Вандали перестають бути вандалами, і слава руйнівників, що тягнулася за ними століттями, поступово відступає. Сучасні адвокати цих германських племен наполягають: вони були не гіршими від інших завойовників, пограбували «вічне місто» у відповідь на невиконану обіцянку римського імператора віддати свою доньку за вандальського принца і не заслуговують на те, щоб назвою їхніх народів називали злочини в кримінальних кодексах і повсякденній лайці.
Репутація вандалів остаточно зіпсувалася в революційній Франції у XVIII столітті (понад тисячу років після сумнозвісного розграбування Риму), тут від зародження сучасної демократії «вандалізмом» називали найбільш руйнівні дії, і цю традицію перейняла велика частина Західного світу.
З тексту українського Кримінального Кодексу цей злочин зник ще 2011 року. Не зник зі щоденного вжитку й літератури, та навіть зараз можна уявити, що згодом за використання «вандалізм» у неґативному значенні можна буде здатися обмеженим, неосвіченим і старомодним.
Історія вандалів — вдала ілюстрація того, як відбувається політичне «навішування ярликів» і «створення міфів», коли слова набувають особливого значення, що не без політичного сприяння проникає в масову свідомість. Ця історія також демонструє, як ярлики втрачають своє значення і після століть актуальності можуть здатися лише елітарним символізмом.
Були й інші, іменами яких політичний лад намагався освятити собі дорогу в «краще майбутнє» (не завжди йшлося про владу народу). Варвари, татарва, уніати, куркулі, вороги батьківщини, бандерівці, інтеліґенти, комуністи, повстанці та інші. На їхньому фоні політична верхівка, що їм протистояла во ім'я прийдешнього, виглядала доречною та шляхетною.
І сьогодні політику виправдовують існуванням ворогів, новочасних вандалів, і дотепер «рівність» програє «могутності» (хай навіть уявній чи колишній). Війна, теракти, потоки біженців і процвітання націоналізму — причини і наслідки тисяч текстів, написаних мовою нетерпимості, прошитих, як кулями, назвами «ворогів»: націоналісти, фундаменталісти, переселенці, чужинці, терористи. Зараз складно зрозуміти, в який світ вони нас провадять.
«У Польщі відчувається натиск того, що вже зліквідувало свободу на Заході. Це — політична коректність. Не приймемо жодних законів про мову нетерпимості й інших вигадок, що допомагають витіснити свободу. І скажу більше: Польща повинна бути островом свободи навіть тоді, коли її обмежуватимуть деінде», — сказав у травні Ярослав Качинський, один з політичних лідерів країни.
Супроти мови нетерпимості політична коректність і справді виглядає безпорадно і смішно, як ідея про вічне, висловлена в п'яному колі вульґарності. Не так давно ця вульґарність живила тоталітаризм, що черпав свою силу з позірної відмови від двозначності, лицемірства, подвійних моральних стандартів. Зі слів Ганни Арендт, еліта 20-х років ХХ ст. вирішила підтримувати тоталітарні рухи, щоб «шокувати суспільство іронічним перебільшенням його власного поводження», «юрба аплодувала, тому що сприймала ці слова буквально; буржуазія — тому, що так довго дурила себе власним лицемірством, що встигла втомитися...; еліта — тому, що вбачала в зриванні покривів лицемірства чудову розвагу».
Це було давно, ми не пам'ятаємо. Та навіть той факт, що Дональд Трамп отримав право претендувати на пост американського президента, засвідчує: демократія дала слабину. Обіцянки депортувати міґрантів, расові та сексистські висловлювання (от навчилися термінології, борючись за рівність), як і колись, приваблюють щирістю.
Влада народу не обіцяла права на тишу. Доводиться співіснувати з потоками інформації, рекламою. Ми злимося і коримся сказаному, поки воно не потрапило під заборону закону чи ідеологічну цензуру. Знадобилося двісті років, щоб вандали отримали шанс позбутися тавра. Ціна такого звільнення — байдужість мас. Може, стільки ж знадобиться, щоб незаанґажовано поглянути на «бандерівців» та «УПА», «пілсудських» і «есесівців», «націоналістів», «нацистів», «революціонерів», «героїв».
Дарма чогось чекати від трампів, путіних й інших політиків, вони приречені говорити слова, що завтра набудуть іншого значення. Ми ж мусимо їх критикувати, витворюючи альтернативу. Лише мовчання святих незмінно схилятиме до терплячості та співчуття.
08.08.2016