І. Засїданє. *)
Радні поволи стягали ся до канцеляриї. Кождий, заки входив до хати, висїкав ся у сїнях, обтирав ніс полою від кожуха, а потім долонею ще доправляв. Отак кождий ішов межи люди. „Славайсу — На віки слава“ тай сїдав на лаві, що стояла довкола хати.
Радних була вже з половина, старші сидїли близше до стола, а молодші трохи подальше. В кутї коло печи стояли сїнники один на другім, а коло них чорна бляшана банька. То був шпиталь. То як раз або два рази до року написав лїкар письмо до громади, що того а того дня буде в селї, то війт кликав до себе полїцияна Тому:
— Вже, небоже, мусиш завтра прихарити канцелярию, бо адї, прийшло письмо, що дохтор приїде. Обшуруєш трохи підлогу, посиплеш піском, розкладеш сїнники по підлозї, понакриваєш їх лентухами, поналиваєш тої смердячої води з баньки по кутах — тай очи заткаємо. Є припис, що шпиталь має бути на холєру тай мус бути!
Отак полїцай робив раз або два рази до року з канцеляриї шпиталь. А як радні потім сходили ся на раду, то всї пчихали і казали: „Але бо паскудно смердить!“ Ті, що були у війську, говорили, що певно лїкар робив „реперацию“ і обмертвлював, та від того так вертить у носї. А Павло Дзїньо то вже добре мав ся. Він все дрімав на радї. То як радні пчихали від сопуху *) шпитального, то все казали:
— Павло мньигкий на голову тай ми лиш пчихаємо, а він таки спить. Треба дохтореви сказати, аби нам не обмертвлював радних, бо рада буде до нїчого.
Павло не боронив ся, лишень глядїв перестрашеними очима на радних, а лице єго ставало ще чорнїйше, як було. Єго поміркували в радї „намісць дурного“ — тай всї з него сьміяли ся.
Тепер радні сидїли на лаві тай балакали — поволи, лїниво. Кождий сидїв, як єму було лїпше і як навик. Іван Плавюк, що сидїв коло самого стола і був найстарший, схилив ся на черево, склав руки як до молитви, всунув їх межи колїна тай плював, покурюючи люльку. Долонї ніс і колїна сусїдували з собою. Отак він сидїв та вповідав за ярмарок.
— Дайте ми покій з такими ярмарками, як теперішні! Жиди з панами цїлий сьвіт займили. Хто продає — жид, а хто купує — пан! А люде дес-не-дес, що грубшу яку штуку продают. Тельитко, коровку — то ще, ще, але волів вже мало.
— Та бо тїсно стало! А кождий собі гадає: куплю тельитко, прикохаю, дес трохи полови запарю, гарбузів кину тай, уважиєте, щос приросте на обкидок *). Тїсні роки настали!
— Правда, шо тїсні. Дес давно то, бувало, ксьондзи гійкали на нарід, аби не пив, аби не гайнував, а тепер, видите, нарід і не пє і не гайнує, а ґрейціря рівно не видит. Гет нарід припер си, а на Великдень таки рідко котрий солонину має. Так тьижко, вам кажу, як з каміня за тот ґрейцір!
— Всьо перевекслювало си. Таже давно і сеї худоби не було видко. Тепер худоба сама періста — тиролска, а давно була сама біла. Я ще не такий дуже давний ґазда, а по жінцї взьивєм такі білі воли як снїг, а роги мали такі, що в ворота не влїзали си. То, бувало, так бігли як конї. А як їхавєм до міста, том дзумбелав. Казали, що то була венґерска худоба, як нїби за цу кажут, що тиролска. Тай тогди була тана худоба, де-де-де-е!
— Тано продавало си тай тано купувало си, але лїпше було. Адї, таже то не лиш худоба инакша настала, а свинї-ж давно такі були ? Були, видите, усїлякої масти і шерсть по них довга і драґанисті на ногах, а теперішні самі білі і гладкі. То як станеш на свинцкі торговици, то так ними усїяно, як білим цвітом. Лиш Мадзурі*) помежи них з черевами похожают.
— То є відай усякий ґатунок. А нїби люди всї однакі? Якос бувєм у Коломиї тай дивлю си — йде якес таке як дїдько, Господи нї прости! Чорне лице гет цалком і руки. Гадаю собі: та цес аби де став у ночи на мостї, тай би кождому, що би переїздив, треба воду освітити. Та бо бігме! Якис жидок казав, що то такі люде є під сонцем.
