Був-то собі колись Добробит. Не знаю, чи хто з вас особисто затямив його, тож мушу описати вам оце його так, як мені описував небіжчик, моєї баби тітчаний стрик.
Старий Добробит — то була особина наскрізь неморальна. Головна його засада була: як єсть, то шелесть! А що зроду був він Добробит, то все було у нього чим шелестіти. Любив він попоїсти — ховай боже! — і животину носив перед собою таку, що свої коліна видав тільки в сні, в благословенних споминах своєї молодості. А що пива, меду і всякого напитку також за пліт не виливав, се навіть не уйшло уваги старого преподобного Нестора-літописця, котрий і приписав йому ноту: «Русі же єсть веселіє пити».
Що був лінивий, се розуміється само собою; куди, бач, з таким животом та з п’яною головою до праці нагинатися! Та й пощо йому мучитися, коли він собі Добробит, і йому, мабуть, той із очерету грошей доносив! Але зате до бійки, до лайки і до любощів кров у нього була страх гаряча, а про його гордість уже й говорити не буду. Одним словом, як єсть сім гріхів головних, так усі вони немовби прописані були на його червонім одутім лиці, в його невеличких товщем запливших оченятах.
Ходить, було, ота помана по нашім краю, наприндиться і через губу не плюне, а тільки знай сопе, і де тільки повернеться, всюди жита, пшениці, трави в хлопа, всюди ліси темні та безмежні, ріки та стави повні риби,— одним словом — добробит. А він ходить собі та все співає на ціле горло:
Де єсть руська вітчина?
Де пшениці, ячмена
І де жита єсть досить,
Куди голод не гостить.
Ой на-на! Ой на-на!
Ой там руська вітчина!
Давно говорили йому панотчик:
— Ей, небоже! Покайся, поправся, бо то не добром пахне!
Але він і ухом у той бік не веде!
— Що мені! — каже.— Я прецінь Добробит! Скорше мене зо світу зведуть, ніж би я мав свою натуру змінити!
— А ти думаєш, що не зведуть?
— Ну, нехай пробують! — кричить Добробит.— Хто посміє?! Адже се не добром пахне, се кримінал!
— А от побачиш! Найдуться такі, що посміють, і нічого за те їм не буде.
— Е,— каже Добробит,— вовка боятися, то й у ліс не йти! Певна річ, що всі ми помремо і до чорта в зуби підемо, але хто би собі тим голову сушив! Що було — бачили, що буде — того не знають люде, і ви, панотче, не знаєте. А ось ліпше ну-ко випиймо по добрій повній та й затягнім, щоб аж гори лунали:
Я ніколи не згину,
Бо веселю родину!
Ой ну-ну! Ой ну-ну!
Бо веселю родину!
Отак гуляв собі мій Добробит і гадки не мав. Аж бух! Одного дня ні сіло ні впало прийшов «ферделюнок» від пана Гопмана: завтра на восьму годину рано такий а такий Добробит має ставитися в канцелярії!
Перший раз від роду у нашого Добробита забігали мурашки поза плечима. «Чого тільки може хотіти від мене пан Гопман? Адже ж податки я всі заплатив, у праві ні з ким не стою, «штрофу» ніякого на мені нема, а так знайомитися з панством Гопманом не маю охоти, бог з ним!» Та що діяти, коли наказ, то треба йти.
На другий день раненько казав Добробит запрягти коні та й поїхав ставитися до пана Гопмана.
— Слава Ісусу Христу! — сказав він чемно, входячи до канцелярії.
— А, чін топри, чін топри! — сказав пан Гопман.— А, шо ви за єдна кльопа, чого вам трепа?
— Та я, прошу пана, Добробит. Пан мене чогось кликали. Ось і ферделюнок.
— Ага, ага, то ви Топропит! Топре, топре, пане Топропит, сітайте! Маємо тут тещо на вас поховорити.
— На мене?
— Ну, на вас, за вас, про вас, все отно. Скажіть мені, пане Топропит, я чула, що у вас є шпихлір хромацький?
— Та є.
— А мноха там на той шпихлір спіша?
— Та є жита тисяча кірців, пшениці щось зо п’ятсот, а вівса, бачу, буде до п’ятнадцятьсот.
— Хо, хо, хо! То топре! То туше топре! Нам акурат стілько трепа.
— Вам, пане Гопман?
— Ні, не мені самому! Пан старший від війська пише, що йому трепа. Так ви, пане Топропит, посволите, шо ми сопі то спіша саперемо?
