Лівицького відому ганебну деклярацію з 2. грудня 1919 і опісля підписати умову з 22. квітня 1920.
Коли ходить о чисто мілітарний і дипльоматичний успіх, то польська політика на нинішній день виграла всі атути. В обсадженій Східній Галичині заведено режім, як в якій африканській кольонії, заперто Українцям шлях не лиш до свободи, але й до культури, всі признаки українськости знищено так, як тільки може знищити впертий завойовник, розпочато кольонізацію Східної Галичини, щоби якнайскорше довести до стертя з лиця землі трьох міліонів безземельних і малоземельних українських селян. Одним словом не залишено на протязі двох літ нічого, чого на протязі сто літ уживали у відношенню до польського народу Прусаки, Москалі, а в 1848 р. по части і Австрійці. Холмщину беззглядно прилучено до Польщі, на Волині, Поліссю й Поділлю ведено не иншу політику, як в Галичині, тільки не так прискореним темпом. Вистане згадати, що правлячею верствою стали там всі "жонци", економи і инші офіціялісти, ті — що їх через десятки і сотки літ годувала багата українська земля.
Як сказано, все вдавалося. Щастя пособлювало польській анексійній, зглядно імперіялістично-федеративній політиці. Мета — всіми силами перепинити створенню незалежної української держави вповні осягнена. Розуміється, деяка частина польської преси, що стоїть на услугах тзв. воєнної партії в Польщі, любить на всі лади перевалюватися, що через угоду з от. Петлюрою власне поставлено на порядок дня створення незалежної України. Не потребуємо вказувати, стільки хоробливої облуди або брехливої фантазії криється в такій балаканині. Нині кожна розумнійша дитина, а не то політик знає, що ні одна держава не творилася без свого Пємонту, отже творення української держави без Східної Галичини, коли та держава справді має бути українською, це хиба насміх і кпини з української державности або доцільне піддержування на українських землях стану хаосу, замішання і руїни.
І тут історична Польща мимо успіхів завела польську політику в сліпий кут. Відносно українських земель, котрі безапеляційно мали увійти в склад Польщі, в годині задуми і просвітлення ума мусить наступити питання: А що далі? Хибаж такий стан не дасться вдержати літами, бо на це треба величезних засобів, витрачення багацько дорогої енерґії зі шкодою для властивої Польщі. Відноснож тзв. Петлюрівської України доведено її до того, що та Україна находиться хиба під возами залізничих поїздів, якими мандрує з місця на місце новітній Тетеря.
[Громадська думка, 16.09.1920]
X.
У тім заворотливім вирі біля примари історичної Польщі польська політика покористувалася всіми засобами, які допомогла їй створити антанта. Через два роки тупцює Польща на "землях між Польщею і Росією", доводячи ті землі і народи до остаточної руїни, анархії, опустошіння і здичіння.
Дійшло до того, що противагою польської політики стала з природи річи політика червоної Москви. Зудар, який наступив між цими двома силами і таранами народів "між Польщею і Росією", збудив одночасно надію у тих народів постепенно видобутися з того виру.
Польський відворот з під Київа, Минська і Вильна засвідчив, що змора історичної Польщі, котра стільки народів продержала століттями в духовім і матеріяльнім ярмі, розвівається, та що тим самим ті народи, звільнившись з цупких ланцюхів історичної Польщі, згодом тим скорше власними силами увільняться від централістичної Совітської Росії. Все краще мати до діла з одним ворогом, хоч би він був не знати як страшний і могутній.
Польський відворот приневолив польські кермуючі круги подумати про мир. І зовсім природно, якщо в своїм часі в польських політиків не стало стільки простого хлопського розуму, щоби Росії протиставити щирий союз народів від Балтику до Чорного моря, народів вільних і зєдинених, коли — навпаки — Поляки тільки продумували над тим, щоби як мога більше урвати з чужої території, щоби роздерти єдність українських, білоруських і литовських земель, а з решти тих земель потворити собі васалів, — то зрозуміло, що Польща має тільки один вихід у відношенню до Росії: миритися. Без огляду на хвилеві успіхи, без огляду на хаос і лад в Совітській Росії і її васальних державах, — Польща ніколи не зможе вдержатися в довгій боротьбі. До тепер антанта хоронить ще західну стіну Річипосполитої, а що буде, як Німеччина, перечекавши польську "сезонову державу", рушить ту стіну?
Вступні переговори в Минську попередила виміна гадок між Льойдом Джорджом і Чічеріном. Льорд Керзон накреслив східну лінію, поза котру не повинні поступити польські війська. Анґлія остаточно стала на становищі етноґрафічної Польщі, бо тільки така Польща є здатна до життя.
І тут показала себе Анґлія єдиною справжньою приятелькою польського народу. Надати Польщі ціпкi границі, зробити з неї вдоволену своїм власним простором Швецію, відмежувати її від колишніх підданців — Українців, Білорусинів і Литовців, заставити її до централізації національної енерґії на своїй етноґрафічній области, а тим самим охолодити розпашілі імперіялістичною горячкою голови — цеж справді велика приятельська прислуга. Колиб серед польського громадянства навіть найшлися тепер розумні люде, котрі бачилиб забезпечення істнування Польщі в її етноґрафічних межах, то супроти дотеперішньої роботи польського уряду і польської преси не малиб відваги виступити з такою єдино правильною концепцією. Треба отже натиску зовні в тім напрямі, а той натиск може бути зроблений тільки Анґлією. Також Франція, котра безнастанно штовхала і підюджувала Польщу до імперіялістично-анексіоністичної політики, остаточно приходить до пересвідчення, що Польща не вдатна до такої політики. На здатна вона не через брак пожадливости, тільки через брак засобів управляти підбитими народами, через брак помірковання і толєранції. На конференції Мільрана з Джоліттім в Екслє Бен постановлено піддержувати й оберігати Польщу в етноґрафічних границях. Таким чином думку про історичну Польщу в більших розмірах треба уважати пропащим сном. Головою муру не перебєш. Одначе польська політика до останніх границь можливости буде обороняти всіми дипльоматичними і мілітарними заходами свою волю постійно злучити з Польщею деякі українські землі, а в першій мірі Східну Галичину. Розуміється, серед українського громадянства — поза двома-трьома політичними форналями — нема нікого, хто згодивсяби на таку розвязку східно-галицького питання. Дволітня політика Поляків у відношенню до українського народу вбила всі евентуальні надії серед незначного гуртка української інтеліґенції на якунебудь кооперацію з польським народом відносно Росії. Сьогодня так стоїть справа, що український нарід може навіть з тяжким серцем згодився би на обмеження своєї суверенности, одначе ніколи не погодиться на розєднання української території, на її розшматовання. Всякі спроби Андрусова, хочби і в зменшенім обємі, мусять покінчитися тими самими наслідками, що і в минувшині. Нашим найгорячійшим бажанням є за всяку ціну видобутися з польського круговороту.
[Громадська думка, 17.09.1920]
17.09.1920