— Та вже певне, що є усякий ґатунок. Мій Василь як був у Віґни при воську, та казав, що видїв такі свинї, що анї вух, анї рийки, анї ніг не видко, лиш таки тулуб.
— Є всього на сьвітї, а біди найбілше...
Бесїда станула, бо війт надійшов.
— Та шо май чувати в містї, віте?
— Коби гроші, то в містї би добре. Вижу, пани лиш зайдут на ресторацию тай пют та поїдают що найлїпше і гроші мают. Коби хоть на тиждень перекинути си в пана! — говорив війт.
— Як у якого пана. Бо є такі, що на соломі сплют, а зубами обіскают си. Зверьхи камазелька, а сорочки нема. Лиш притулит на груди трішки полотенца тай убрав си! А неодин такий голоден, шо би макух їв, — казав Проць, що давно у дворі служив.
— Та ще бувєм у секретаря ізза тої толоки. Шос він минї там белендїв *) тай каже, шо коби, каже, у вашім селї менше люде тих казетів на поштї спроважували. То, каже, ошуканство. Мужиків, каже, є шос дуже багато. То як лиш двадцята пайка дасть по левови за казету, тай си зробля тисїчі тисїченні гроший за дурно, за пусто. Такий панок, каже, все сам понаписує, тумана пустит, замастит, загладит, а мужики дурні, каже, читают та аж облизуют си, шо панцке поле на люди перейде.
— А ви певне стояли та потакували? — питав молодий радний Петро Антонів.
— Нї, бравєм си з ним за-барки за якогос там латюгу, шо туманит людий! Добре ксьондз із Грушевої казав, що нарід дає си на підмову всяким кримінальникам, а потім, каже, прийде шо до чого, а вони ізнирли, а дурний нарід сидит по арештах. А тож мало попосочили та покалїчили?! Я лиш не люблю, як минї хто під ніс підкидає. Нїби я громаду продав або зрадив? Нїби пхаю си у вібір? Вібираєте кого хочете, а я стою на боцї.
— Ви би си пхали, але ми кричимо: ацю! Ви би ще й дїтем ковбаси принесли до дому, — говорив Петро Антонів.
— Мовч, — закричав війт, — мовч, бо тьи скажу закувати, ти шмаркачу ! Та дивіт си, ґазди, ци я з ним свинї пас?
— Ви минї носа не обтерали, а на мою бесїду можете так потакувати як секретареви.
Сварка починала вже ставати бійкою і старий Іван вмішав ся в дїло.
— Ти, небоже Петре, не будь угурний,*) таже знаєш, що молодий мусит старшому змовчати. Один чоловік такий, шо не боїт си нїчо, таки нїчо, а другий тай боїт си. Я сам, ґазди, все за громадов стоявєм і стою, але, бігме, на ваш збір не пішовбих. Якос я з осени був у містї. Надибає мене злїсний тай каже: ходїт на збір та хоть на старість подивите си, як мужики до купи єднают си. Кажу я єму: бігме бих не пішов! Воно добре, шо єднают си, бо як то приповідают, шо громада великий чоловік, але я не піду. Я, кажу, зріс і посивів, а ще в криминалї години не сидїв. А тепер траба минї на старість нéчести? Таже здає си ми, шоби кожда маленька дитина в селї показувала: адї, вуйко Іван та в арештї сидїли! Не піду, тай не піду! Мій Николай ходит, але я не піду.
Якось старий Іван сим та не тим тай улагодив сварку. Лиш гнїв лишив ся однако.
— Але ми балакаємо та балакаємо, а ви, віте, не кажете, чого ви нас покликали ? — питав ся Іван, аби сварка не обернула ся.
— Вже я вас не буду скликати, кобим добув своє тай плюю на уряд та най вам шмаркачі вітуют.
— Але́, алé, ви гадаєте, шо віта не найдемо, ми би з села на цїлу околицу вітів настарчили, — не дарував Петро.
— Та шос старший брат має на радї казати — говорив війт.
Старший брат церковний Василь почав говорити.
