Василь Махно

Литва видалася країною суцільної поезії. Тут поезія, наче доісторична комаха, застигла у колись в’язкій, а тепер скам’янілій бурштиновій смолі...

–о дванадцятій плюс-чи-мінус– на вузенькій вуличці, як мізинець, коли проминуть і весни, і зими, коли повернеться князь і доп’ють поети.

Як студентки перед семестрами – сім кульбабок в зеленій траві – що обмінюються есемесками й невідомо що в них в голові.

Перевізники – напоготові. Ключники – напоготові. Вічні питання. Вічні невідповіді. Постійна невідповідність наших слів й космосу.

стрибай з розгону в річку–пливи човном– Тільки біжи. Тільки живи, мій брате.

Війна, розв’язана імперською Росією, змінила семантику українських слів та, як наслідок, – нашу поезію, її символіку та знаки.

Уривок з майбутнього роману «Ангел і осел з віршами про вогонь і воду».

– Давайте запитаємо у Целана? – запропонував я. – Пощо питати у мертвих? – Поети завжди живі.

але ти так усіх заплутав подорожуючи по своїй смерті...

...і заходили в тяж кобилиці в печеніжих краях в пограниччі хозар