— Ба... ба... а то яким правом? — пробовкнув зачудуваний Добробит.
— Ну, ну, ну! Не тумайте, шо ми сатармо! Ні, ми не такі люте. Ми вам тамо таку оплікацію, росумієте?
— Яку оплікацію?
— То такий папір, шо його мошете сховати.
— А можна його їсти, як хліба не стане?
— Ах, клюпа, ви кльопа, пане Топропит! Ха! ха! ха! Їсти! Вам лиш апи їсти! А знаєте ви, Топропит, шо то є фатерлянд?
— Ні, пане, не знаю.
— Ой, ой, ой! —закричав пан Гопман, ухопив себе за голову і почав скакати по канцелярії. Добробит думав, що пана раптом зуб заболів, а то пан Гопман дивувався, що Добробит не знає про «фатерлянд».
— Ну, слухайте, пане Топропит,— сказав пан Гопман, вийойкавшися троха,— не путьте смішна! «Фатерлянд»— то є військо, старші і я! Тля того «фатерлянд» кошта кльопа повинна віттати все, що має, і то ще самало путе.
— Ба, пане Гопман, а як я сам з голоду згину?
— Клюпа кльопа! Апи «фатерлянд» сторов пув, а кльопа все путе! Не схинеш! А ті оплікації, про котрі я топі касав, вони путуть топі носити проценти.
— Я пане, процентів не хочу.
— Не хочеш? То й ще й ліпше. Я то сарас сапишу то протоколь. А по спіша я сарас пішлю, щопи сапрали.
— Ні, пане, я не пристаю на то. Ану ж у мене не зародить, то що я тоді буду робити?
— Е, не сародить! Тілько працюй топре, то все топі сародить. А я чула, пане Топропит, що ти туше лінива, ропити не хочеш! Слухай, непоше, апи я пільше са таке не чула!
— А вам, пане, яке до того діло? — огризнувся Добробит, котрому нарешті забагато стало тої науки. — Адже ж я до вас не йду хліба просити, а ось ви до мене прийшли!
— Що? Як? Ти так то мене смієш палакати? — крикнув пан Гопман.— Ей, амтстінер! Bank heraus!* Вліпіть йому!
Ще наш Добробит і не оглянувся, а вже лавка в сінях стояла готова і ціла юрба гайдуків ухопила його і вліпила йому так, як йому ще зроду ніхто не вліпив. Потім повели його наново перед пана Гопмана.
— Пане,— почав було Добробит,— яким се правом ви...
Але пан Гопман перебив його:
— Мовчи, кльопа, і не каши нікому! Ось моє право!
І він луснув рукою по великій, у свинячу шкіру оправленій книзі.
— Вмієш читати?
— Ні, пане, не вмію.
— Ну, то мовчи! Ось тут моє право, параграф емеремеремрем! А тепер скаши мені, пане Топропит, є в тепе хроші?
— Та щось троха є.
— Що то значить: троха? Ти каши просто, кілько є?
— Та буде там з десять тисяч.
— У, тесять тисяч! І нащо топі, клюпа кльопа, стілько хрошей? Шо ти з ними ропиш?
— Положив у скриню, та й лежать. їсти не просять, а так, про чорну годину, пане, най ся не пригаджає.
— А шо, чи я не касала? — радісно крикнув пан Гопман.— Де клюпа кльопа снає, шо с хрішми ропити! А фатерлянд потребує хроші, пахато хроші! Не пійся, пане Топропит, воно топі не пропате, а тістанеш оплікацію.
— Щезайте ви, пане, зі своїми оплікаціями!—скрикнув Добробит, сам себе не тямлячи зі злості.
— Шо? Як? Ти мені смієш? —запінився пан Гопман.— Амтстінер, вліпіть йому!
Куди, куди смирніший став наш Добробит після того, як йому другий раз вліпили. Побачив, неборака, що з паном Гопманом таки не жарти.
— Переш оплікації, клюпа кльопа? — крикнув йому Гопман.
— Та беру, прошу пана.
— Ну, так пуло срасу ховорити! А слухай ти, кльопа! Я чула, шо в тепе коні є топрі.
— Та є, прошу пана.
— Пахато?
— Десять пар.
— Тесять пар! Чи ти стуріла? Нашо топі стілько?
— Та так, пане, свого ховання. Продати лучиться, то продам, а ні, то нехай ховаються.