— От не знаю, ци то в четвер ци в пєтницу та прибіг до мене писарчин парубок. Ой, каже, вуйку, я видїв, як стара Романиха зпід церькови дошку несла. Пішов я на другий день під церькову тай якурат нема одної дошки. То ще з тих, шо від дзвінницї лишили си. Воно правда, шо то вже здрихлавіли ті дошки, але як то зпід церькови рунтати? Тай, видите, така стара жінка тай кива́є тото, шо не до неї. Пішов я до ксьондза тай уповідаю, а ксьондз кажут, шо має си на раду дати знати, бо, кажут, як то церькову обкрадати! Я би, до пса, вже нїчо не казав, якби воно моє, але церьковне та траба єго боронити — оскаржував Василь.
Всї радні мовчали, бо хто би то надїяв ся, що стара Романиха та злодїйка. Нїколи по селї не було за ню чутки, аби вона крала.
За хвилю увійшла Романиха. Стара, обдерта, з синїм лицем. Станула коло дверей тай почала борзо крізь плач говорити:
— Я, ґаздики, вкрала ту дошку, таки-м украла, абисте знали, як мене , мій син на старість обсербує! *) Та я в хатї не маю віхтика солімки, аби хоть покурити! Я сижу на печи тай замерзаю. Цїлому селови шию та прьиду тай пальцї ми деревіют. Очи ми вже скаправіли. Та ще кілько , я зашию, аби душу погодувати — нема ґрейціря на топливце. Та я свому синови всю свою крішку дала, лиш собі один кут лишила, а він навіть до мене раз на місїць не подивит си. Аби увійшов та: бісе ци чорте, шо ти дїєш! Нї тай нї!
— Але зпід церькови красти? Таже ваші гони, жінко, вже не довгі та памьитайте і на тот бік, абисте шо принесли. Ви стара жінка, та я кажу, аби вас не замикати анї бити, лишень дасте лева на церькову тай йдїт собі з Богом, а більше аби я не чув за нїяку крадїжку, — судив війт.
Романиха кинула ся як опарена.
— Ой, віточку, та я вмру та не буду лева мати! де минї лева, де, де, де?!
— Мус! — була відповідь.
Радні мовчали. Чули, що баба дуже бідує і знали, що лева не має, Але вкрала, що правда, то правда, тай ще зпід церкви! Вже мали гадку сказати, аби потрошки давала, по шусцї, *) по дві, як почав говорити Петро Антонів.
– Я би, люде, казав, аби таку бідну одову не карати. Церькова відай си не загріє одовиним левом. Дес то вповідают, що давно церькви западали си і робило си на тім місци озеро безконешне. Як би таких кервавих левів одовиних набрати та покласти в скарбону церьковну, тай відай би жадна церькова не стримала слїз одовиних. Це відай би було не по правдї. Та замісць аби церькова бабі дала, та ще ме від неї брати того студеного лева ? Я якос був у баби за прядивом. Вхожу, а в хатї студенїще, як у ґаздівскі стайни. На опецку горить каганець такий, як зеренце пшеницї, тай кілько всего вогню у хатї. Баба сидить та мне пальцї як деревляні. Я би казав, ґазди, аби ви не казали єї платити того лева.
Війт злісно поглянув на Петра. Радним як коли би камінь із серця спав. Всї одним голосом заговорили, що не треба бабиного лева. І старий Іван сказав: а най Бог сохранит! Ще казали прикликати сина бабиного і старий Іван взяв єго картати.
— Мой, мой, таже вона тебе на ланї під корчем ховала та холоду шукала. Мой, таже вона тебе обпирала і облатувала і плакала, як ти до бранки йшов, а ти єї віхтика соломи не кинеш? Ей, коби я був вітом, я би тебе на остатне вогниво скував! — проказував Іван.
Перший:
— Лишень самого полотна зо пятьдесять звоїв по смерти лишило си. Такого богатиря пошукати. Хлїб стояв від десять років немолочений — там були маєтки! А кілька сума?! Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки? Тай не знати, хто тими грішми загрів си? — Прийшла смерть тай мус усе покидати!
