III. Вечірна година.
Не міг сїсти, так єго щось гнало від стїни до стїни. Ходив та ходив по хатї. Обстанова хатна і кути замазували ся і пропадали в вечірнім сутїнку, а в голові зарисовували ся давні образи щораз виразнїйше.
— Отсе така хвиля, коли малі дїти вибігають з хати на толоку і грають ся дуже весело, нервово. В таку пору дївчата не хотять гонити товару до дому, бо кажуть, що як зоря вечірна на небо виходить, то голос по росї стелить ся, — і сьпівають, аби голос стелив ся. А в зимі то мами прядуть кужіль тай сьпівають свої дївоцькі сьпіванки, але так сумно, як би банували за молодим віком. Дїти сходять ся разом до купи і шепочуть на печи тай засипляють без вечері. Чудна якась вечірна година.
Ходив та гладив себе рукою по чолї, як би хотїв усї свої думки замкнути у голові, аби не повилїтали, бо щиро хотїв їх перегадувати.
– Ба, не знати, що він дїє? Такий був добрий товариш. Добре памятаю, як ми раз сидїли у него в садку. Відай тодї він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, з золотими берегами суне ся по небі та лишає поза собою білі лїлїї, а сама йде далї та сїє, сїє того цьвіту по синім небі — тай за годину нема нї хмарки нї лїлїй. Лиш голубе небо морщить ся, як голубе море. Правда, він тодї чогось сумував.
Ходив, а очи єго ставали такі добрі, як у дитини.
– От, вже-м забув конець. Приходить ся вже мамині сьпіванки забувати! А ще до недавна тямив. Зараз. Я займив з Марійкою вівцї в поле, у сїножати. Марійка вишивала собі рукави, такі у фасольки. Фасольки вишивала на червоно, хвостики синьо, а межі поміж фасольками обкидала чорною волічкою. Я мусїв завертати вівцї, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця та така влазлива, що жадній сїянцї не дарувала. Тай я скинув окрайку і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби та свистав та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. Їли ми хлїб і сир з листка...
Вже сидїв на мягкім кріслї і хлопячі спомини гонили єго як сон на якісь цьвітисті поля, що цьвітів на них дуже богато і можна їх рвати, рвати.
– Потім прийшли до нас мама. Вертали ся з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Тай наказували Марійцї, аби нїколи не брала три нитцї, лишень дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А менї казали, аби не качати ся з гори, бо сорочку підру, або собі черево покалїчу. „Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овець пильнуйте“. А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: „Ти не годен анї годинки тихо посидїти?“ Тай тодї злетїв бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на колїна тай почали сьпівати:
Ой, не коси, бузьку, сїна,
бо ся зросиш по колїна.
Та най тота чайка косить,
що на бакир шапку носить.
Вбирав усї сили памяти, аби нагадати решту сьпіванки і не міг. О чи посумнїли.
– Зараз, зараз. Мама пішли до дому, а я бігав до вечера за бузьком та присьпівував: „Ой не коси бузьку сїна...“
Розбігáв ся як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром все стримує ся. Говорив голосно перші вірші сьпіванки і не міг далї нагадати. Зітхнув і чорний обвід коло очий ще більше почорнїв.
– Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвала ся! Вона вже тодї рвала ся, як менї мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всї ми тодї плакали, бо мене пускали у сьвіт на науку. І ходив я по тім сьвітї і гнув ся, як лоза для кавалка хлїба і чув на собі сотки гордих очий.
Махнув рукою, як би хотїв відігнати ті горді очи.
– По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках сидїла на приспі та гріла ся на сонци. Не пізнала. А потім мене привітала. „Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, абись не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми єї дурили, що ти над’їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Тай умерла“. Отак рвала ся та нитка...
Несьвідомо говорив мамину сьпіванку: „Ой не коси, бузьку, сїна...“ — Отак з десять разів повторив.
– Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добили ся. „Адї, синку, отсє Маріїн гріб. Я вже насадила і рути і барвінку і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж в осени посажу“. Сїли ми коло гробу і мама оповідали менї за біду Марійчину. Чоловік злий, дїти малі, біда в хатї. Вітер здував з вишень білий дьвіт. Цьвіт падав на гріб і на нас. Здавало ся, що той цьвіт зростає ся з маминим білим волосєм і що роса з цьвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівцї пасли...
Горячі сльози впали на стіл і він встав і пішов до вікна. Було вже темно.
– А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цьвіт з маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз. Сидїв межи тими гробами і нагадала ся менї мамина сьпіванка. Коли не знаю вже кінця. Посидїв я там тай пішов з могили. Лиш вишневий цьвіт з гробів летїв за мною, як коли би тим дьвітом сестра і мама просили, абим не йшов...
Ще довго ходив по хатї та несьвідомо шептав:
Ой не коси, бузьку, сїна,
бо ся зросиш но колїна.
Та най тота чайка косить,
що на бакир шапку носить. — —
_________________
„Лїтературно-Науковий вістник", 1898 р., т. I I , кн. 5, стор. 140—142
ПРИМІТКИ
В. Стефаник про цю новелу в листі до О. Маковея ( 11. 3. 1898 р.) говорить таке:
„Година вечірня" то така дивна година, що навіває на душу усякі спомини. З початку вони мотаються, зникають, як хмарка на небі, а потім запановує один спомин, і він тримає душу в тузі через ту годину. Се образ без рамців — але образ".
Це третя реакція новели.
Перша чорнова редакція цієї новели викладена в листі В. Стефаника до В. Морачевського (1897 р.). Новела лишилася недописаною з причин, які пояснює в листі сам Стефаник: „Вже більше не пишу, бо стемнілося. Прийміть щиро і те, що написав. Болю правдивого, сердечного багато є не в словах, а за ними, геть далеко за ними".
Друга, чистова, редакція новели під заголовком „Мужицька дитина" має дату 30. І. 98 р.
Новела публікувалась в збірках «Камінний хрест» (1900) та «Моє слово» (1905). Включена в ПЗТ (т. I, с.99)
15.05.1898