І.   Під заголовком “Дещо про сучасну стадию розвитку української літературної мови” опублікував недавно в київськім учительськім місячнику Світло, а потім осібною брошурою (Видавництво „Нове Життя", Київ 1913, ціна 10 коп.) М. Пилипович уваги про українську літературну мову в Україні росийській і галицькій. Вважаємо потрібним бодай в головному познайомити наших читачів з увагами М. Пилиповича: вони повинні причинити ся до „санациї” справді вже неможливого стану української письменської мови в Галичині.   *  

Зовсїм справедливо нарікав в ч. 190 Дїла автор „Кількох язикових уваг" на загал галицької інтелїґенциї за те, що вона не вміє писати по лїтературному. Однакож я думаю, що ледви такі „уваги" причинять ся до направи лиха. Воно має далеко глибші причини, анїж думає ш. автор.

В дописях і статях, надсиланих нашій ре­дакциї з Галичини, повторяють ся вперто певні язикові похибки, яких виправлюванє забирає ре­дакциї чимало часу і які наслїдком переоченя при редаґованю инодї попадають ся навіть у друк. На кілька з них хочемо нинї звернути увагу.  

Не від нинї заморока між нами. Тріває у нас від многих а многих лїт. Причина тої замороки перед всїм нерозвитість нашого за­галу і велике виображенє о собі декотрих людей, що себе уважають духовими провідни­ками народа. Буває таке, що хто напише я­кий стишок або яку повістку, сей час думає, що єму належить ся первеньство в лїтературі. Булоб се не великої ваги, колиб разом з тою думкою у декотрих писателїв ве лучилась о­хота все критикувати і поневіряти. Критика найчастїйше несправедлива, фальшива, осно­вана на власній, дуже чудній сновидцї.

(Гадки провінционала на тему словесної та азбучної війни),   У сусїда неділя, а в нас середа...   Дивна річ, що у нас, саме в найгрізнїй­ші хвилини, коли треба як найбільшого зди­неня сил до оборони загроженого народного добра, виринає справа — правопису. Певно, що культурний нарід повинен і о правопись дбати, але чому та дбалість являє ся у нас саме тодї, коли в далеко важнїйші справи, то вже єй Богу, тайна нашої психіки.

Лучило ся мені ходити до школи, коли то у нас ширилось язичє. Були також тогдї ріжницї в правописи, на котрі однакож не звертано уваги. Писане рускої бесїди латиньскими буквами, а польскою правописею рішучо відкидувало ся Русинами, а навіть декотрі приклонники польскої правописи (Йосиф Лозиньский) пізнїйше стали писати „рускими“ буквами, кирилицею або гражданкою. По виданю декотрих утворів Маркіяна Шашкевича і Граматики Якова Головацкого язик руских писателїв що раз більше занечищував ся, ставав що раз тяжший і безжизненнїйший.

Тая дивна гадка морочить не одного чоловіка у нас; хто знає, чи й не більша часть рускої интеліґенції нїчим иншим так завзято не журить ся, як тим, що "нема граматики"...

Певно що Русини під многими зглядами в невигіднім положеню. Хто порядить у нас? той, хто більше кричить! Через те розвиток язика спинює ся.

Розширена дїяльність і жвава наукова робота, яку наук. Товариство им. Шевченка розвинуло в послїдних часах, наповняє кождого народовця щирою радостію а заразом і надїєю на красчу долю нашої наукової літератури.

Мабуть нема народу під сонцем, щоби до того ступіня улягав напорови сусїдуючого єму чужинця, що ми. На всїм світї ледви найде ся хтось крім галицкого Русина, щоби рівночасно мав по два, три або й більше нюансів свого родового имени.