— Бувало прийдемо до него колїдувати. Віколїдуєм шо віколїдуєм, а він віходит із хати тай: проше, братя, до хати, най вам файно подьикую за колєдку. Входимо до хати, пообсажує за стів тай каже: приймати-мете як є, бо як би я не одинокий, то жінка би якос прилагодила, а так най жінка з Богом спочиває на могилї, а ви вибачьийте. Тай сам нас приймав. Бувало понакладає такі хлїби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така як долоня завгрубшки. Такої сегодни і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, щоби вужі мали доста. То, бувало, пємо та їмо, а він просит як на весїлю: пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийте си у старого! То пємо та колїдуємо старому:
....Будьже нам здоров пане Максиме в недїлю,
В недїлю рано дзелене вино сажене.
Вінчуєм тебе счьистьим, здоровєм в недїлю,
В недїлю рано дзелене вино сажене.
Чесний, велишний, а в Бога вдьишний в недїлю....
— То як вже віколїдуємо, а він не порцию до нас так слози обтирає. Як стара моя, каже, жила, то ви і єї колєдку колїдували, а тепер нема кому заколїдувати тай старому сорочки віпрати. Я, каже, не знаю, у котрий кут головов ударити, де си притулити ? То, знаєте, аж нам слози станут в очах, як він зачне за свою одинокість уповідати. Так ми сидїли нераз добрих три годинї у Максима. Бувало вже зберем си, а він не пускає. Є, каже, в мене і їсти і пити, як якис казав : і хлїб і до хлїба — та ще забавте си, бо безпешно, як умру, то в цї хатї не мете наливати си. Лиш мене, каже, припорпают, а мій Тимофій все пустит — шо до цинтля.*) Я, каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете видїти. Тай, адї, так стало си, як небіщик віщував.
Другий:
— Якос паламариха на сапаню вповідала, шо він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у „злодїйку“ пєтку тай гайда до коршми! Правда, шо не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили — пив хто не хотїв! А дес по опівночи вертав си до дому вже добре горівчиний. То, каже, усї сусїди знали, шо він іде до дому. Стане, бувало, на воротях у себе тай кричит: на сироти, на бідні запишу, а єму не дам, шо довкола мізинного палца обмотати! Тай ішов собі на приспу. Як був пєний, то нїколи не входив до хати, ци зима, ци лїто — все на приспі спав. Тай уповідают, шо якес нечисте присилювало си до него та мордувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина, тай сфатит си*) з приспи та довкола хати біжит, біжит та кричит: рабівники, злодїї, шо мою працу розтьигаєте! ? Тай, бачу, хапав дручок та обгонив цїле ґосподарство, як пес від якихос злодїїв. Диви си, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту тай верещит, аж крізь вуха промикає си: паршьику, а тож, мой, шо корову із колешнї*) віводиш?! Та я тобі амінь зроблю! Тай знов лїтав як несповна розуму по тоцї. То казала паламариха, шо так цїлу ніч божу ним носило та мордувало. Спит на приспі та крізь сон гукає: адї, адї, вже лїцитуют, вже бют печьитки, вже на бубень вікликают! Відай воно правда, шо він ще із за́-молоду купив собі щезника.*) Він і до худоби знав, таже корови у него по дійници молока давали.
Третий:
— Якос незабавки, як Максим умер, та в мене хлопец заслаб. Гадаю собі: таже траба якогос лїку шукати! Умре, бідний сьвіте, тай ховай ни знати з чим тай у чім? Тай пішов-сми до нашої брехунки,*) до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеви тай, як то знаєте, пошта — сїла тай розповідає. Ходит по селї та все знає, шо де дїє си. Тай уповідає жінцї, шо, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще відай, каже, і на день не займало си, як прийшов. Вчула я, шо хтос дверима рипнув тай сфатилам си, кажу, певне до родів. Дивлю си, а то старий Максим. Ти, бабо, дес каже єї небіщик, ще спиш, а то вже днина. Ей, де, каже, днина! Сїв він на лаві тай такий обмінений сидит, що аж. Ти, каже небіщик, якас брехунка та дай минї розвєзок на сон. Саме, каже, в опівночи приснило си минї, шо дес я віхожу з хати на двір, а то сполудня така чорна хмара, шо аж сина краями! Гадаю собі: ото зараз упалит град, бадю, бадю, піде хлїб у нївец! Тай пішов-єм до хати, вінїс кочергу тай лопату тай склав навхрест. Та лиш я склав навхрест, дивлю си, а то зпід вугла вода просїкає си. Став я тай дивую си. Е, табо то зпід другого, зпід третого, ба й зпід усїх нори пустили! Дес я збояв си. Глипнув-єм на тік, а там такі нори*) грають, як на сїножьитах. Дес я побіг за рискалем, дес я спускаю ту воду в став, дес та вода снопи підмулює, колешнї підмиває. Відкидаю дес снопи тай аж упрів-єм — тай пробудив-єм си. Ти якас, каже, брехунка, та розвєжи минї цес сон, що воно має бути з тими норами ? Тай, каже Касияниха, шо я єму сказала, то сказала, але він у тиждень тай умер. Тота відьма помогла таке Максимови, як мому хлопцеви. Але кобих єї лише уздрів, тайбих перевалив як суку! І гроші взьила і горівку пила, а хлопец до трьох день тай на лаві!
