Якби можна було уявити це місто на звук, то воно б звучало шумом індійського сітару, човганням людських ніг, схриплими голосами людей і тихими молитвами. Весь цей музичний меланж мав би доповнювати химерний оркестр – каркання чорних ворон та гучні удари клавіш роялю.
Коли я перечитую Бруно Шульца, то його слова в моїй голові звучать саме так. А взагалі перечитувати Шульца восени – одна з найсильніших одержимостей. Найглибинніша внутрішня потреба. «Повіяли теплі молдавські вітри, і насунула велика жовта монотонія – солодке й безплідне дихання з Півдня. Осінь не хотіла закінчуватися. Дні, мов мильні бульбашки, поставали все гарніші й ефірніші, і кожний здавався до такої межі ушляхетненим, що будь-яка мить його тривання була видовженим понад міру і ледь не болісним дивом. У тиші цих глибоких і гарних днів непомітно змінювалася матерія листя, аж одного дня дерева постали у солом’яному вогні цілком здематеріалізованих листків, у легкій, як висипка полови, красі, в нальоті барвистого конфетті – прекрасні фенікси й пави, що їм варто лише струсонутися й затріпотіти – і вони скинуть геть це чудове, легше за промокальний папір, злиняле і вже не потрібне оперення» (переклад Юрія Андруховича), – один з моїх улюблених фрагментів з повідання «Друга Осінь» із «Санаторію під Клепсидрою». Цими словами, власне, розпочався щорічний літературно-мистецький проект «Друга Осінь»-2018.
19 листопада виповнилось 76 років від загибелі смерті польського письменника єврейського походження, дрогобичанина Бруно Шульца. Мистецькі зустрічі розпочались із екуменічної молитви на місці, де Шульц впав від кулі ґестапівського офіцера Карла Ґюнтера. На два дні Дрогобич вкотре перетворився на «Особливу провінцію», «Республіку мрій», куди приїжджають ті, для кого Шульц є чимось особливим у творчому та дослідницькому житті. Увесь час думаю про те, як добре, що у нашому місті немає жодного мертвого пам’ятника Шульцові. Інакше він би, як і більшість, перетворився би на бронзового «героя народу», про якого сьогодні майже ніхто ніколи не згадає. Натомість нинішній Шульц продовжує жити у найдивніші способи нашого сприйняття, мислення чи візії. Завдяки організаторам «Другої Осені»: Полоністичному науково-інформаційному центрові ім. Ігоря Менька ДДПУ ім. Івана Франка/БФ «Музей та Фестиваль Бруно Шульца» (Дрогобич) та Товариству Фестиваль Бруно Шульца (Люблін) дрогобицький геній кожного разу поновлює спроби показати нам усю ефемерність світу через тексти та прозу. З’являється та зникає. Перевтілюється, а отже – акцентує на інакшості кожного з нас. Шульц є тим, якого хочеться вивчати поза усіма можливими шаблонами.
Цього року під час «Другої Осені 2018» був презентований третій том видавничої серії «Acta Schulziana» польською та українською мовами, присвячений 15-літтю Музею Кімнати Бруно Шульца. В ньому йдеться про найбільш приховані закапелки пізнання нашого міста в шульцівському контексті.
«Музей Кімната Бруно Шульца – особливе місце. Місце автентичне і поза межами. По-своєму зберігає семантику й метафорику поняття «музей». Це Музей Ідеї та Музей Рецепції. Ідеї повернення Бруно Шульцові його автентичного місця та повернення цьому місцю його рідкісного мешканця і творця, яким є Шульц. Рецепції його творчості, його уяви, його самого – незмінно присутнього і неминуче втраченого – в його житті після смерті: в Дрогобичі й у світі, ніде й усюди, ніколи і завжди. Якою є континуація? Одну з багатьох можливих відповідей на це питання дасть у цьому зошиті «Acta Schulziana» Ґжеґож Юзефчук – його відповідь не буде випадковою», – пише Віра Меньок у третьому числі «Acta Schulziana» про Музей Кімнату Бруно Шульца в Дрогобичі.
Говорячи про нову збірку, Віра Меньок каже, що локація, де нині презентують «Acta Schulziana», була своєрідною зупинкою часу для Шульца. Тим єдиним безмежним простором, де він міг втекти від часу, зупинитись, сховатись і знову переосмислювати свій світ, себе у світі. Дрогобицька центральна міська бібліотека нині збирає у своїй залі усіх причетних до шульцівського мистецтва. У минулому це місце було домом для людей старшого віку єврейської громади міста. Тепер у «намоленому» просторі читальної зали, де колись була синагогальна частина цього дому, щороку збираються для того, аби вкотре перезавантажити увесь сенс світосприйняття Бруно Шульца в сучасному контексті.
Літературно-мистецьки проект «Друга Осінь» зазвичай є дуже камерним щорічним дійством. На тлі чорного листопадового міста він є таким собі півсвітлом, люмінесценцією нашого ефемерного сприйняття реальності. «З повітря і світла. In memoriam. Iconart» – таку назву має експозиція, присвячена світлій пам’яті польського митця – Анджея Відельського (1953–1917). «Образотворче мистецтво було для Нього зустріччю із трансцендентним – з Богом. Тому малював Божих посланців – Ангелів. На його картинах зустрічі з Ангелами одночасно і містично барвисті, і позначені драматизмом, бо таким є людське життя», – написали Віра Меньок, Ґжеґож Юзефчук та Наталія Філевич на листівці виставки.
Спочатку відчиняю двері до костьолу, а тоді рефлекторно шукаю на високих білих стінах фрагменти експозиції. Вони розташовані тут у довільній формі, тим самим символізуючи безмежну невловимість автора. Дивлюсь на барвисто намальованих кольорових Ангелів, чую перешіптування людей. По той бік стіни триває меса. Тихі клацання спалаху фотоапаратів, що ніжно фіксують містичних, химерних та неосяжних Ангелів Анджея Відельського.
