На совіцькому боці Збруча у 1924-1941 роках серед іншої преси виходила й газета з красномовною назвою «Червоний кордон» (підзаголовок: «Західньо-Подільська селянська ґазета»). Видання залишило по собі неабиякий слід, якщо не в журналістиці, то в літературі.  

Відвідавши місяць тому Гусятин, у розмові з місцевим дядьком я висловив своє захоплення красою тамтешніх надзбручанських скель. На що мені відповіли, що ці скелі, мовляв, пусте, а от за якихось 10-15 хвилин їзди на авто, біля села Івахнівці Хмельницької області є дуже гарні гори, одна з яких за красою не поступаються знаменитій кримській Ай-Петрі. Хіба що розмірами менша.  

Знову мандруємо надзбручанським «прикордонням». Після старовинного Сатанова – дивовижного містечка, багатого на пам’ятки давнини, – нині віртуально відвідаємо обидва Гусятини. Чому «обидва»? Бо один – селище міського типу і райцентр Тернопілля. А другий – село на Хмельниччині. І лежать вони на протилежних берегах Збруча.  

Від Підкаменя, що біля Бродів, до Збруча, а далі понад Збручем тягнеться пасмо пагорбів, які тут називають горами, — Медобори. Вони природною межею відділяють Галичину від Волині та Поділля. А ще у Медоборах збереглися давні святилища.

Над Збручем тягнеться пасмо пагорбів, які через особливість рельєфу називають горами, — Медобори. Між містами Гусятин і Сатанів археологи виявили кілька культових городищ і супутніх їм поселень – давні люди часто лаштували святилища на панівних вершинах своєї місцевості [5].

Серед горбистого пасма Медобори, яке через стрімкий рельєф називають горами, височіє гора Богит. Зрештою, її називають по-різному: Богит, Бохит, Бохіт, Бохут. Гора досить суттєво виділяється в околицях, то й не дивно, що свого часу тут було сакральне місце – люди в давнину часто влаштовували святилища на панівних в околиці вершинах [2]. Що ж таке було на цій горі, що притягує сюди щораз більше туристів і сучасних язичників?  

1848 року в річці Збруч на північ від села Личківці з галицького боку було знайдено «Збручанський образ» (так званий «ідол Святовита»), що стало передумовою до наукового дослідження терену.    

Від віків Збруч був лише однією з малих річок України, про яку знали хіба що місцеві мешканці. За якусь сотню миль про його існування навіть не здогадувилася. Слави цей ніколи не судноплавний потічок зажив після другого поділу Речі Посполитої, коли по ньому проліг кордон між імперіями Романових і Габсбурґів, а згодом — між СРСР і Польщею. І тільки внаслідок Другої світової він знову став звичайною річкою.  

(Спомин.)   Ось минає 20 літ, як ми переходили річку Збруч: було це 16. липня 1919.   Будучи на кілька днів раніш при етапній команді ІІІ. корпусу, зачув я випадково в Озерянах телєфонічну розмову ґен. Кравса з другим якимсь старшиною, мабуть кн. Льобковіцом, того змісту, що наша армія мусить робити відворот за Збруч.  

Старий "імператорський кордон" поновлено. Річка Збруч знова стала (у Ризі) "державним" кордоном. Але не так виглядає "границя" й прикордонна смуга з містечками над Збручом, як це було в давнину.