Присутність жінки у творах Бруно Шульца є однією із головних тем його візій, відтак жінка стає фетишем, софістикою та певним маренням. Цей наскрізний лейтмотив творчості «дрогобицького самітника» інспірував сучасного перформера.

Героями своїх піксель-арт зображень митець Олександр Максимов вибирав відомих дрогобичан та дрогобичанок, або добрих друзів міста серед яких — незабутній засновик львівської "Дзиґи" Маркіян Іващишин.

Колажна експозиція «Тварини і люди» Олександра Максимова в дрогобицькому Палаці мистецтв (Вілла Б’янки)– це передовсім про пам’ять. Особисту та національну. Про можливість намацати наші історичні травми.

Цьогоріч формат фестивалю був дещо іншим: бо не лише джаз лунав зі сцени дрогобицького театру, а здебільшого сучасна імпровізаційна музика. Все, як любив Маркіян Іващишин: нові віяння музики, інакша інтерпретація джазу, свіжі ритми звучання, більш глибші форми пізнання музики.

Схожих текстів суттєво бракує в українській сучасній літературі. То ж досвід Грузії є вкрай актуальним та важливим, бо маємо дуже багато спільних травм минулого та нинішнього. Через абсолютну драму людства автор показує, що війна таки інколи вчить нас любити.

«Львів – кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918» – перше поглиблене дослідження, присвячене тим подіям, яких у польських історичних працях нема

Але навіщо нам слова? Коли виразна візуалізація спектаклю максимально достовірно відкриває  сенси та коди, заховані у найменшому жесті акторів, у прихованому змісті, рації  спільної життєвої комедії, котра аж ніяк  не закінчується із фінальним акордом вистави на сцені.

Міська рада Дрогобича почала розмови про формування громади з сусідніми селами, але наштовхнулася на опір. Контраргументи прості – села втратять, а місто зискає. Але чи так це насправді?

Наприкінці грудня шульцівське місто на Галичині перетворилось на майданчик музики вільних та незалежних. Музики без кордонів і шаблонів, котра стирає між публікою будь-які уявні мури.

Якби можна було уявити це місто на звук, то воно б звучало шумом індійського сітару, човганням людських ніг, схриплими голосами людей і тихими молитвами. Весь цей музичний меланж мав би доповнювати химерний оркестр – каркання чорних ворон та гучні удари клавіш роялю.