[Зібр.тв., т. 16, с.471–472]
Нестор був тяжко ранений. Удар обуха трафив його в голову і запевно розлупав кість черепа, хоть наверху не було видати ніякої рани. Лиш грубі посинілі жили на чолі, напружені, мов вірьовки, та сильно затиснені зуби зомлілого свідчили о страшних болях нещасливого. Помимо того, що ся не рушав і лежав зовсім мов мертвий, шандарі веліли йому зв’язати руки і ноги і так забезпеченого завити в килимок і занести до вагона залізниці, де ждав на нього околот соломи і тверда селянська подушка, надягнена пір’ям не дертим, а січеним на ковбиці. Бідолаху положили на підлозі вагона, шандарі з набитими гверами посідали коло нього,— паровик засвистів і з гуркотом, зиком і свистом рушив паровик наперед у темну ніч, блимаючи серед пітьми спереду парою величезних червоних очей, що лиш невиразно освічували його чорне почварне чоло.
Всі голоси всередині і навкруги заглушило безупинне, томляче грохотання величезної машини. Вітер свистить мимо неї,— тут пітьма ніби ще дужче зчорніє,— значить ліс перемигнув,— тут щось заблисне, мов чорне скло рухливе,— а гуркіт ще дужчий, як уперед, дає знати, що міст під ними. Гурра, гурра, гурра! Далі через безодню пітьми, по твердих залізних шинах,— далі, навпростець понад ріки і пропасті, через болота і гори, мимо сіл і міст! Далі, наздогін вітрам по широкім просторі, ти, потужна машино! Нічо тебе не спинить, нічо тобі не стане на заваді. Ти — людський розум, той всемогущий пан матерії,— ти його наймиліша, найсильніша дитина,— тобою він простір завоює! А як ти не можеш гнати по м’якій ріні та мураві, а потребуєш залізної дороги для своїх стіп, так і він поти сильний і певний, поки не збочить із віковічних залізних прав природи!
Довго тривала їзда. В вагоні, де находився Нестор і шандарі, не чути було людського слова. Лиш вікна дренчали і ланці та всіляке залізо під сподом брязкотіло щораз дужче, частіше, майже оглушаюче.
16.09.1978