Як відомо, назва «коктейлю Молотова» (легкої в приготуванні й ефективної в бою запальної суміші) пов’язана з прізвищем міністра закордонних справ СРСР В’ячеслава Молотова, який в історію увійшов завдяки підписанню сумнозвісного пакту з Ріббентропом. Найпоширеніша версія виникнення назви коктейлю така: під час совєтсько-фінської війни совєти скидали на Гельсінкі величезні, понад двометрові бомби. На обурення світової спільноти Молотов відповів заспокоєнням: мовляв, це не бомби, насправді ми скидаємо мішки з хлібом для населення. З того часу фіни почали називати цю бомбу (РРАБ-3) «хлібним кошиком Молотова». Пляшки із запалювальною рідиною, які фіни кидали на совєтські танки, вони назвали «коктейлем Молотова» ‒ мовляв, це рідина, якою добре запивається вміст хлібних кошиків совєтського облудника.
Варто звернути увагу на ще одну промовисту деталь: Молотов став міністром закордонних справ у травні 1939 року. Час невипадковий, бо саме тоді совєтська імперія здійснила крен в бік Третього Райху, водночас втративши інтерес до переговорів з Англією й Францією. Ситуація була досить дивною, оскільки 1939 – рік надзвичайно важких міжнародних переговорів, і було б логічним не змінювати коня – міністра МЗС – на переправі. До того ж Молотов аж ніяк не був видатнішим дипломатом за свого попередника – Максіма Літвінова. Що ж тоді стало причиною зміни міністра? Національність. Максім Літвінов був євреєм, походив з Гродненщини, території колишньої Речі Посполитої, де мультикультурність і толерантність не були порожнім звуком. Мабуть, саме через це Максіма цікавили ідеї інтернаціоналізму, і напевно через це він з огидою ставився до нацистів. Отож, коли в голові Сталіна визріла ідея домовитися про поділ Європи з Гітлером, він не міг направити на переговори справді перфектного дипломата Літвінова – єврея у високих кабінетах Берліна ніхто б не приймав. Так і виник Молотов.
І одразу почав свою гру: наприклад, бажання СРСР ділити Європу проявилося в так званій «кризі непрошених гарантій», коли Совєти надали гарантії безпеки прибалтійським країнам (ті, ясна річ, не лише не просили, а й усіляко відмовлялися). Причому гарантії ці стосувалися не лише нападу якоїсь країни (в першу чергу на увазі, звісно, мався Райх) на Литву, Латвію чи Естонію, а й вигаданої совєтами «непрямої агресії», яка означала державний переворот, що змінив би уряд країни на прихильний до агресора.
Якщо поглянути на події останнього року в нашій частині Європи, то на гадку може спати просте порівняння – Україна не хотіла бути частиною російського Митного Союзу, в країні навіть розпочалася агітація за євроінтеграцію, але раптом – після зустрічі з Путіним – Януковича перемкнуло, після чого угоду про Асоціацію з ЄС не було підписано, що, в свою чергу, вивело людей на вулиці. Вочевидь, Росія натиснула на всі можливі важелі, щоб заборонити Україні розпочинати хай навіть символічну євроінтеграцію, тим самим підкреслюючи місце нашої країни в «русском мірє». Тоді для каґебіста Путіна стався жах наяву – після Євромайдану уряд в Україні змінився на проєвропейський, іншими словами кажучи – відбулася «непряма агресія». Саме такою бачить і усвідомлює Путін українську революцію. Мовляв, переворот здійснили спритні західні аґенти Америки, бо йому – рождьонному ползать – невтямки, що народ може мати свій суверенний інтерес і навіть погляд на геополітичне майбутнє.
Утім, повернімося до Лаврова. Він перебуває на свої посаді неймовірно довгий строк – із 2004 року. Змінилося кілька урядів, а Сєрґєй далі невтомно плете свою павутину. Це він нарівні з Путіним і Дуґіним є архітектором російської шизофренічної геополітики. Його більш м’якого попередника – Іванова, який за іронією долі є ще й президентом, даруйте за оксюморон, російського товариства толерантності – відправили на другорядні ролі тоді ж, а з 2007 року він взагалі пішов із політики. 2003/2004 – період російського фіаско в Грузії й Україні, тож не дивно, що Путін змінив неефективного міністра-лузера, який не зміг забезпечити стресостійкість уявного «русского міра». Саме з тих днів варто починати відлік розробки плану російської експансії на неслухняний постсовєтський простір.
Знаю, що порівняння наших днів з періодом перед Другою світовою (усі ці судетські кризи й анексії) наганяють оскомину, але саме вони є базою для двох оптимістичних висновків. Отож, по-перше, російська дипломатія на диво архаїчна, використовує давно застарілі схеми й поняття, нічого нового не вигадано, а часи таки змінилися. По-друге, схеми зони впливів і непрошених гарантій діяли, коли СРСР (читай – Росія) був сильною державою. Натомість Росія сьогодні не має аж таких біцепсів, не має ключового союзника (тоді ним у поділі був Райх), а українська еліта хоча й кульгава, та все ж жива і навіть досить консолідовано антиросійська (у 1939 всі найкращі українці вже мали кулі в потилиці). Що ж, раз схема стара, а обставини й умови нові, то залишається чекати на великий збій і пшик.
Після яких автори Вікіпедії поспішно напишуть, що коктейль Лаврова – це трагікомічна спроба назвати агресію гуманітарними конвоями, проявити силу й агресію там, де варто було просто підтримати давню дружбу, вбехати мільярди на згубну й шкідливу для своєї ж країни міжнародну операцію, а причиною катастрофи Боїнга назвати ледь не суїцидальні настрої пілота. Цілком можливо, що якийсь дотепний фін додасть, що після випитого «коктейлю Лаврова» починається геополітична діарея – і двоголовий орел перетворюється в хворобливу обскубану курку. Нічого нового в цім світі: король – голий, а бундючний міністр – нікчемний плагіатор.
27.08.2014