Перший :
— Знак тому, шо був віщун, бо все сповнило си, як віщував. На єго подвірю якурат можут тепер нори грати! Анї хлїба в оденках,*) анї худоби, все Тимофій поспродував. Пішло маєство як за водою.
Другий:
— Коли бо, видите, за житя він не злюбив сина тай слова доброго єму не сказав, а син як дірвав си до маєтку тай таке понаплїтував, шо нїхто тому кінца не найде. Банки, якіс векслї, жиди і всьика нужда. Пропадає на пни. Тай коби-сте знали, шо Тимофій і не пє, лиш так му все з рук паде якос. Бог знає...
Третий:
— Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч*) із жінков? Та, бачу, вже єї добиває. Дес ще з осени з’їхала комісия з банку до него тай каже: або гроші або пускаєм маєток на вікликанє. Звертїв си, звертїв си, тай до жіночої пайки. Дурна жінка бери та підпиши си у нотаруша та дай свій ґрунт продати. Нїби дістала якис тот вексіль, вповідають люде, але тепер єї тот вексіль боками лїзе.
Перший:
— Ой правда, шо дурна! Друга жінка, тай дїтий нема... Та най би чоловікови яка примха стала си тай шуруй, бабо, попід чужі плоти. Таже дїти від першої зараз би нагнали. Тай шукай, бабо, права не знати де і з чим?
Другий:
— То вона, бачу, дала тот вексіль братови, а тепер приходит речинец платити тай дотискают. Та тепер там у хатї таке покаяніє, шоби птаха не сїла на хату. Як дізнав си, шо вексіль вже у містї, та як прилетїв з міста, то й конї не розпрьигав, але влетїв до хати та до жінки.
— А вексїль де ? — каже.
— Ой, я дала братови.
— То в тебе брат чоловік, ци я ? — Та, бачу, бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, тай розум стратив.
— Клади, каже, голову на поріг, най рубаю, ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницу, а дїти жидам воду носити!
А вона, бачу, молила та просила.
— Ой, каже, чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дитину, а найже тобі шо стане си тай я піду попід чужі вугли кукати ?
— Меш, каже, кукати, як глуха зазуля, заки тьи у гріб не зажену. — Тай лягли отак спати, він з краю, а вона від стїни. Шо години, бачу, вставав та бив. Кажут, шо болото зробив з жінки. А рано вона хотїла втечи, але ймив та привєзав та місив обцасами, як у глину. Най Бог боронит від такого!
Третий:
— Здурів чоловік тай решта! Таже він рано відвєзав єї тай казав, аби файно вбрала си, бо підут на храм. Тай поволочив, кальвін, таку збиту на друге село. Але вповідали люде, шо на храму вона скинула киптар,*) а сорочка кервавіська! Обступили єї жінки та питали, шо то єї таке? А вона бідна в плач! Всї храмові іззирают си як на чудо. А Тимофій, бачу, встав ізза стола тай: жінко, каже, марш до дому! Та так вони похрамували. Як вертали до дому, то лиш один Бог знає!
Перший:
— Гет люде падут у долину так, як би їх хто трутив у бульбону.*)
Другий:
— Таки небіщик Максим шос знав до себе. Адї, нори знорили і єго маєство і невістцї нори по плечах просїкают...
Третий:
— Таке знав, як і ми. А нїби так не пішли усї ґосподарства? лиш Максимове? Адї, ваш тато ще мав ґрунт і воли, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
— Та мав, але де тому кра-ай! Де, де, де-е!
