Напередодні свят і виборів Пересічний Українець схильний задумуватися над власним життям. На роздуми наштовхує і біганина по магазинах, і злива політичної реклами: зі шпальт газет, екранів ПК, з біл-бордів, онлайн і наяву всякий політик переконує Пересічного Українця:
а) життя – жахливе, але Я зроблю його прекрасним;
б) життя – прекрасне, але не-Я зробить його жахливим.
Політики дуже набридли Пересічному Українцеві. Він їм не вірить, не вірить і новинам – це все політична реклама і шоу, думає він, шукаючи пастки від погляду і слів. «Цей спектакль мені вже не прем’єра», – любить повторювати Пересічний Українець, натхнений поезією. Політичних програм він не читає.
Мій Пересічний Українець не любить вибори, він любить Новий рік. Він любить олів’є і колядувати. Він любить сподіватися на краще, а не робити вибір.
– Знаєш, на острові Фіджі церемонія возведення короля на трон називалася «створенням світу», «створенням землі» або «створенням суші». Це був своєрідний Новий рік, – цитує Пересічний Українець Мірча Еліаде. – Церемонія коронування символізувала відновлення Космосу. А наші вибори можуть символізувати хіба що кінець світу.
Пересічного Українця я зустріла дорогою на роботу. Тоді він і поділився своїми переживаннями.
– Ти знаєш, у нас ну просто все не так. От, наприклад, як виглядають вибори в США? Як свято. Люди клеять на одяг наліпки «я проголосував», і ці наклейки мають заохочувати інших теж піти на вибори. А після виборів влаштовують гучні вечірки, на яких багато молоді. Тут голосно плескають, коли по телевізору повідомлять: у штаті Х перемогла партія твого кандидата. Весело, ніби дивишся Євробачення.
– А тепер подивися, як справи виглядають у нас? – продовжував. – Ми не святкуємо нічию перемогу. Я нікому не зізнаюся, за кого віддав голос, бо сьогодні-завтра мій кандидат може виявитися бандитом чи «людиною Путіна». Ну хіба не так?
Я мерзла. А він говорив.
– Вибори, звичайно, важливі. Але ж направду вони не все змінюють. З року в рік ми, виборці, незадоволені. З року в рік Україна ця наша якась нещаслива. І переважна більшість кандидатів – такі вже, ну такі... знайомі. От поставив я собі питання «хто б не виграв на виборах, я все одно…» – і задумався.
Виявилося: мій співрозмовник – песиміст: він знає, що «хто б не виграв на виборах», довіряти йому не можна, як і всім попереднім президентам; що той переможець все одно не припинить війну і не забезпечить швидкого розвитку країни. Десь глибоко в душі він вірить у краще майбутнє, але на всякий випадок сидить на чемоданах, щоб поїхати «геть з цієї країни».
– Напевно, це нормально, політики ж всюди брешуть, їм всюди не вірять, – продовжував Пересічний Українець. – Але щоб у цьому переконатися, я запитав одного американця – «що не зміниться в твоїй країні, хай би хто виграв вибори?» На нього я, до речі, натрапив напередодні їхніх виборів до Конгресу. І знаєш, той американець виявився оптимістом. Він говорив про консенсус, права людини і загальне благо. Від обраних депутатів він очікував сили протистояти президентові (Дональду Трампу тобто) і мужності працювати разом (республіканців і демократів тобто). Той американець сказав: «Хто б не виграв на виборах, я буду вірити в цю країну». А в них теж, знаєш, ситуація не найкраща.
– Це не репрезентативні результати, – зізнався мені Пересічний Українець. – Не було в мене ніякої вибірки. Але все ж. У нас цей політичний песимізм, якась депресія. А політичний оптимізм з’являється коли? Коли довіряєш – не тільки тому, за кого голосуєш, а й самому собі робити той вибір. Правда?
Ну що тут скажеш? Я мовчала.
– Може б то і нам просто ставлення поміняти? Я теж хочу повірити в свою країну, як той клятий американець. Але як тут повіриш, всі ж брешуть, – махнув рукою на прощання Пересічний Українець. Засмучений своїм песимізмом, він залазив у забиту маршрутку і їхав на базар – купити акційних мандаринів до святкового столу.
08.01.2019