«Нещасна країна, що не має героїв. – Ні! Нещасна країна, що потребує героїв!» – слова, які Бертольд Брехт вклав в уста персонажам своєї п’єси «Життя Галілея». Цікаво, чи сказали б вони те саме і про супергероїв.
От у нас їх не було. Тобто суто наших, українських супергероїв. Були американські: кольорові, сильні і дотепні бетмени та супермени. Але наших рідних не було.
Легендарні й епічні постаті були. Був Котигорошко і Триголовий змій. Але в них своя історія. Не взявся б богатир за проблеми інфляції, олігархії чи віяльного відключення світла. З таким же успіхом цього можна було б очікувати від Одісея чи короля Артура.
Був у нас пророк – Тарас Шевченко. Але з нього теж супергерой не вийде. Дискусія про неоднозначні аспекти в його житті вже висмикнула землю з-під ніг багатьом українофілам, і ті «нахаби, що наважилися заплямувати світлу пам'ять Тараса Григоровича», заслужили чимало прокльонів. Страшно уявити, що стане з тими, хто насмілиться начепити на Кобзаря маску і занурити в проблеми кримінального провадження.
Були в нас і просто герої. Бандера, Хмельницький, Володимир Великий і Ярослав Мудрий, Пилип Орлик, Іван Мазепа. Колись живих, сьогодні міфічних їх то обливали брудом, називаючи зрадниками і маніяками, то відмивали до блиску, як ляльок на продаж.
І стали вони надто суперечливими, нам від них залишилися лише інтерпретації, а факти витер час. Подекуди складно зрозуміти навіть те, чи всіх наших героїв можна вважати українцями. Шляхетність їхніх прагнень, застарілість їхніх методів, складність особистості і, зізнаймося, брак наших знань про кожного з них не дають змогу комусь з тих героїв всістися на супергероїчному п’єдесталі і засяяти орієнтиром, здатним змінити світ. Змінювати вони хотіли, звичайно, але зазнавали поразки, як належить усякому трагічному персонажеві.
«Коли чогось хоче герой, то в такий момент домінують не звички або традиції його пращурів чи тогочасні суспільні звичаї, а він сам. Прагнення бути самим собою і є героїзмом… Таке життя – це безперервне страждання, постійне принесення в жертву тієї частини себе, яка звикла жити згідно зі звичаями, полонянки матеріального світу, – писав Хосе Ортега-і-Гассет. – Герой випереджає свій час і він до нього звертається. Його прагнення утопічні. Він не говорить, щоб щось було, – а говорить про те, що йому хотілося, щоб було. Так само жінка-феміністка прагне того дня, коли зникне потреба в жінках-феміністках».
Їхню працю не завжди оцінюють належно – тож самотні вони, ті герої. А за супергероями стоять юрби. Вони однозначні та безкомпромісні, нізащо не поступляться злу. Якщо бояться, то тільки щоби стати сильнішими; якщо помирають, то для того, щоб ожити в наступній серії. Ні, зі справжніми людьми так не вийде.
Історія про людину не то з надприродними силами, не то з неймовірними вміннями, що бореться на боці добра і своїм прикладом надихає інших не сповзти в нетрі власної суті – це гарна історія. От приходять бандити, залякують тебе, ти сидиш вдома і не висовуєш носа, аж поки в небі не побачиш певного знаку – і вже знаєш: якщо повстанеш проти беззаконня, тебе підтримають. Цей знак ніби нагадує: справедливість, право, гідність – не необхідна реальність, це можливість, якою можна скористатися, доклавши зусиль, і якою можна знехтувати, піддавшись загальній інерції.
Може, недарма у нас не було супергероїв. Можливо, на це є наукове пояснення: вони не пройшли природного відбору, вимерли в процесі еволюції, поступившись іншим вигаданим персонажам, витривалішим до романтичного середовища – своєрідним відлюдникам.
Хто ж міг вижити в колективній уяві тих українців, що росли в селах біля бабусі, милувалися краєвидами, далекими від «русифікованих міст»? Тих, чиїми першими книжками були «Лоскотон» і «Цибуліно», де з перших рядочків як слід роз’яснюють: «у в’язниці сидіти – це честь, тут часто перебувають порядні люди»? Ті, хто, складаючи іспит, мусив розповідати про сотні жертв радянського режиму, який уже відмер, боротьбу дисидентів, яка врешті закінчилася, колишніх політв’язнів, на сторожі яких стояло тільки слово?
Революція і війна народила нових героїв. Кіборги та військові стали втіленням мужності й незламності. Небесна сотня – символом жертовності й точкою неповернення в історії країни. Є й герої-фікції, своєрідні антагоністи, як Савченко чи інші «військові політикани», але їм ніколи не стати головними персонажами.
Та й не героям війни боротися з проблемами мирного часу: корупцією, нетерпимістю, злочинністю. Зараз помітними стають намагання створити українських супергероїв – чи то у фільмах, чи в коміксах. Здається, що в Україні врешті зацікавилися тим, хто би долав побутові проблеми краще, ніж самі українці, тим, хто міг би піднятися над сучасними обставинами і переходити з десятиліття в десятиліття символом повсякденних перетворень, не ображаючи нічиїх національних почуттів і відбиваючи всяке бажання порушувати закон.
А може, це тільки так здається. І за внутрішньою потребою ховається лише масова культура, яку масово зневажають? Можливо, в Україні зовсім не бракує своїх власних історій про прекрасне, які не потрібно в жодному випадку міняти на примітивно-меркантильні фантазії, які зовсім і не приживуться? І, може, ми не помилимося, якщо перекрутимо слова знаменитого драматурга й скажемо, що тільки нещасна країна потребує тих супергероїв?
27.02.2017