Третий:
— От якос ми добили си до села. Рот ба сеї, ба тої — балу́ та балу́, а ноги сараки йдут. А ви завтра де йдете?
Перший :
— Та до двора!
Другий:
— А я до того паршивого Срулика, бодай єго шлях*) трафив. Ще від лїта винен.
Третий:
— А я до ксьондза...
_____________________________
**) Цинтель, з німецького Quintel — пята часть лута, маленька вага.
*) Схопить ся.
*) Возівня.
*) Чорта.
*) Знахорка.
*) Жерела.
*) Стіг.
*) Гризню.
*) Короткий кожушок без рукавів.
*) Вир.
*) З нїмецького Schlag — удар.
Не міг сїсти, так єго щось гнало від стїни до стїни. Ходив та ходив по хатї. Обстанова хатна і кути замазували ся і пропадали в вечірнім сутїнку, а в голові зарисовували ся давні образи щораз виразнїйше.
— Отсе така хвиля, коли малі дїти вибігають з хати на толоку і грають ся дуже весело, нервово. В таку пору дївчата не хотять гонити товару до дому, бо кажуть, що як зоря вечірна на небо виходить, то голос по росї стелить ся, — і сьпівають, аби голос стелив ся. А в зимі то мами прядуть кужіль тай сьпівають свої дївоцькі сьпіванки, але так сумно, як би банували за молодим віком. Дїти сходять ся разом до купи і шепочуть на печи тай засипляють без вечері. Чудна якась вечірна година.
Ходив та гладив себе рукою по чолї, як би хотїв усї свої думки замкнути у голові, аби не повилїтали, бо щиро хотїв їх перегадувати.
– Ба, не знати, що він дїє? Такий був добрий товариш. Добре памятаю, як ми раз сидїли у него в садку. Відай тодї він говорив за ті білі хмарки. Біла хмарка, казав, з золотими берегами суне ся по небі та лишає поза собою білі лїлїї, а сама йде далї та сїє, сїє того цьвіту по синім небі — тай за годину нема нї хмарки нї лїлїй. Лиш голубе небо морщить ся, як голубе море. Правда, він тодї чогось сумував.
Ходив, а очи єго ставали такі добрі, як у дитини.
– От, вже-м забув конець. Приходить ся вже мамині сьпіванки забувати! А ще до недавна тямив. Зараз. Я займив з Марійкою вівцї в поле, у сїножати. Марійка вишивала собі рукави, такі у фасольки. Фасольки вишивала на червоно, хвостики синьо, а межі поміж фасольками обкидала чорною волічкою. Я мусїв завертати вівцї, бо Марійка була старша. Але була одна білоголова вівця та така влазлива, що жадній сїянцї не дарувала. Тай я скинув окрайку і ми її спутали. Був спокій. Я бігав розперезаний попід верби та свистав та галасував на все поле. А потім Марійка мене закликала їсти. Їли ми хлїб і сир з листка...
Вже сидїв на мягкім кріслї і хлопячі спомини гонили єго як сон на якісь цьвітисті поля, що цьвітів на них дуже богато і можна їх рвати, рвати.
– Потім прийшли до нас мама. Вертали ся з поля, бо їсти носили робітникам. Дали нам їсти молока і оглядали Маріїні рукави. Тай наказували Марійцї, аби нїколи не брала три нитцї, лишень дві поза іглу, бо фасольки будуть череваті. А менї казали, аби не качати ся з гори, бо сорочку підру, або собі черево покалїчу. „Ти, парубче, не брикай, як кінь по полю, розперезаний, але сиди собі коло Марії та овець пильнуйте“. А я лежав собі коло мами та лупив ногами в траву, а мама казали: „Ти не годен анї годинки тихо посидїти?“ Тай тодї злетїв бузьок на млаку таки коло нас. Мама ймили мене, посадили на колїна тай почали сьпівати:
Ой, не коси, бузьку, сїна,
бо ся зросиш по колїна.
Та най тота чайка косить,
що на бакир шапку носить.
Збирав усї сили памяти, аби нагадати решту сьпіванки і не міг. Очи посумнїли.
– Зараз, зараз. Мама пішли до дому, а я бігав до вечера за бузьком та присьпівував: „Ой не коси бузьку сїна...“
Розбігáв ся як той хлопець, що хоче яр перескочити і над самим яром все стримує ся. Говорив голосно перші вірші сьпіванки і не міг далї нагадати. Зітхнув і чорний обвід коло очий ще більше почорнїв.
