Колись я повернуся жити в Ужгород і відкрию там два бари. Один називатиметься «Дунай», інший – «Меланхолія». Вікна першого виходитимуть на Захід, щоб відвідувачі могли спостерігати за заходом сонця; вікна другого – на Схід, щоб останні клієнти разом із першими променями сонця розуміли, що час додому. «Меланхолія» відчинятиметься тільки після закриття «Дунаю», а потрапити туди можна буде тільки тим, хто вже добряче насидівся в першому барі. Насидівся до того, що почав згадувати, про щось жалкувати, ставати сентиментальним, мріяти і голосно зітхати. Тоді – ласкаво просимо в «Меланхолію».
Дунай усім нам не дає спокою, усім нам сниться. Він ‒ жила і нерв нашої частини світу. Цей нерв болів моєму земляку Бейлі Бартоку, коли майбутній всесвітньо відомий композитор у віці одинадцяти років уперше давав свій учнівський концерт у Нодьсевлюші, теперішньому Виноградові. Він заграв тоді на фортепіано кілька відомих мелодій, а потім – ймовірно, нажаханий, тремтячими руками – зіграв і свою найпершу власну мелодію. Вона називалася «Течія Дунаю». Нагадаю, що Бейла виріс у Виноградові, де ніякого Дунаю і в помині немає. Зате там є Тиса, притока Дунаю; вони з’єднуються, чи радше зливаються у Воєводині, на території сучасної Сербії. Цікаво, що саме туди, а не далі й не ближче, кілька століть тому дійшли руснаци, найдавніша українська діаспора.
Але залишімося ще на мить із Бейлою Бартоком у приміщенні виноградівського жупанату 1 травня 1892 року. Він виконує фортепіанну п’єсу «Течія Дунаю», яка змінює його життя, бо вражений директор місцевої гімназії одразу ж оголошує про надання стипендії учневі для навчання в Братиславі. Не буде перебільшенням сказати, що саме течія Дунаю виносить Бейлу з Виноградова у великий світ. Звідки він міг знати щось про цю річку? Щось настільки інтимне й особисте, щоб написати про це свій перший твір? Здається, я знаю відповідь. Усіх жителів понаддунайського світу мучить певний різновид безсоння, гри мороку зі світлом, яка виблискує, як на хвилях, під уже заплющеними повіками. Заснути можна, тільки віддавшись течії повністю, лише дозволивши хвилям нести тебе вперед. І чим ти далі від Дунаю – тим важче тобі заснути, налаштувати своє внутрішнє радіо на це джерело сили. У Виноградові є ночі, коли спати взагалі неможливо – Тиса піднімається і розганяється, змітаючи все на своєму шляху, спішить до Дунаю. В одну з таких ночей малий Барток і мав написати свою п’єсу.
Дунай, течія, музика, фортепіано, Барток. Знаючи вклад останнього в реформування музики, усю його не-плавність, часом майже какофонічність, важко знайти ключ до розгадки музи ґенія. А він – у народних піснях наддунайського реґіону, від яких композитор завжди й відштовхувався до класичної музики. Народні пісні – крім мелодії – це передусім мова, тобто мови, моря яких шумують над Дунаєм. Музика Бейли – ламана, як чужа мова в роті, як белькотіння «вар-вар», яке важко зрозуміти, але яке для чужого звучить романтично. Дунай дарує нам усе це багатство, бо тече й наводнює сотні культур. Лише в цей історичний момент він з’єднує Німеччину, Австрію, Словаччину, Угорщину, Хорватію, Сербію, Болгарію, Румунію, Молдову й Україну. Перед падінням комунізму, немов передчуваючи, що потуга цієї – за переказами – райської річки знову з’єднуватиме Європу, у подорож від витоків до гирла, мудро й ретельно описуючи всі її культурні та історичні вигини й виміри, вирушив Клавдіо Маґріс.
Не знаю, кому саме спало на думку цьогорічний Форум видавців у Львові присвятити Дунайському регіону, але вважаю це рішення ґеніальним. Бо Дунай неприсутній у нашому дискурсі тільки через те, що становить неабияку небезпеку для України. Це найбільша річка в Європі (бо Волгу вважати європейською можуть хіба росіяни), стрижень, на якому все тримається. Дунай небезпечний, оскільки дарує Україні іншу перспективу – такого світу й такої Європи, в якій є Німеччина, але є й Україна. Дунай наводнює, збагачує, пливучи й створюючи навколо себе рай культури й різноманіття. Україна мусить пригледітися до Дунаю, відчути його силу і потенційні можливості. Адже Маґріс у своїй книжці «Дунай» пише не про те, що ця річка є кордоном між багатьма країнами, а про те, що Дунай усіх їх об’єднує. Усіх, а значить і нас – Україну, країну останнього дунайського кордону.
Наприкінці літа в Тису з Дунаю заходить дунайський лосось. Ця риба в Україні занесена в Червону книгу, хоча аж ніяк не є рідкісною. У серпні я рибалю в околицях Виноградова, на Тисі, притоці Дунаю, яка є кордоном між Україною й Євросоюзом. Отож, дунайський лосось охороняється законом в Україні, але в Угорщині його можна спокійно ловити. Тому я розмахую спінінгом трохи сильніше, так, щоб гачок з наживкою перелетів середину річки й кордон на ній, і ловлю мадярського – не забороненого – лосося. Сподіваюся, цього серпня у мене буде остання можливість перекинути спінінг за візовий кордон з ЄС. Остання, бо наступного року візового кордону на Тисі вже не буде. Дунай дарує нам таку перспективу – бути в його басейні, а значить – в басейні Європи.
07.05.2014