Сміх – могутня зброя проти авторитетів і диктаторів.
Принаймні ми звикли так думати. Особливо всесильною комедія здається після роману «Ім’я рози» Умберто Еко.
«Сміх визволяє посполитого від страху перед дияволом, бо на празнику дурнів диявол теж постає убогим і дурним, а отже, негрізним. І книга ця навчає, що мудрість полягає у звільненні від страху перед дияволом», – пояснює герой роману, середньовічний чернець, що всіма силами ховає загублену книгу Арістотеля, у якій описані ознаки, хитрості та секрети комедії.
У дитячій казці «Лоскотон» Василя Симоненка проглядається близька ідея: трагічність – запорука перебування на троні злого правителя. «Цар Плаксій велів сердито: хай із ними день при дні плачуть всі в країні діти, бо сміятись і радіти у моєму царстві – ні!».
Та чи справді сміх такий уже небезпечний для політиків?
«Ти ж бачиш, Радянський Союз розвалився, бо з нього дуже сміялися», – спритно крутить вуса мій співрозмовник.
Однак. Поряд з королем у Середньовіччі живе блазень, єдиний наділений правом сміятися з його величності, але через нього королівства не зникають. Марсель Дюшан домалював Джоконді вуса, але не змусив забути Леонардо да Вінчі.
Тож на що здатна комедія без трагедії?
Арістотель пояснює: в комедії намагаються показати людей гіршими, а в трагедії — кращими від їхніх сучасників. Відрізняють їх також почуття: трагедія викликає ненависть, страх, жаль; комедія – сміх і радість.
Метою трагедії є зобразити дію, а не властивості людини. При цьому дія, відтворена в трагедії, викликає страждання і жаль. Часто трагічні події розгортаються між близькими, наприклад, якщо брат уб'є брата, син — батька або мати — сина.
У пошуках мотивів української трагічності звернемося до промов Петра Порошенка. Для нього трагедія України полягає в протистоянні з державою, що впродовж тривалого часу трактувалася братньою: «Постійне озирання на Москву та віра в міфічне братерство; патерналізм та соціалістичні стереотипи міцно сиділи в свідомості суспільства, гирями висли на ногах і заважали рухатися вперед», – сказав П. Порошенко 2016 року.
Також трагічними зображать події на сході України, коли частину українців від’єднали від більшості держави (розкол сім’ї): «Це Кремль сприймає землю українського Донбасу як театр бойових дій, а мешканців регіону – як гарматне м’ясо для задоволення своїх імперських амбіцій. А для нас ви – наші, рідні, близькі, тимчасово розлучені зі своєю українською родиною. Родиною, яка обов’язково об’єднається і зустрінеться разом за святковим столом».
Трагічність присутня і в мотивах героїзації, зокрема, коли йдеться про військових і волонтерів, що взяли участь у протистоні на сході України.
Хто такі герої?
Герой тоді стає героєм, пише Георгій Почепцов, коли при зіткненні з небезпекою обирає варіант правильної поведінки: або перемога, в результаті чого людина виходить з небезпечної ситуації переможцем, або пожертва. В цьому випадку герой жертвує своїм життям, ніби припиняючи своє земне існування, але продовжує його вже в героїчній площині.
Тобто герой – це той, хто вступає у боротьбу чи то з лиходієм, чи то з жорстокою реальністю. Він – активний учасник політичного процесу (назвімо це так). Чи буває герой бездіяльним? У жодному випадку.
Героїчність і трагічність нерозривно пов’язані, адже герой завжди має трагічну долю. В праці «Роздуми про Дона Кіхота» іспанський вчений Хосе Ортега-і-Гассет зазначає: «Я далекий від того, щоб шукати витоки трагічного у фатумі, та для героя головним є бажання мати трагічну долю. Саме тому, якщо подивитися на трагедію під кутом зору споглядального життя, вона видається фальшивою. Усі страждання породжені тим, що герой не хоче відмовитися від своєї ідеальної участі, своєї уявної ролі, яку він сам собі обрав… У всякому випадку, саме власна забаганка започатковує трагічний процес. І оце "бажання" творця нового стану реальності, яка існує тільки для нього – трагічний порядок – є, звичайно ж, фікцією для тих, хто існує й бажає лише того, що є природною потребою, та вдовольняється тим, що є».
У контексті політичного конфлікту це можна проілюструвати так: хтось вирішив чинити спротив іншому. І його дії вмотивовані лише власними амбіціями, бажаннями, переконаннями та цінностями («в ім’я свободи!»). Цей спротив буде незрозумілим для тих, що прагнуть винятково стабільності (для прикладу).
«Плебей, що живе всередині нас, найбільше ненавидить те, що йому здається амбіційним. Саме тому герой завжди за два кроки не від того, щоб наразитися на лихо, – а це й означає для нього піднятися до нещастя, тобто до вершини трагедії, – а від того, що ризикує виглядати смішним, – пише Ортега-і-Гассет. – Афоризм «від високого до смішного один крок» виражає саме оцю небезпеку, яка від самого початку тяжіє над героєм. Горе тому, хто не зумів беззастережно переконати у своїй величі, довести, не полишаючи сумніву, власну непересічність, обґрунтувати свої претензії бути не таким, як усі, «як це зазвичай буває».
Так, всякий протест мусить виглядати героїчним хоча б для однієї зі сторін конфлікту, натомість противники, найімовірніше, намагатимуться побачити в ньому комедію. Наприклад, українські герої Небесної сотні та війни на сході країни, які протистоять «визначеному планові», будуть висміяні противником – і російська сторона їх може зображати всього лиш безумцями.
Та чи лише комічності достатньо для зародження протесту?
В промовах Петра Порошенка «ворог», «Росія», ЛНР та ДНР мали б виглядати комічно: «Найменше, чого хоче Росія, то це успішної України. Наче вона взагалі ніякої України не сприймає. І тому в кремлівських «лабораторіях» то Новоросію видумують… То, як-от зовсім нещодавно, проголосили Малоросію. Ну що на це скажеш? "Нехай собі як знають, божеволіють, конають, – а нам своє робить!"». Хіба після таких слів будеш боятися Росії? Ні. Та чи стануть вони достатньою підставою для того, щоб пожертвувати своїм життям у боротьбі?
«… Комедія живе завдяки трагедії... Історично вона народилась у Стародавній Греції як свого роду реакція на трагіків і філософів, що прагнули ввести нових богів і створити нові звичаї. В ім’я народних традицій, «наших батьків» і священних ритуалів Аристофан виводить на сцену сучасних йому персонажів – Сократа й Еврипіда». Висміюючи їх, Аристофан захищається від змін у філософії та поезії, у культурі й моралі. Тож комедія, як стверджує Х. Ортега-і-Гассет, – це літературний жанр консервативних партій, який виник у відповідь на трагедію, яка власне і надихала на зміни.
Сміх – забирає страх, страждання – провокують дію. Представники влади використовують механізми висміювання для того, щоб дискредитувати конкурента. Ефект комічності створює навколо них імідж нешкідливих крикунів і солдатиків. Проте, на відміну від трагедії, комедія не може надихнути людину на жертву. Аби жити поряд з героями, необхідно відмовитися від можливості посміятися з них. Аби жити в реальності комічній, необхідно відмовитися від героїв.
22.07.2018