– Боже милий, вже не годен я надточити тої нитки, що урвала ся! Вона вже тодї рвала ся, як менї мама мили ноги і чисті онучки видирали з старої сорочки, а тато чобітки обтирали. Всї ми тодї плакали, бо мене пускали у сьвіт на науку. І ходив я по тім сьвітї і гнув ся, як лоза для кавалка хлїба і чув на собі сотки гордих очий.
Махнув рукою, як би хотїв відігнати ті горді очи.
– По довгих роках я поїхав до мами. Тата вже не було. Згорблена, стара, з костуром у руках сидїла на приспі та гріла ся на сонци. Не пізнала. А потім мене привітала. „Наша, синку, Марія вмерла. Я тобі не писала, абись не сумував. Та як умирала, то все за тебе допитувала. Ми єї дурили, що ти над’їдеш. А таки того дня, що вмерла, то казала, що коби тебе хоть крізь вікно, хоть через поріг узріла. Тай умерла“. Отак рвала ся та нитка...
Несьвідомо говорив мамину сьпіванку: „Ой не коси, бузьку, сїна...“ — Отак з десять разів повторив.
– Пішли ми з мамою на могилу. Ледви мама добили ся. „Адї, синку, отсє Маріїн гріб. Я вже насадила і рути і барвінку і хрест дала змалювати, але ще вишеньки не посадила, аж в осени посажу“. Сїли ми коло гробу і мама оповідали менї за біду Марійчину. Чоловік злий, дїти малі, біда в хатї. Вітер здував з вишень білий цьвіт. Цьвіт падав на гріб і на нас. Здавало ся, що той цьвіт зростає ся з маминим білим волосєм і що роса з цьвіту спадала на мамине лице. А я нагадував собі, як ми з Марійкою вівцї пасли...
Горячі сльози впали на стіл і він встав і пішов до вікна. Було вже темно.
– А потім мама вмерли. Гріб мамин недалеко від Маріїного. Цьвіт з маминої вишеньки падає на гріб Марії, а з Маріїної на мамин гріб. Був я там раз. Сидїв межи тими гробами і нагадала ся менї мамина сьпіванка. Коли не знаю вже кінця. Посидїв я там тай пішов з могили. Лиш вишневий цьвіт з гробів летїв за мною, як коли би тим цьвітом сестра і мама просили, абим не йшов...
Ще довго ходив по хатї та несьвідомо шептав:
Ой не коси, бузьку, сїна,
бо ся зросиш по колїна.
Та най тота чайка косить,
що на бакир шапку носить. — —
„Лїтературно-Науковий вістник", 1898 р., т. I I , кн. 5, стор. 129—142
___________________________________________
І. Засїданє.
публікація за: «Лїтературно-Науковий Вістник», т. 2, 1898, кн. 5, с. 129—135.
Першопублікація новели; дата написання: кінець 1897 – початок 1898 року.
Перша чистова редакція новели (п.н.«Старі і молодї») лишилась в автографі, опублікована в ПЗТ, т.I, с.281.
Пізніші публікації – у збірках «Камінний хрест» (1900) та «Моє слово» (1905).
Включена в ПЗТ (I, с.73).
III. Вечірна година.
В. Стефаник про цю новелу в листі до О. Маковея ( 11. 3. 1898 р.) говорить таке:
„Година вечірня" то така дивна година, що навіває на душу усякі спомини. З початку вони мотаються, зникають, як хмарка на небі, а потім запановує один спомин, і він тримає душу в тузі через ту годину. Се образ без рамців — але образ".
Це третя реакція новели.
Перша чорнова редакція цієї новели викладена в листі В. Стефаника до В. Морачевського (1897 р.). Новела лишилася недописаною з причин, які пояснює в листі сам Стефаник: „Вже більше не пишу, бо стемнілося. Прийміть щиро і те, що написав. Болю правдивого, сердечного багато є не в словах, а за ними, геть далеко за ними".
Друга, чистова, редакція новели під заголовком „Мужицька дитина" має дату 30. І. 98 р.
Новела публікувалась в збірках «Камінний хрест» (1900) та «Моє слово» (1905). Включена в ПЗТ (т. I, с.99)
16.05.1898