(ДУНЕЧЦЇ).
Отой Антін, що онде пяний викрикує на толоцї, був все якийсь нещасливий. Все йшло єму з рук, а нїчо в руки. Купить корову, тай здохне, купить свиню, тай решетину дістане. За кождий раз отак.
Але як умерла єму жінка, а за нею і два хлопцї, тай Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта сину книжку службову тай має йти десь наймати ся, служби собі шукати.
Сидить отам пяний тай рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.
„Продав тай а́вус! Не моє тай решта! Не мо-о-є ! Ей, коби дїд мій та підвів си із гроба! Моспане, штири воли як слимузи, дваціть штири морґи поля, хати́ на цїле село! Все мав. А онука, аді!“
Показував селови сину книжечку.
„Ой, пю та ще буду. За своє пю, нїхто до того рихту не має. А він минї каже: мой, ґрунт прісцьив єс! Печьитку прибиває тай картає! Е, я ще не таких вітів видїв.“
„Аби тобі так умирати легко, як минї гезди легко!“
„Йду я з хати, гет цалком вже віхожу тай поцулував сми поріг тай іду. Не моє тай решта! Бий як пса від чужої хати! Можна — проши. Було моє, а тепер чуже. Віхожу на двір, а лїс шумит, словами говорит: верни си, Антоне, до хати, верни си, мой!“
Антін бє ся обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.
„Знаєте, туск такий прішов, шо раз туск ! Вхожу назад до хати. Посидїв, посидїв, тай віхожу — не моє, шо маю казати, коли не моє...“
„Аби так моїм ворогам конати, як минї було із свої хати віступати!“
„Віхожу я на двір тай нї, таки обмарило. Дзелений мох на хатї, траба би єї пошивати. Камінь вода — не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь, — аби камінь, тай розпук би си із жьилю!“
Антін по сїм слові гатить руками у землю як у камінь.
„Сїв я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глини тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю — не пускає. А минї жьиль, не жьиль, нї! Але таки гину... Сижу я та реву, так реву, якби з нї хто паси дер. Люди ззирают си на покаяніє.“
„Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увес мир плакав. Порьидна, каже, жона була, працовита...“
„Перевертайте си в гробі, небожьита, бо-м лайдак. Пропив єм усе шо до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, тай ти, Васильку, тай ти, Юрчику, тепер дьидя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати...“
Антін тепер показує на вітову хату.
„Але вітиха — добра жінка. Вінесла ми хлїб на дорогу, аби віт не видїв. Най пан Бог твоїм дїтем годит, де си поступют. Най вам Бог усїм дає лїпше як минї...“
„На який ґатунок я маю на чужі приспі сидїти? Иду. Лиш поступив єм си, а вікна в плячь. Заплакали, як маленькі дїти. Лїс їм наповідає, а вони слозу за слозов просїкают. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов — так заплакала.“
„Обтер єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, тай віступив єм цалком.“
„Ой, легко, як каміня гризти. Темний сьвіт навперед мене...“
Антін обводить рукою довкола себе.
„Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми напю си, з ними пустю. Най знают, як із села-м віходив.“
„Аді, в пазусї маю сину книжечку. Оце моя хата і моє поле і мої городи. Іду собі з нев на край сьвіта! Книжечка від цїсаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах і по жидах і по всьикі вірі!“
20.05.1899