Був-то собі колись Добробит. Не знаю, чи хто з вас особисто затямив його, тож мушу описати вам оце його так, як мені описував небіжчик, моєї баби тітчаний стрик.  

(ЗИМОВА КАЗКА)                                                  Zwei Seelen leben,                                                ach, in meiner Brust*.                                                                 J. W. Goethe    

ОПОВІДАННЯ БУВШОГО ПЛЕНІПОТЕНТА   Господи боже, що то крику було у нас за ті ліси та пасовиська! Як звивалися пани, як нараджувалися, підплачували інженерів та адвокатів, аби звільнити себе від усяких тягарів! Мудрі голови. Вони знали, що хоч цісар дав хлопам волю і скасував панщину, то прецінь як вони не дадуть їм лісу і пасовиська, то хлоп таки мусить або погибати на пні або до них «прийдіте поклонімося», — а тогди верне знов панщина, хоч троха в іншій свиті, але для хлопа через те зовсім не легша!  

ЕСКІЗ МИРОНА   Понижче села Ластівок, Стрийського округу, стримить над Стриєм-рікою висока скала. Стіною бовдуриться вона над самим плесом ріки і своїм стовбурчастим верхом, зеленим від моху та папороті, роззирається по довколишніх горах. Стрий-ріка миє її стопи і в осінню повінь грізно бурлить та піниться, заливаючи вузеньку стежечку, що в’ється попід скалу здовж берега ріки.  

ОЧЕРКИ ЖИЗНИ КАРПАТСКИХ ГОРЦЕВ  

1-го червня   Ще місяць! Місяць терпіння, горя, гризоти, не­волі! Чи може бути тяжча мука, тяжче горе, як неволя? Бийся, мов птиця в кліті, тужи, літай мислями в далекий світ,— а перед очима крати, бурі стіни, чорні дубові двері з чорними залізними завісами, з замком, ретязями і тіс­ною та й ще бляшаними решітками закованою візитир­кою! Там життя кипить, історія чутно і видно ступає крок за кроком, моє місце також мене дожидаєсь,— а я тут, за світом, як той Данило в львиній ямі. Хіба ж се не мука?  

[Зібр.тв., т. 16, с.471–472]  

I  

[Зібрання творів у 50 томах, т.16,  с.300—334]   І   Пріор єзуїтського монастиря в Тернополі, вернувши зі спільної монастирської їдальні, злегка позіваючи, лагодився прилягти і віддихнути після доброго обіду; а що день був літній та гаряченький, то зняв чоботи і реверенду; коли втім хтось застукав до дверей його келії. Пріор наморщив чоло, скривився неприємно і мовчав хвилину і тільки після другого стуку сказав:   — Прошу ввійти!  

І    – Як я тебе люблю, милий мій Володю, як я тебе люблю! – повторяла, задихаючися, молода, прекрасна дівчина, судорожно обнімаючи шию молодого чоловіка, свого нареченого.   – Але ж, Олюсю, що тобі сталося, – сказав молодий чоловік, увільняючися делікатно з її гарячих обіймів, – відки тобі нараз прийшла охота...   – Хіба ж ти вже не любиш мене?