Окремої уваги в контексті Шульца заслуговує студентський театр «Альтер» (художній керівник Андрій Юркевич), який інтерпретує дрогобицького митця у найправдивіший спосіб. Цієї «Другої Осені» альтерівці вдруге зіграли спектакль «Таргани» за Сергієм Слєпухіним (режисер Андрій Юркевич, переклад з російської – Леонід Ґольберґ,, переклад фрагментів із текстів Бруно Шульца – Юрій Андрухович). Прем’єра спектаклю відбулася під час VIII Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі. П’єса «Таргани» – це ще одна форма розуміння ексцентричних та особливих мотивів Шульца. Неможливо уявити Шульца без «Альтеру» та «Альтер» без Шульца. Це якраз той важливий і феноменальний аспект, коли театр і література вдало поєднуються. Ба більше, стають єдиним та нероздільним організмом, здатним функціонувати як повноцінна жива істота. «Альтер» – місце, де безперервно присутній живий Шульц. Де актор – не виконавець, а творець, мандрівник, шукач власного «альтер еґо». Той, хто створює власний простір навколо себе, інший світ, запрошуючи сюди свого глядача. Відкриваючи йому таку швидкоплинну, скороминучу, проте безконечну і невимірну подорож своїх уявлень.
Окрім театру та літератури, під час «Другої Осені» звучала ще й добра музика – фортепіанний концерт у виконанні Ольги Міхаловської. Знаємо, що музика в житті Шульца також була винятковим явищем. Він описує музику у своїх «Цинамонових крамницях» у найбільш казковий та розкішний спосіб. Наприклад, в оповіданні «Серпень» згадує про музику не один раз. Ще повніше та глибше в Шульца музика поєднується із танцем. Сарабанду танцює його уявна чи реальна химерна Тлуя. І уся ця карнавальна фолія безперестанно триває та повторюється рефренами його текстів. Про поєднання музики, танцю та літератури розповів також польський письменник Яцек Посядло під час літературної зустрічі у міській бібліотеці. Модерував розмову професор з Кракова Павел Прухняк.
Музика, література, театр – чи не найкращі складові пізнання мотивів митця з Дрогобича. Розкодування його містичних сенсів, смислів та значимостей. Доповнити ці елементи ще й фото і ось – найбільш ідеальний образ філософських квінтесенцій та фізіономій міста, предметів, людей та речей, реального та уявного. Всього, що описував Шульц. Виставка плівкових світлин фотохудожника з Росії – Дениса Вірена «(Не)Очевидний Дрогобич та околиці» зображає те, чого не бачимо. Або не надто прагнемо бачити.
«Я використав більше двох плівок. Мені здебільшого хотілось показати як і найбільш відомі, так і невідомі місця, тим чи іншим чином пов’язані із дрогобицьким митцем. Також хотілось показати життя звичайного Дрогобича, не попсового. Наприклад, на моїх світлинах є дрогобицька солеварня – одне з культових місць. Є також прототип «Санаторію під Клепсидрою» – простір Трускавця. Складно сказати, ким для мене є Шульц, тобто описати одним, двома чи більше словами теж не вийде. Я думаю, він сам не хотів би, аби дослідники визначили його як конкретний феномен. Все його життя, як і він сам, було створенням власного космосу», – каже Денис Вірен. Російський фотохудожник уперше потрапив до Дрогобича два роки тому на проект «Друга Осінь», після чого відчував потребу знову сюди повернутись. Щодо вивчення Шульца в російському контексті, то, як розповідає Денис Вірен, останнім роками відчувається все більше зацікавлення його текстами. Майже усі твори польського митця з Дрогобича перекладені російською мовою.
Другий день літературно-мистецького проекту розпочався із «Листопадових читань» – культурологічної конференції за участі Ґжеґожа Ґаудена, Єжи Ковалевського, Павла Прухняка, Адама Ліпшица, Поліни Юстової. Мандрівка Дрогобичем в рамках «Другої Осені» від дзвіниці костьолу св. Бартоломія, синагоги і аж до старого кладовища у супроводі Ґжеґожа Юзефчука, показ німого кінофільму з Астою Нельсен, читання книги Шульца у Музеї Кімнаті Бруно Шульца, театралізована екскурсія Дрогобичем – стали логічною кульмінацією цьогорічного проекту, але не епілогом.
Зрештою, кожна зустріч із Шульцом – це передусім зустріч із самим собою. Зі своїми страхами, радощами, дивацтвами та ексцентричними уявленнями. Це внутрішнє потрясіння. Безкінечна дорога до сенсів, форм, таємних шрифтів та знаків розуміння реального та уявного. Свого та іншого. Далекого і близького. Того, що нас наближає до чогось або, навпаки, віддаляє.
І тут важливо, щоби Бруно Шульц не забронзовів у постаментах чи на меморіальних дошках. Він живе у нашій голові. У вузьких закапелках міських вулиць та на розбитих майданах і площах. Моєму містові так личить ця «Друга Осінь». Знову повертаюсь в Дрогобич і тихо читаю Шульца: «На картинах неаполітанської школи без кінця старіє смаглий закіптюжений післяполудень – ніби побачений крізь темну пляшку. Потемніле сонце, здається, в’яне на очах у тих утрачених краєвидах, мов у переддень космічної катастрофи. І тому такі невиразні усмішки та жести золотих рибачок, що з манірною грацією продають в’язки рибин мандрівним комедіантам. Увесь цей світ давно приречений і давно зістарілий» (переклад Юрія Андруховича.
Фото: Єва Райська
04.12.2018