— Слухай, пане Топропит, фатерлянд потрепує коней на війну. Топі тві пари тосить, а на решту тамо топі квит.
— Що мені з того квита?
— Сховай! Колись, як у касі путуть сапахато хроші, то тістанеш саплату. А коні я скашу сапрати.
Добробит у потилицю почухався і нічого не сказав.
— Слухай, пане Топропит,— говорив далі пан Гопман, — пахато ти маєш крунту?
— Та багато не багато, а так, стілько, що для мене вистарчить.
— Клюпа кльопа, я не тохо питаю, але скілько морків?
— Як посаджу морков, то й морков родиться,—сказав Добробит.
— Ой, ой, ой! — закричав знов пан Гопман, мов на зуб.— Шо то са клюпа кльопа! Вона навіть не снає, шо то морк! А як ше ти поле міряла?
— Ми, пане, на прути.
— А мнохо прута маєш?
— Та буде щось зо сто.
— Ну, нікс травс* не путе. Я кашу переміряти. Тохо топі самнохо. Тосить топі тватцять. А решту вітпишемо для мохо прата фон Дравсен.
Добробит тільки очі витріщив.
— А слухай-но ти! А мнохо ти платиш потатка?
— Ой, пане, много, по десять дутків з прута поля.
— Ха! xa! ха! І то насивається мнохо? Ха, ха, ха! Вітнині с морка путеш платила по п’ять сріплом, росумієш?
— Ні, не розумію.
— Ну, то як собі хочеш. Се ти швитко сросумієш. А те ти пасеш хутопа?
— Та в лісі.
— А чия то ліс?
— Та божий.
— Що? Як? Поший?
— Ну так. Пан каже, що то його, а хлопи кажуть, що їх. А я одно кажу: ані пан його не садив, ані хлоп, значить — божий. А вживати вживаємо.
— В лісі хутопа пасти не вільно! Ліс панський! Ось патент! — крикнув пан Гопман.
— А куди ж я з худобою подіюся, коли й поля уриваєте?
— Тівайся, кути хочеш! Хоч поріш, хоч у стайні терши, а в лісі пасти не вільно,— крикнув Гопман.
— Ні, пане! — крикнув і собі ж Добробит, чуючи, що внутрі у нього немов щось обривається.— Зо мною вже робіть, що хочете, але за худобою я обстану і не попущу. То не може бути! То загибель!
— Мовчи, клюпа кльопа, і йти тотома! — тупнув ногою Гопман.
— Ні, пане, не буду мовчати і не вступлюся звідси. Той патент мусить бути скасований!
— Що? Як? Ти смієш? Амтстінер, вліпіть йому!
— Ліпіть, кілько хочете,— кричав Добробит,— хоч на смерть убийте, але я свого не попущуся.
— Вліпіть і сапріть!—сказав пан Гопман і пішов додому обідати.— Pfui, wie man sich mit diesen tummen Bauern herumplagen muss!*— зітхнув він, вийшовши з урядового будинку.
Добробит дістав, що дістав, у те місце, відкіля ноги ростуть, а вдодатку просидівся в арешті з півроку, доки пан Гопман не пригадав собі його і не казав випустити. Насунувши кучму на очі і не озираючись, пішов додому.
Дома він застав такі порядки, що й своїх чотирьох стін не пізнав.
Що сталося з ним дальше, про те історія мовчить. Чи він умер, чи переродився, сього годі зміркувати. На всякий спосіб, той Добробит, який сьогодні живе між нами і який усім нам так добре відомий, зовсім не подібний до тамтого старого. Наш Добробит тихий, смирний, працьовитий, ощадний, моральний до остатньої нитки,— одним словом, чисте противенство старому. А головно, наш Добробит дійствує з уповажнення і за потвердженням згори. Кілька разів бачилось уже навіть, що ось-ось буде по нім, але завсіди в саму пору виходило розпорядження: Добробит має бути! І справді, богу дякувати, маємо його й донині. Давньої грішної вдачі не лишилося в нім ані сліду. Хіба тільки крізь сон часом промурмоче, та й то на жалібну нуту, першу стрічку пісеньки:
Де єсть руська вітчина?
Дальші стрічки він забув, хоч у лоб йому стріль.
__________________________
* Винесіть лавку (нім.).— Ред.
* Нічого з того (нім.).— Ред.
*Тьфу, як людина мусить натомитися з цими дурними хлопами! (нім.).— Ред.
19.09.1978